Чи мав би про це говорити Майстер із Саламіною? А коли ні, то про що? Яка спільна мова може поєднати людей, що потрапили на палубу «Ренесансу» з різних закутків планети? Чи зацікавить Северинів світ Саламіну? А може, йому потрібен її – патріархальний? Адже мають таку схильність пересичені цивілізацією люди – тікати від неї у первісність… Чому ж би то Ігор Стравінський напередодні Першої світової компонував «Весну священну», сповнену синкретизму, а Павло Тичина під час революції вибухнув подібним поєднанням слова й музики у «Сонячних кларнетах?»
Северин відчув, як почало до нього добиратися незнайоме досі бажання втекти від свого світу в чужий – суворий, холодний і неповторний. І ось є така можливість – нехай лише в уяві, хай тільки в розмові. А якби назовсім?..
Стрепенувся від такої несусвітної думки: як – покинути свій край і полюбити чужий? А хіба не так вчинив Рокуел Кент?
Стояли поруч, торкаючись одне до одного ліктями й водночас розмежовані прихованим гріховним бажанням. А вже сіріло надворі, закінчувалася коротка ніч, теплохід заходив у ворота Дарданеллів.
«Я піду в каюту», – промовила Йоганна й тихо притулилася до Северинового плеча.
Й він нестримно забажав її обняти. Але не зробив цього. Сказав:
«Ми так і не розмовляли…»
«Хіба ні? А мені здається, що проговорили всю ніч».
«Коли ж озвучимо нашу мовчанку, Саламіно?»
«Я запрошу вас на кафемик, як обіцяла. Але вже на березі».
IV
З Одеси вирушили на Констанцу, й тоді на шкафуті теплохода, в тісному приміщенні читальні українські письменники влаштували літературний вечір. З польської групи завітав пан Єжи, вслід за ним увійшла Еліта Пре, і хтось пожартував: «Еліта пре, Еліта пре!» – згадавши, певне, її безцеремонне вторгнення в українське товариство в «Таверні під Акрополем»; дівчина вловила гру слів і щиро засміялася: «Зовсім і не пру, я нині добра й чемна, а «Еліта Пре» – це моє шпіцнаме чи то пак псевдонім – я називаюся Марися Войцеховська».
Вона глянула на хлопців великими синіми очима, в яких гніздився блуд, і не треба було його викликати надміром вина: дівчина з природи була грішно звабливою, вона, зрештою, добре усвідомлювала свою здатність збуджувати у чоловіків хіть, однак тепер поминула всіх, подріботіла короткими крочками, спутана тісною спідничкою, що обтискала виточені сіднички, й опустилася на половину крісла біля свого обранця – культуриста Корнила, втираючись м’якушем грудей у біцепси спортовця.
«А чи дасте мені слово, панове? – запитала всіх, не зводячи при тому закоханого погляду з Корнила. – Я за минулу ніч написала жмуток еротичних поезій – пальчики оближете!»
Звісно, Еліта хотіла почути згоду від Корнила, якого попросили вести вечір, однак йому добре було сидіти біля гарячої дівчини, яка чимраз щільніше притискалася до нього стегном, ніби силкувалася виштовхнути його з крісла, – в такій пікантній ситуації йому зовсім не хотілося брати на себе функцію ведучого, хоча це йому, як маститому критикові, й належалося.
З паузи скористався Теодор, він викотився на се- редину кола і, звівши вгору обидві руки, театрально заволав:
«Initio! Іnitiamus![5] Розпочинаємо літературний вечір українських бардів, витворних майстрів слова, адораторів муз і ґрацій, однак перше слово я з найвищою приємністю надаю нашій чарівній польській гості, вродливішій від морських сирен, які, можливо, в цих морях спокушали колись співами хороброго Улісса, – пані Еліті Пре!»
Дівчина підвелася, обтягнула шовкову білу блузочку, декольте при цьому розширилось, й рожевий жолобець між персами збіг униз, загубившись у глибині пазушини; Корнило примлівав і баламутним поглядом впивався у її вгнуте лоно. А Еліта розпалювала його невтримне бажання завуальованими поетичними метафорами, що символізували солодке проникнення в її плоть могутнього чоловічого тіла, і вже не стало в неї власного, а тільки чужа твердь; вона вся перемінилася в свого коханця, і не він нею, а вона ним цілком володіла, мучила, розпікала, поки той не впокорився їй, вибухнувши гарячим струменем своєї потужності, й вона нарешті з вампіра стала знову звичайною жінкою – була втихомирена, ласкава й оновлена силою рідного вже їй тіла.
