Усі в кімнаті заговорили водночас, ставлячи лише одне запитання.
– Якщо акції придбав не Бішара, то хто?
Секретар компанії зачекав, поки директори вгомоняться, перш ніж відповісти на їхній колективний лемент:
– Пан Десмонд Меллор.
Здійнявся неабиякий галас, який вдалося втихомирити лише завдяки суворому втручанню Себастьяна:
– У мене є відчуття, що Меллор не повернеться до ради директорів. Це було б занадто очевидно й не відповідало б його меті.
Емма зітхнула з полегшенням:
– Гадаю, він обере когось іншого, щоб представляти свої інтереси. Когось, хто ніколи раніше не сидів у правлінні нашої компанії.
Усі погляди тепер були прикуті до Себастьяна. Але лише адмірал запитав:
– І хто, на твою думку, це може бути?
– Едріен Слоун.
7
Чорний елегантний лімузин припаркувався біля «Sherry-Netherland»[11]. Шикарно вдягнений шофер відчинив задні дверцята, коли Гаррі вийшов із готелю. Він усівся на заднє сидіння, ігноруючи ранкові газети, акуратно складені на поличці з напоями навпроти нього. «Хто може пити у такий час уранці?» – дивувався Гаррі. Він склепив повіки і спробував зосередитись.
Гаррі кілька разів торочив Аарону Гінзбурґу, що йому не потрібен представницький лімузин, щоб переїхати з готелю до студії, жовтого таксі було б достатньо.
– Це частина послуги, яку програма «Сьогодні» пропонує своїм головним гостям.
Гаррі поступився, хоча й знав, що його дружина цього не схвалила б: «Екстравагантне марнотратство грошей компанії, яке виявило б керівництво Ен-бі-сі, якби його очолювала Емма».
Гаррі згадав, як уперше з’явився в американській радіопередачі понад двадцять років тому, коли просував свій дебютний роман про Вільяма Ворвіка. Тоді його спіткало фіаско. І без того куций проміжок часу в ефірі обрізали ще дужче, коли двоє попередніх гостей, Мел Бланк і Кларк Ґейбл, перебрали виділений їм ліміт. А коли нарешті настала його черга виступати перед мікрофоном, Гаррі навіть забув згадати назву своєї книжки, і швидко стало зрозуміло, що ведучий Метт Джейкобс її не читав. Два десятиліття минуло, і письменник визнав, що це було передбачувано.
Гаррі твердо вирішив, що його не спіткає така ж доля із «Дядьком Джо», якого «Нью-Йорк таймс» уже назвала найочікуванішою книгою сезону. Всі три ранкові шоу запропонували йому найрейтинговіший час – сьому двадцять чотири ранку. Шість хвилин не здаються довгими, але на телебаченні на стільки могли розраховувати лише колишні президенти та лауреати «Оскара». «Подумайте, скільки нам довелося б заплатити за шість хвилин реклами у прайм-таймі», – сказав йому Аарон.
Лімузин зупинився біля будинку номер тридцять – студії на розі Рокфеллер-стрит і Коламбус-авеню. На тротуарі його чекала бездоганно вдягнена молода жінка.
– Доброго ранку, Гаррі, – привіталася вона. – Мене звуть Енн, і я ваша спеціальна помічниця. Я проведу вас прямо до гримерки.
– Спасибі, – подякував Гаррі, котрий так і не звик до того, що люди, яких він раніше не зустрічав, звертаються до нього на ім’я.
– Як ви знаєте, ви опинитесь в ефірі о сьомій двадцять чотири на шість наступних хвилин, а вашим інтерв’юером буде Метт Джейкобс.
Гаррі подумки застогнав: «Чи прочитав він книгу цього разу?»
– Чудово, – сказав він уголос.
Гаррі подумки ненавидів гримуватися. Він прийняв душ і поголився лише за годину до цього, але це був ритуал, від якого, як знав чоловік, відмовитися неможливо, незважаючи на те, що наполягав: «Якнайменше, будь ласка». Після того як на щоки намазали щедру порцію крему, чоло і підборіддя вимастили пудрою, гримерка запитала:
– Мені видалити кілька сивих волосків?
– Певна річ, ні! – вигукнув Гаррі.
Вона виглядала розчарованою й задовольнилася підстриганням брів.
