Франц Кафка - Листи до Феліції (1914–1917) стр 5.

Так, фройляйн Блох[9] не приїде. Я її дуже люблю.

14 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Я, Ф., безперечно, ще ніколи, роблячи щось, не мав такого впевненого відчуття, що зробив щось добре і вкрай необхідне, як на наших заручинах[10], після них і зараз. Такого впевненого відчуття – точно ні. А Ти? Для Тебе? Для Тебе це теж так? Почни свого наступного листа відповіддю на це запитання.

Не ображайся на мене через мою перевтомлену, розсіяну, метушливу, можливо, і байдужу поведінку впродовж цих двох днів. Це означало ніщо інше, як те, що я зовсім був не в собі, а якось цілком у Тобі, хоч Ти, можливо, цього й не хотіла або лише терпіла, або взагалі лише відчувала.

Я не хочу, між іншим, казати, що це були хороші дні, і що вони могли б бути набагато кращими. Перший вечір між нами минув так, як я це й передбачав, так само зовнішньо, як і внутрішньо в мені. Те, що наступного дня я одразу мав би розмову з Твоїм батьком, я давно знав, і це зовсім не залежало б від нашої розмови напередодні. Це не залежало б навіть від надії колись пізніше, у спокої, ще раз мати змогу розпочати цю розмову. Я маю цілковиту довіру до Тебе, Феліціє, цілковиту довіру, спробуй зрозуміти це, наскільки це можливо. Те, що я запитував і знову ж запитуватиму, йде, радше, від чужої мені логічної потреби, ніж від потреби мого серця. Звичайно, у цій гостроті це неправильно, це так – лише приблизно; за логікою, є ще й інші джерела страждань.

(Що має на увазі фройляйн Блох з приводу цього [під цим], коли в телеграмі, яку я саме зараз отримав, вона пише «Щирі побажання вашій задоволеній Ґрете Блох»?)

Найгіршим і просто-таки нестерпним було те, що ми ніколи або лише на короткі миті лишалися на вулиці наодинці, і що я не міг отримати Твого поцілунку, який би мене заспокоїв. Ти могла б мені дати цю можливість, але не зробила цього, я ж був аж надто розгубленим, щоб добиватися її силою. Усі права, які мені дає факт заручення, для мене огидні й повністю неприйнятні, заручення є зараз нічим іншим, як без шлюбу грати комедію шлюбу на втіху іншим. Цього я не можу, навпаки – я можу страшенно страждати від цього. Іноді мені хотілося дякувати Богові, що ми не живемо в одному місті; але тоді мені знову хочеться дякувати Богові, адже якби ми жили в одному місті, тоді ми б, безперечно, одружилися раніше попри службові ювілеї[11]. Але хай там як, приїжджай зараз, і якнайскорше. Можливо, Твоя мати додасть кілька рядків до листа, який Ти пишеш моїм батькам; її тоді, звичайно, щиро запросять. Чи розказала Ти вже в конторі про свої заручини й чи домовилася з керівництвом про якомога раніший термін звільнення? Чи розірвала договір з лікаркою? Чи завершила роботу над журналом? Якби Ти могла також виконати лише одне з моїх багатьох прохань, тоді нехай воно буде таким: не працюй так багато, виходь на прогулянки та займайся гімнастикою, роби, що хочеш, лише не працюй ще поза конторою. Я візьму Тебе на роботу на час поза конторою й надсилатиму Тобі за це зарплатню, таку високу й так часто, як Ти забажаєш. Це я підтверджую своїм підписом.

[На берегах] Палкі вітання матері й сестрам.

17 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Люба Ф., у мене є лише десять хвилин і навіть не повних. Що мені робити й писати наспіх? Спочатку подякувати за те, що Ти вказуєш серпень як місяць звільнення, він повинен ним і лишитися. Я виглядав «страшенно жалюгідно», безперечно, і почувався так само, такий вигляд я завоював собі за пів року. Догляд за мною не допоміг би, плин часу допоможе й кожен день, на який Ти наближаєш цю мить, допоможе, а також допоможуть усяка довіра й усяке терпіння, які Ти виявляєш до мене, а останнє – найбільше. Ми ж (небезпечно наспіх виказувати такі категоричні зауваження), ми ж абсолютно протилежні люди, тож мусимо мати терпіння одне до одного, мусимо мати погляд, майже богоподібний, даний лише найвищому людському почуттю на необхідність, на правду і, врешті-решт, на невіддільність іншої людини. Я, Ф., маю цей погляд, тому і моя віра в наше майбутнє є міцною. Якщо ж мене колись торкнеться хоч найменший промінь такого Твого погляду, я затремчу від щастя.

