• член керівництва Організації українських націоналістів (ОУН), археолог і поет Кандиба ніколи не відкладав надалі справу свого життя. Став організатором суспільного життя і, зокрема, культури України в умовах нацистської окупації, і вже почав його розгортати, мріючи про Україну, як він писав, «від Карпат до Паміру». І все це – перебуваючи в ОУНівському підпіллі, де він носив прізвиська – «Ідеаліст», «Доктор». Символічні прізвиська, які образно відтворюють сутність життя Ольжича.
Він ставить своє особисте життя у залежність від покладеної на себе суспільно-політичної місії – перебуваючи у розшуку, робить все, щоб урятувати свою дружину і дитину, на яку вона чекала, від арешту, і, не вберігши себе, таки врятував їх. Себе не вберіг, а сім’ю врятував.
Ви розумієте, до чого я хилю? Моделюючи книгу про Ольжича, я усвідомлював умовність розподілу її на глави: ви не побачите, де закінчується археолог і починається поет, де закінчується поет і починається політик. Хіба що збагнете, наскільки все це вплинуло на особисте життя Ольжича.
Сподіваюсь, шановні читачі, що така форма написання книги буде вам цікава і допоможе скласти власну думку про особистість і діяння Ольжича. А ви вже самі на свій розсуд оберіть послідовний чи паралельний порядок прочитання глав книги.
Основним принципом створення історичної постаті Ольжича було: побільше неспростовного фактажу, поменше загальних фраз, якими рясніє «кандибіана», і уникання категоричних оцінок – тут працюють гіпотези, версії, припущення. А вже оцінки даватимете ви, шановні читачі.
А тепер запасіться терпінням, тому що почнемо ми здалеку.
Народжений в любові
Олександр Олесь – синовіСпи, дитинонько кохана,Баю, люлі, бай,А ти, місяцю, до раняВ колисоньку сяй.Стану я казки казатиТа співать пісні,Щоб ти щастя міг зазнатиХоч в дитячим сні.
Видатний український поет Олександр Олесь (Кандиба) – батько видатного українського поета Олега Ольжича. Рід Кандиб походить від давнього козацького старшинського роду корсунського полковника Федора Кандиби. І дух козацької вольниці постійно був присутній у родині Кандиби.
«Чари ночі» – вірш, який уславив молодого поета Олеся, був написаний у 1904 році. Студент Харківського ветеринарного інституту Олександр Кандиба присвятив своїй коханій – Вірі Свадковській, доньці відомого літературознавця, професора Леоніда Білецького, з якою познайомився 1903 року у Слов’янську. В одному з листів до неї він зізнавався: «Зустрів тебе, почав писати. І стала поезія моїм другом, моїм коханням, як тебе, я її кохав і думав про неї». У квітні 1904 року наважився на поїздку до Санкт-Петербургу, де Віра навчалася на історико-філологічному відділі Вищих жіночих, так званих «Бестужівських» курсах. І навіки завоював її серце. Ви тільки послухайте:
Так, ця пісня, як-то кажуть, пішла в народ і стала народною, як і пісні інших поетів «Дивлюсь я на небо», «Ой, не світи, місяченько», «Ніч яка місячна», «Співають, плачуть солов’ї». Її виконували уже за радянських часів Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Ніна Матвієнко… На музику цей вірш поклали Анатолій Кос-Анатольський, Герман Жуковський, Василь Безкоровайний. Звучить вона і сьогодні, і звучатиме завжди. А Олесь став другим після Шевченка поетом, за кількістю творів, покладених на музику…
Улітку 1906 року Олександр із Вірою та її молодшою сестрою Ольгою попрямували до Криму, де в Ялті сестри опікувались Олександром, який проходив курс лікування. Ба ні, швидше за все це була романтична подорож з освіченням в коханні, в результаті якої Кандиба складає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» і відкривається світові як поет Олександр Олесь.
