Велика зала слугувала для прийомів шанованих гостей. До сьогодні Пракседі випало побувати тут лише двічі: вперше, коли тільки приїхала до країни й залишалася серед канонес до одруження, вдруге – після раптової смерті чоловіка.
Присутніх у просторій залі було троє: настоятелька монастиря абатиса Адельгейда, жвавий, середніх літ чоловік в плащі-нараменнику і ще один – старший віком, із сивиною, священницького чину.
Коли вона прочинила двері до зали, всі обернулися.
– Любий брате Генріху, оце і є та молода руська княгиня, яка вже кілька років живе у нашому монастирі, – промовила Адельгейда, поправляючи біле покривало-намітку, що спадало на плечі. – Підійди ближче, дитя моє, не стій у дверях.
Пракседа пройшла до середини зали й зупинилася. Чоловік у плащі зробив кілька кроків назустріч.
– Ти знаєш, хто я? – запитав.
Він зняв плащ, кинувши його на лаву. Допитливий, гострий погляд чорних очей пронизав молоду вихованку.
– Здогадуюся, Ваша Величносте, – Пракседа у покорі схилила голову.
– Люба княгине, перед тобою мій рідний брат, імператор Святої Римської імперії Генріх ІV, – абатиса шанобливо вклонилася.
Генріх і собі схилив голову. На якийсь час запанувала тиша, раптом порушена з глибини зали.
– Великий імператоре, дозволите сказати слово? – подав голос сивий чоловік.
Він був одягнений у білу сутану, підперезану широким фіолетовим шовковим поясом, на голові мав пілеорус, фіолетову шапочку, що покривала тонзуру.
– Звісно, отче Пасхалію. – Імператор зробив жест у бік священника. – Це мій духівник, територіальний прелат і, маю надію, у скорому часі Його Святість Папа Римський – отець Пасхалій.
– Я хотів запитати, дитя моє, звідки Ви родом? Хто Ваші батьки? У Вас таке нетипове для наших земель обличчя. – Священник наблизився до Пракседи.
Молода княгиня подивилася на імператора та абатису. Ті схвально кивнули, даючи дозвіл на відповідь.
– А дівчинка добре вихована, – прошепотів Генріх, схилившись до сестри.
– Я ж тобі казала…
Імператор ще раз кинув пильний погляд на руську княгиню. Вона була вродлива, але якоюсь незвіданою вродою: мала карі, з розкосинкою очі, вигнуті тонкі брови, обличчя кругле з трохи випуклими вилицями, що надавало тій округлості відчуття загадковості, невеличкий носик та чуттєві, повні вуста. З-під намітки вибивалася прядка темно-коричневого волосся.
Пракседа підвела очі. Погляди імператора та княгині зустрілися: щось несподівано тепле прокотилося тілами обох. Пізніше, згадуючи цю мить, Пракседа завжди відчуватиме, як втаємничене тепло раз по разу трепетно зігріватиме ізсередини.
– Народилась я на Русі – землях, що лежать на північному сході від вас. Батько мій – Великий князь Всеволод, син Ярослава. Тож я онука Великого Ярослава Мудрого. Матір мою звуть Анною, але, скоріше за все, це її християнське ім’я. Вона походить зі знатного роду кипчаків – половців. Навчила й мене їхньої мови. Я знаю латину, усього мов п’ять-шість – нас при княжому дворі добре навчали.
– А германські знаєш? – запитав Генріх.
– Трохи тут навчилася, – відповіла Пракседа однією з говірок.
– Молодець! – у захопленні вигукнув імператор. Генріх ІV був людиною жвавою. Рішення приймав миттєво. Зараз він не відводив очей від молодої княгині – вона йому не просто подобалася. – Я чув, ти не так давно стала вдовою. Вибач, звичайно, тобі, мабуть, болить?
– Та не дуже, я свого чоловіка мало знала, – відповіла і знітилася, зрозумівши, що сказала дурницю.
Всі усміхнулися, а імператор запитав:
– А ти завжди тільки правду говориш?
– Так, – відповіла Пракседа і зачервонілася.
– Це добре і недобре, – сам до себе пробурмотів Генріх.
– Ну, годі вже, годі, влаштували тут дитині таємне дізнання, – перервала всіх абатиса, – краще трохи посмакуймо того, що Всевишній надав нам сьогодні, з Вашого дозволу, звичайно, Великий імператоре, і з Вашого благословення, панотче.