«Sic itur ad astra!»[6] – вклав бельбас Теодор у латинський афоризм найвищу похвалу польській поетесі, та їй і без того присутні дружно заплескали.
Тарас нахилився до Северина й прошепотів:
«Знаменита, досконала й майстерно закамуфльована еротика».
«Мені ще треба звикати до такої відвертості в поезії», – відказав Майстер, проте мав збуджений вираз обличчя, й Тарас це помітив.
«Ви звикли сприймати лише класичну музику життя, Майстре. А є ще імпровізації, гра без нот, і її виконують люди з новим слухом».
«Ти людина нової цивілізації, Тарасе. Вона вривається в наше особисте життя, і я бачу, як руйнуються старі цінності, до яких старше покоління звикло. Я – людина тисячоліття, що минає, реліквія цивілізації старої й серед вас, молодих, – анахронізм… На тих нових людей я дивлюся, як європеєць на китайців, не розрізняючи їхніх облич. І ще на наших очах розпадаються ідеології, які ми вважали святими, я не чую патріотизму в новітній поезії: вона чужа, індиферентна, космополітична. А втім, ці новонароджені стилі – ефемерні й нетривкі: скільки модерністських напрямів з’явилося останнім часом, і всі вони опинилися в глухому закуті…»
«Але й залишають своє насіння. І ви, напевне, доживете, Майстре, до народження філіґранного модерного реалізму, ще й самі напишете в такому стилі твір – і вам здаватиметься, начебто писали його не ви…»
Поки Тарас з Северином розмовляли, Еліта прочитала ще кілька поезій, і їм стало шкода, що не почули; поетеса зробила вишуканий кніксен і випурхнула з кола під щедрі оплески, знову сіла біля Корнила й закрила долонями обличчя – чи то втішена успіхом, а чи засоромлена еротичною відвертістю своїх віршів.
А тоді на середину вийшов сягнистим кроком не знайомий Северинові дивак: він був до пояса голий, тільки шию мав пов’язану картатою апашкою, а голову покривала брудна, з обвислими крисами, панама; він назвав себе Степаном, дістав з кишені штанів рулон паперу, розгорнув і почав читати.
Презентував Степан оповідання, яке розпочиналося словами: «Його знудило, і він виригав в унітаз…» А далі автор скрупульозно досліджував тривання післяалкогольного блювання, дбайливо добирав слова, які й у тверезого могли викликати судому, й Майстер навіть вловив запах горілчаного перегару; Степан так захопився блювотним процесом, що нібито й забув, для чого писалася ця довга препозиція, врешті він таки повідомив, про що йдеться в оповіданні: то їхав до Праги молодий поет на обговорення своєї книжки…
Й думав Северин – побоявся знову розпочинати з Тарасом розмову з приводу почутого: ось як, по-твоєму, має виглядати людина нової цивілізації – неохайна, нахабна, бридка! Та це ще пів біди, я ж добре пам’ятаю, як народжувалися нацисти й комуністи, а то теж були нові люди, та представляли вони режими, які несли світові тоталітарне спустошення.
А що такі, як цей, принесуть людству: розпад психосфери, розладнаної в божевільнях, тирлях наркоманів і борделях?.. Ти чуєш, Тарасе, що він читає: поета замучили докори сумління, бо спав з рідною матір’ю і через те запив! Слухаєш і не виганяєш його втришия з чесної компанії, бо він, мовляв, відтворює в своїх писаннях божевілля світу, спричинене некерованою демократією, адже мусить хтось це відтворювати – такий стан речей! А ти ще скажеш мені: це лише початок нового світогляду, і його треба перетерпіти, зціпивши зуби, а вже опісля, в майбутньому, народиться реалістична література сучасного стилю… Ця нова людина, мовляв, намагається вловити в хаосі нашого життя невідомі досі звуки – ти ж не раз чув, Северине, як музиканти настроюють інструменти перед початком опери – хіба то не хаос? Але є він предтечею величної гармонії!