Наприкінці 1906 року почуття молодих кульмінували. І ось уже 4 січня 1907 року вона повідомляє батьків: «До Петербургу приїхав Саша, і ми вирішили, висловлюючись коротко, повінчатися. Нехай не здається це експромтом: усе рано чи пізно знаходить свій кінець. Дуже шкода, що не довелося бачитися з вами, поговорити: не хотілося б, щоб у душі у вас народилося хоча б найменше почуття невдоволення проти нас, що все ніби зроблено без вашого відому і ради. Якби була можливість побувати в Житомирі, не проминула б зробити це, тому що дуже люблю всіх вас і засмучувати дорогих людей мені самій було б занадто боляче».
Дружина ніжно називала свого коханого Олесем, звідси, непевне, і його псевдонім – Олесь. Наступного року він видав збірку віршів «З журбою радість обнялась»:
Зрештою, Олександр Кандиба покине нав’язливу службу й присвятить своє життя поезії. Любов спонукала його цілком віддатися творчості, а творчість – любові.
І от 21 липня (8 липня за старим стилем) 1907 року в Житомирі у сім’ї українського поета Олександра Івановича Кандиби (за поетичним псевдонімом – Олеся) і гімназійної вчительки французької мови Віри Антонівни Свадковської сталося очікуване – народився син. Батьки були православні, і хлопчику, якого хрестили 13 грудня у храмі Святого Успіння, дали ім’я Олег. Мати почувалася після пологів зле, їй довелося довго пролежати у пологовому будинку, й тому тільки через півтора місяця після народження маленького охрестили. Час ущільнився: три місяці мати годувала немовля, а потім, відірвавши його від грудей і знайшовши йому годувальницю, поїхала довчатися до Петербургу. Синочка якийсь час дбайливо доглядали бабуся з дідусем, батьки Віри…
* * *
Мене зворушили перші фотографії Олега. Символічні фотографії, які так і напрошуються на розшифрування:
• 1914 року, на самому початку Першої світової війни – семирічний хлопчик ангельської подоби з лілією в руках дивиться просто вам в очі, немовби промовляє: «Я прийшов у цей світ, щоб дарувати вам добро…»
• 1917 року, на самому початку боротьби українського народу за свою державу – десятирічний хлопчина зі своїм другом – улюбленим бойовим півнем на руках. Ніби у передчуванні боротьби.
«Молодий лицар», яким його бачив батько, народився і зростав у люблячій сім’ї. Він з дитинства не міг правильно вимовити свого імені «Олег», і зворушені батьки називали його «Лелеченьком», «Лелекою». Це прізвисько залишилося за ним надовго, більше, стало псевдонімом його першої літературної публікації.
Батьки його сприймали як дитину надзвичайно обдаровану – обдаровану від Бога. Він зростав на очах і під опікою люблячих батьків. І, мабуть, з дитячих років чув удома поетичну мову частіше за прозову.
Та чи могло бути інакше, коли маля засинало під ніжну батькову колискову, якою мати колихала сина… А батько подарував йому біля 150 колискових, які згодом читалися і співалися по всій Україні.
А вже як тільки дитя навчилося зрозуміло говорити, починав його вчити грамоті. І як поетично-гумористично він це робив!
У 1944 році Олесь зібрав свій «навчальний посібник» воєдино, назвавши його «Алфавіт віршами, написаний для сина». Але символічно: у 1944 році сина не стало, а в нього народився свій син, теж Олег, якого він уже не побачив, але якому, напевно, дуже припав до душі «Алфавіт віршами», написаний дідусем і читаний його матір’ю.
Батько невимовно радів кожному кроку свого первістка і охоче стимулював його цікавість до навколишнього світу:
Так і напрошується продовжити – «лізе биться» як той півник Рудько, який сидить на руках у десятирічного хлопчини (згадайте фото), і якого Олег, через десять років, зобразить у своєму першому прозаїчному творі…
Тож син, за допомогою батька, почав читати вже на четвертому році життя.
«Маленький відступ. Моєму онуку Максиму виповнилось три роки, і я збирають вчити його грамоті у грі-виставі “Алфавіт, написаний віршами”…»