Не згоден я, не згоден! Хіба ти не чуєш, приятелю, як цей модерний нувориш пропаґує культ ницої, малої людини? Ти віриш у майбутній вимарш нової армії літераторів, але ж не подумав, яким має бути в тому війську вояк-карлик, збоченець, содоміт? Таж історію завжди творили великі люди – кришталево чистого ідеалізму і героїчного світогляду… Ні, я не хочу опинитися в дурдомі нової цивілізації!
«Хочу повернутися назад – хоча б у ґренландську патріархальну», – промовив Северин уголос.
«Заспокойтеся, Майстре, – відказав Тарас. – Новеліст уже зійшов з подіуму. Ви що – не помітили, як наш тихенький Анатолій виштовхав його з кола?.. Але чому ви раптом заговорили про Ґренландію?»
Северин не відповів. Розглянувся по читальній залі: Саламіни не було, і йому стало сумно.
«Будьте філософом, Северине: на стику цивілізацій завжди вибухає творчість, однак вибухи ті не конче пахнуть селітрою – деколи й клоакою відгонять… Та я вірю, що наш Сервантес уже прийшов у світ».
«Дай-то, Боже. Але поки що… Ну скажи, як можна після Лесі Українки поважно сприймати подібне маразматичне белькотіння?»
«Усі ставлять у приклад Лесю, – посміхнувся Тарас. – Проте більшість розуміє її приблизно так, як Кассандру троянці… Але постривайте: ми заговорилися, а Данило з Шешор уже стоїть перед нами, готовий читати свою поезію. Сподіваюся, цього разу ви не будете розчаровані».
Северин чекав виступу цього поета, він завжди ждав несподіванки від Данила – буйночубого гуцула з переламаним носом: цей дефект дивно вирізьблював на його обличчі образ бувалого опришка з непоступливою вдачею, тугим характером, та водночас його суворість здавалася напускною – в очах поета ясніли доброта й прихований біль. Майстер любив Данила, мов сина, а його поезія – свіжа, із зухвалими метафорами, що огортали зміст недомовленістю, заглибленою сутністю, перебільшеною значимістю, залишалася в пам’яті закарбована, ніби вирізьблена в камені.
Страх перед банальною однозначністю вірша тепер не діймав Майстра: Данилова поезія не лежала на поверхні, а мала лише глибину, в якій розкривалася суть твору; хтось грає за лісом на скрипці, спасіте його, чи скрипку з-за пралісу чути, та швидше з могили, вони відійшли в свою землю до роду свого, ми всі з того лісу – стугонить поезія невигойним болем, і чому ти, поете, опришку затятий, стоїш з опущеними руками, немов над гробом, й сльоза збирається в заглибині твого скаліченого носа, хто бив тебе, скажи; повідж, хто грає на скрипці, з чиїх могил долинав до тебе той плач, брата чи вітця, але ти не скажеш, за тебе говорить смичок, на друзки зі жалю ламається скрипка; – нас тяжко шукав Сатана, ми вийшли з потоків і впали з потоками в праліс, вони нам не дали піднятись, ви чуєте скрипку, уперше з-за пралісу чути; – і я, переповнений болем, вчуваю, як у жилах гуде його лють…
Спасибі, Даниле, що не розтлумачував – повів лише смичком по струнах і розтяв до крові пам’ять.
І я почув звуки дзвону, то Данило прочитав ще одного вірша – про замовклий благовіст, що в своєму билі затаїв віщий голос… А коли він озветься? Чи, може, вже десь залунав, тільки люд ще не чує – звук його крізь простори пробивається, та я вже ловлю новизну, і звучить дзвін не знайомими досі переливами, провіщаючи Великдень.
А що, власне, сталося на світі, що так голосно заталаніли нові мелодії й нечуваний хаос звуків? Усе те змішується, стає несприйнятним, незрозумілим, проте таки вилунюється з того шумовиння музика, що сповіщає перелом епох, – й таке природне для мене це благовістя? Адже коли ламаються старі устої й настає нова доба, то мусять зазвучати й нові ноти: я відчуваю справжній модерн у твоїх віршах, Даниле, і знаю: прийде когорта таких, як ти. Нова поезія гряде в новий час, і осипається з неї непотріб, немов окалина із зігнутої залізної штаби – щоб явити світові чистий метал людського слова!