Мати-настоятелька схилилася в глибокому поклоні. Схилилась у поклоні й молода княгиня.
Абатиса жестом запросила всіх до столу. Вогонь, що ярився в каміні, додавав тепла. Пракседа залишилася там, де і стояла, не знаючи, що їй робити.
Адельгейда обернулася:
– Підходь, княгине, розділи з нами скромну трапезу. Сьогодні ти, як і всі, запрошена мною. Дозвольте, – звернулася до гостей, – на правах господині запропонувати деякі страви.
Була творена невеличка молитва.
– Я відпустила сестер-черниць, які допомагали в облаштуванні сьогоднішньої вечері, – абатиса зробила паузу. – Нас небагато і ми дамо собі раду. До того ж з нами – одна з монастирських вихованок і вона допоможе мені при потребі. Ти не заперечуєш, Пракседо?
– Звісно, не заперечую.
– А що у нас із напоїв? – подав голос імператор Генріх. Він деякий час мовчав, крадькома поглядаючи на руську княгиню.
– З напоїв у нас, – почала перелічувати Адельгейда, вказуючи на срібні жбани при столі, – квас монастирський з м’ятою та коріандром, витриманий п’ять місяців у холодному льосі, пиво темне, густе, верхового бродіння та вино – одного з наших місцевих виноробів.
– Сестро, – Генріх з подивом повернувся до Адельгейди, – ти розумієшся в напоях?
– Брате Генріху, монастир – це величезне господарство, і мені, щоби був лад, треба знатися на будь-яких справах. До речі, на сьогоднішньому столі все наше – монастирське, і я не впевнена, що ви раніше щось подібне куштували.
– Тож почнімо з квасу, – запропонував священник. – А у ваших землях квас роблять, дитя моє?
– Роблять, різний, схожий на місцевий, але трохи інакший, – відповіла Пракседа.
Адельгейда, відчуваючи, що центр уваги зміщується, вирішила втрутитися:
– Зараз я розповім, чим вас сьогодні частуватимуть.
– Розкажи, розкажи, – підтримав сестру імператор. – Ось, що це – кругленьке, біленьке?
– Це – кульки з місцевого сиру, змішаного з травами, що ростуть на східному схилі монастирської гори. Поруч, такими невеличкими кавалками, – овечий сир, витриманий до пів року під гнітом в холодному льосі та натертий у передостанній тиждень дозрівання рожевим вином – тим, що в одному із жбанів.
– А де знаходите рецепти для приготування страв? – поцікавився Генріх.
– Самі складаємо, окрім того, маємо манускрипти про наїдки зі Сент-Галенського монастиря, що на острові Райхенау. Звідти щось беремо, але переважно – самі.
– Добре, сестро, а у вас у монастирі кожна людина робить певну справу?
– Так, – відповіла Адельгейда і повернулась до розповіді про наїдки, – а це тушковані боровики під соусом із сушених лисичок, сріблястого чебрецю та цибулі.
– Цибулі? – пожвавився прелат. – А звідки у вас цибуля? Я знаю, що це дуже дороге задоволення.
– Ще п’ять років тому, – абатиса розвернулася до брата, – коли Його Імператорська Високість повертався з військового походу, він привіз мені сім цибулин. Три ми скуштували, а інші почали розмножувати. І тепер маємо велику грядку цієї рідкісної та недешевої рослини. Скажу більше, ось у центрі столу стоїть глибока посудина. В ній цибулевий суп, творений в монастирі, саме з нього я й прошу розпочати нашу трапезу. Пракседо, допоможи мені наповнити чаші чоловікам.
– Ти дивись, зберегли, розмножили, а мені жодного слова не сказала, – радісно вигукнув імператор, приймаючи чашу із супом з рук Пракседи. – Я, до речі, й сьогодні не з порожніми руками.
Генріх поставив чашу і відійшов до спеціального невеличкого столика у глибині зали. Повернувся з чимось загорнутим у матерію.
– Це Вам, шановна абатисо, новий манускрипт для монастирської бібліотеки одного з просвітлених наших майстрів.
Адельгейда прийняла пакунок, розгорнула сувій і не втрималася, вигукнула від подиву та задоволення.
– Я чула про це творіння, але щоби ось так, вже його в руках тримати, ну Генріху, ну брате! – вона у запалі обійняла імператора.
– А що це? – запитав прелат.