Щойно гість звільнився, Енн провела його до зеленої кімнати, де Гаррі міг спокійно посидіти у кутку, поки зірка фільмів категорії «б», чийого імені він не вловив, розповідала уважній аудиторії, як знімалася у сцені з Полом Ньюменом. О сьомій двадцять двері відчинилися, й Енн з’явилася знову, щоб виконати свою найважливішу функцію дня:
– Час відвести вас до студії, Гаррі.
Він схопився і пішов за нею довгим коридором. Чоловік занадто нервував, аби щось казати, та вона, здається, звикла до такого. Жінка зупинилася біля зачинених дверей, над якими блимала вивіска: «Не заходити, коли світиться червоне». Коли світло спалахнуло, вона відчинила важкі двері й провела гостя до студії розміром із авіаційний ангар, заповнений вогнями рампи та камерами, де технічні працівники та персонал метушилися туди-сюди під час рекламної паузи. Гаррі посміхнувся глядачам студії, котрі, судячи з порожніх виразів на їхніх обличчях, явно не здогадувалися, хто він такий. Письменник звернув увагу на ведучого Метта Джейкобса, який сидів на канапі, схожий на павука, що чекає, коли прилетить муха. Один асистент передав йому примірник «Дядька Джо», а другий припудрив носа. Джейкобс поглянув на обкладинку, перш ніж прочитати на задньому клапані біографію автора. Нарешті він повернувся до переднього клапана і прочитав анотацію. Цього разу Гаррі був готовий. Поки він чекав, що його підведуть ближче, уважно вивчав свого інквізитора. Здавалося, Джейкобс за останні двадцять років не постарів ні на день, хоча Гаррі підозрював, що це заслуга макіяжу, який дозволяє кинути виклик плину часу. Чи йому підтягували обличчя?
Керівник студії запросив Гаррі підсісти до Джейкобса на канапі. З ним привіталися: «Доброго ранку, пане Кліфтон», але потім господаря студії відволікла записка ще одного помічника, яку поклали перед ним.
– Шістдесят секунд до ефіру, – почувся голос звідкілясь згори.
– Де це буде? – запитав Джейкобс.
– Сторінка з’явиться на камері номер два, – повідомив менеджер згори.
– Тридцять секунд.
Це була мить, коли Гаррі завжди хотів підвестися і вийти зі студії. «Дядько Джо», «Дядько Джо», «Дядько Джо», – повторив він собі під ніс. «Не забувайте постійно повторювати назву книги, – нагадував йому Аарон, – бо на обкладинці не ваше ім’я».
– Десять секунд.
Гаррі ковтнув води, коли перед його обличчям з’явилася рука, що показувала п’ять розчепірених пальців.
– П’ять, чотири…
Джейкобс кинув свої нотатки на підлогу.
– Три, два…
Він поглянув просто в камеру.
– Один.
Рука зникла.
– Ласкаво просимо в студію, – промовив Джейкобс, читаючи прямо із телесуфлера. – Моїм наступним гостем є автор детективів Гаррі Кліфтон, але сьогодні ми обговорюємо не один із його творів, а книгу, яку він незаконно вивіз із Радянського Союзу.
Джейкобс підняв свій примірник «Дядька Джо», який заповнив увесь екран.
«Гарний початок», – подумав Гаррі.
– Але дозвольте мені пояснити, – продовжував Джейкобс, – що пан Кліфтон вивозив не саму книгу, а лише слова. Він запевняє, що, поки його тримали в російських казематах із Анатолієм Бабаковим, автором «Дядька Джо», він за чотири дні вивчив напам’ять увесь рукопис, а після звільнення написав його слово в слово. Декому, можливо, буде важко у це повірити, – додав Джейкобс, перш ніж уперше обернутися до Гаррі, і з недовірливого погляду на його обличчі стало зрозуміло, що він явно один із них.
– Дозвольте мені спробувати второпати, що ви стверджуєте, пане Кліфтон. Ви розділили камеру з видатним письменником Анатолієм Бабаковим, людиною, котрої ви раніше зроду не зустрічали.
Коли камера зосередилася на ньому, Гаррі ствердно кивнув.
– Упродовж чотирьох днів він процитував увесь зміст своєї забороненої книги, «Дядька Джо», розповідь про одинадцять років, протягом яких він працював у Кремлі тлумачем Йосипа Сталіна.
– Все правильно, – сказав Гаррі.
– Отже, коли вас звільнили з в’язниці через чотири дні, ви знали весь текст напам’ять як професійний актор.