Данило тихо зійшов з подіуму, і тихо було в читальному залі: вечір поезії закінчився – хто ж бо міг перевершити нині Данилів біль і надію?
Теодорові забракло слів на похвалу чи на огуду Данилової поезії, він не міг вирішити, як оцінити її вартість, приглядався до облич присутніх, щоб відчитати на них позитивне або ж негативне враження, – йому, зрештою, було все одно, яку репліку вигукнути: осудливу чи похвальну, аби тільки продовжити вечір і не втратити такої милої для нього функції керівника; він стояв з підведеною рукою й невизначено вертів вказівним пальцем, ніби просвердлював повітря, а тим часом хлопці з групи евентуалістів встановили кінопроєктор, загасили світло й тим самим усунули Теодора від керівництва; на стіну впав світляний квадрат і на ньому розпочалося дивне дійство.
На екрані з’явилися примари, в яких можна було впізнати есеїста Віктора, романіста Юрія, драматурга Олександра й молодших поетів, які назвали себе евентуалістами: у всіх обличчя були розмальовані крикливими барвами, білі ребра виступали на оголених постатях, які завзято вимахували електрогітарами, спрямовуючи грифи на публіку, ніби тримали в руках не музичні інструменти, а шмайсери; ті потойбічні тіні викрикували речитативом щось схоже на похоронне голосіння, причому виконували різні гімнастичні вправи, спиналися по драбинках, зависали головами вниз, падали й, качаючись по землі, корчилися, потім схоплювались і видавали з горла глухі загробні звуки… Майстер Северин ніколи б і не здогадався, що мало означати це шалене шоу, якби в кінці фільму не з’явилися на екрані зловісні титри: «Танок смерті».
«Мистецтво може бути й глупе, аби лише дарувало задоволення», – почув Северин у темноті невпевнений голос. Він впізнав його й відповів: «Можна отримати задоволення й від глупоти? Вперше таке чую».
Тарасової відповіді Майстер не діждався: вдарила раптом музика, зблисло світло; посередині кола виправляли танець життя закохані Еліта й Корнило.
Вони танцювали красиво й гаряче, обоє були вродливі й натхненні, їхня енергія запалювала присутніх, проте ніхто не смів заважати витворному еротичному танцеві; пара танцювала довго й до знемоги, та врешті, взявшись за руки, танцюристи прожогом вибігли з бібліотечної кімнати.
До Северина повернувся добрий настрій: він із заздрістю провів поглядом буйну пару, яка боялася втратити бодай хвильку шаленства, яке чекало обох, напевне, в Корниловій каюті; йому згадалася дівчинка з м’ячиком, котрої жадав усе життя, й може, тому нинішній вечір здався враз прекрасним у своїй розмаїтості, і щезло з пам’яті прикре враження від вульґарного просторікування новеліста-деґраданта, в душі втишилася м’яким болем Данилова поезія – Майстра пройняло відчуття втіхи від того, що буйна радість молодого життя перемогла танок смерті.
Тарас помітив, як міняється настрій у старшого приятеля, взяв його за лікоть і спитав:
«Ну як? Тільки не бурчіть…»
Северин відказав, напускаючи на себе невдоволення, яке нестримно спливало з його душі й він ніби насильно його затримував:
«Та коли ви перестанете бавитися в мистецтво?»
«А хіба мистецтво – не гра?»
«Ні, то будівля, а ви скидаєте гамузом на купу будівельний матеріал і хочете, щоб у ту розвалюху хтось зайшов та ще й почувався там затишно».
«Ви підходите до межі, на якій вам швидко розвидниться, й тоді зрозумієте нарешті, Майстре, що архітектурні ансамблі тільки тоді цікаві, коли в них поєднуються різні стилі… Та вийдіть же хоч раз із своєї традиційної казарми!»
«Пріч від мене, Сатано! – хіба не так сказав Ісус спокусникові, коли той обіцяв Месії за гріх відступництва подарувати цілий світ?»
«Але Ісус таки відібрав у диявола той світ і нам його передав, бо він – прекрасний!»
Вийшли на палубу: теплохід вертав до румунського порту Констанца. Северин мовчав, і Тарас боявся порушити те нетривке порозуміння, яке щойно зайшло між ними.