Напиши мені одразу, хай це буде хоч кілька слів.

Я не зміг би хоч чим-небудь потішити фройляйн Брюль? Я не можу чути про дівчат, що плачуть.

19 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Що за радість, кохана, хоч колись почути від Тебе докір про листи. Звісно, я мав би вже написати Твоїй матері, а зробив це лише сьогодні. Я мав би надіслати Твоєму батькові книгу одразу у вівторок, а надіслав її лише в п’ятницю. Але, по-перше, я зовсім не пунктуальний у написанні листів (листи до Тебе є не листами, а скигленням і скреготінням зубів), моя рука й так важка, а коли від Тебе не приходить жодної вістки, як це було нещодавно, ця рука стає взагалі паралізованою і не може навіть запакувати книгу для Твого батька.

Чи усвідомлюю я те, що повністю належу Тобі? Я не мусив це усвідомлювати, я знаю це вже півтора року. Заручини нічого не змінили в цьому, бо це усвідомлення неможливо зміцнити сильніше. Навпаки, іноді я думаю, що Ти, Ф., [Тобі] не завжди повною мірою зрозуміло те, наскільки і яким чином я Тобі належу. Але терпіння, усе проясниться, Ф., от-от все проясниться, і ми будемо найближчими людьми. Наймиліша, кохана, Ф., якби ж ми були вже такими! Кілька коротких зустрічей неділями в Берліні, кілька днів у Празі не можуть вирішити всього, навіть якщо в сутності все давно вже вирішено, можливо, від мого першого погляду у Твої очі.

Кожен думав про своє, я думав, що Ти відповіси моїй матері, і забув написати Твоїй матері. Ти пишеш, що Ти змушена запросити себе сама. Як же так? Ти хіба не отримала листа від моєї матері від минулого понеділка, в якому вона запрошувала Тебе і, певно, дуже сердечно?

Друг мого дядька з Мадрида (Альфреда Леві), який працює при посольстві Австрії у Мадриді, був у нас, і я ходив з ним на невеличку прогулянку. Дивно ось що: зараз вже пізно, ми багато гуляли, з нами були також Оттла[12] і кузина, ще зустріли інших знайомих, а зараз, оскільки після цього незвичного для мене заняття я сідаю (в останні роки я, справді, вдень прогулююсь один або з Феліксом, іншим Феліксом), отже, я сідаю, аби написати Тобі, і я помічаю, що зовсім не обдумую листа, а під час усієї прогулянки, у трамваї, у Баумґартені[13], біля ставка, коли слухав музику, їв хліб з маслом (я з’їв навіть одну скибку хліба з маслом після обіду, одне неподобство за іншим), дорогою додому постійно думав лише про Тебе, про Тебе одну. У душі я настільки єдиний з Тобою, що з цим не може зрівнятися жодне благословення рабина.

У газету я подам оголошення[14] лише завтра – на вівторок. Завтра мій начальник повертається з відрядження, і я не хотів би, щоб оголошення з’явилось у газеті раніше, доки я особисто не скажу йому про це. У середу Ти отримаєш газету. Звичайно, про це вже знають майже всі, кого це стосується. Що ж сказали Твої друзі й знайомі, чи багато з них пліткували про це з перукарем? А втім, тепер так буде завершуватися кожен лист – я думаю, що Тобі варто незабаром приїхати. Коли ж, Ф., коли ж?

Напиши мені, будь ласка, одразу про головні болі.

20 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Моя кохана, зараз ввечері я прийшов додому – безглуздо тинявся, на тенісних майданчиках, на вулицях, у конторі (чекав, що там, можливо, буде вістка від Тебе) – і ось знаходжу Твого листа. Я не в змозі щось робити, якщо не маю вістки від Тебе, я був, справді, не в змозі подати невелике оголошення в газету, дарма що це все ж можливо, оскільки я розказав про це начальнику. Але я не зміг, між іншим, цього також не було і в газеті «Berliner Tageblatt».

Я навіть вже не пам’ятаю, чим я останнім часом був так зайнятий, не було нічого дуже важливого. За неважливим минають дні, і сьогодні не виняток. Що за тимчасове життя без Тебе!