Поки Северин з Тарасом добиралися, бенкет у таверні вже розпочався: товариство було збуджене, всі говорили нараз, вино розливалося в пугарі і по дубових столах, піраміди імбирних і цинамонових коржиків швидко танули на полумисках, проте гостей більше цікавили напої, яких тут було вдосталь: кельнери ставили на столи все нові й нові обплетені лозою бутлі, письменницький люд забавлявся, сиґаретний дим плив попід стелею й струменів крізь вікна. Тарас з Северином знайшли своїх хлопців, які стояли колом у глибині зали і, як завше, завзято дискутували.
Саме в цей момент їх атакувала молода особа з екстраваґантною зовнішністю: зодягнута була в ситцеву сукенку, застібнуту тільки на середній ґудзик, нижня розпорка сягала рожевих з білою коронкою трусиків, а крізь декольте випорскували не захищені бюстґальтером груди; вона з повним пугарем вина кружляла довкола гурту українців, намагаючись протиснутися всередину кола, і, відгортаючи з чола спітніле руде волосся, перекрикувала дискутантів:
«Nazywam się Elita Pre, jestem pisarką erotyczną, і niech sobie panowie ukraińce na karb to wezmą: ja nie dopuszczę, žeby my się jeszcze raz klócili…»[2]
Дівчина вимацувала очима для себе жертву й, помітивши нарешті Корнила – критика-культуриста з біцепсами, немов м’ячі, протиснулася до нього, припала йому до грудей і заговорила хрипко й пристрасно:
«Chcesz mie pan? Żadnych problemów, chоć i tutaj!»[3]
Поміж скандинавами, які трималися осторонь, походжав богемний юнак у джинсах з латками, нашитими сировими нитками на колінах і задниці, що, певне, мало визначати його цілковиту байдужість до матеріальних благ; волосся в нього було вифарбуване в червоний колір і заплетене в косички, що стирчали на всі боки, немов промені. Він називав себе поетом-деґрадантом і вголос англійською лихословив, роблячи при цьому на заквацьованому обличчі міну, яка мала відбивати безнадійний трагізм людського буття.
Северин з добродушною цікавістю приглядався до цих ориґіналів і думав про свободу, яка дає можливість і паяцувати: а й справді, література – ліс, і в ньому проростає розмаїте зело; а може, ці диваки серед усіх тут присутніх найталановитіші, й шведські та норвезькі неприступні метри – та й наші мудреці, що ось ведуть давно розпочату дискусію – до них і не вмилися; Северина діткнуло відчуття вдоволення, що йому вдалося виборсатися із трясовини самотності й прилучитися до людського розмаїття.
Корнило делікатно вивільнився з Елітиних обіймів, посадив її в крісло, й дівчина тут же задрімала, відкинувши голову на спинку крісла, – була вона гарна, зваблива, й Северинові жаль стало, що вино вилучило її з товариства, й не доведеться нині з нею тверезо порозмовляти.
Скандинави сиділи за окремим столом, в міру пили й притишено бесідували, не звертаючи уваги на український гурт, до якого вслід за Елітою прилучилися польські письменники.
Пан Єжи, середнього віку мужчина, який представився мариністом, запрошував українських приятелів до столу – був він, видно, керівником своєї групи й господарем бенкету. Розлив у пугарі вино з бутля і виголосив тост: «П’ю за вас, дорогі сусіди, й скажу при цьому сакраментальне: без незалежної України нема незалежної Польщі!»; вдячні гості заплескали, й підвівся київський критик Корнило, щоб відповісти полякам своїм тостом, та його вже ніхто не слухав – дискусія спалахнула з потроєною енергією, адже недарма пилося: говорив політолог Микола, інтелектуал, який не терпів заперечень і часто в розпалі суперечок вдавався до простацьких каламбурів, проте був таки добре ерудований, і витримувати з ним розмову міг хіба що філософ Тарас, який тут же встряг у дискусію.
«Що, що ти сказав, Тарасе: екзистенцію нації визначає її відвічний розум? А що таке – розум? Адже він даний людині лише для того, щоб вона кожної миті переконувалася у власному безсиллі: Божої істини ніхто ніколи не може досягти, й тому потуги розуму марні».
«Це песимізм пре з тебе, Миколо…»
«А що таке, по-твоєму, оптимізм?»
«Усвідомлення факту, що ти сьогодні знаєш більше, ніж учора, а завтра знатимеш більше, ніж сьогодні».
«Ну і втелющився ти із своєю антиномією, як сливка в гівно: постійно усвідомлювати свою неспроможність пізнати абсолютну істину – це те саме, що гратися в цюцюбабки або цілуватися в протигазах. Та невже в подібних забавах закладена екзистенція нації?»
«То не забава, а процес, який називається прогресом – так визрівають цивілізації, так становиться кожна нація».
«А коли ж той процес завершується, де його кінець?»
«Кінець – це Бог, який є одночасно початком, а народ – бігун на коротких дистанціях між початком і кінцем, і оновлюється він у своїй вічності безперервною зміною тимчасових поколінь».
«І тебе влаштовує такий марафончик?»
«А в ньому весь сенс існування, Миколо».
«Ну, це справа твого філософського бачення і смаку…»
Політолог недбало розвів руками й замовк. Розмова перекинулася на протилежний бік стола: мариніст Єжи пильно прислухався до суперечки між Миколою й Тарасом, схиливши набік голову й переводячи погляд з одного на другого, немовби зважував, хто з них має рацію, й коли суперечка обірвалася, він вимовив тихо і з притиском:
«Витаєте в небесах, дорогі колеґи, й ні про що конкретне не говорите, а я волію стояти на реальній платформі. Що таке розум, ніхто не може визначити до тих пір, поки ця абстракція не втілиться у мислену матерію, і аж тоді можна пізнати його вагу і вартість. А та матерія – то передовсім література, хлопці, і в ній ви щоразу виставляєте напоказ свою інтелектуальну потугу або неміч…»
«А в нас ще нема такої матерії, щоб стала виміром національного інтелекту, – промовив завжди категоричний Корнило. – У нас нема літератури!»
«Навіщо повторюватися за Лессінґом і Франком – і ще так претензійно? – скривився Северин. – Скажи щось своє».
«І один і другий, – мовив із зверхнім спокоєм Корнило, – видали цю феноменальну сентенцію на переломі епох, і вона розбудила до життя цілі когорти письменників – в Німеччині і в нас».
«Отже, була-таки ця література, якщо її хтось розбудив».
«Так, але нині настає нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво – на рівні європейських партитур!»
«Влучно, дуже влучно сказано, – прошамкав Теодор з напханим імбирними коржиками ротом. – Ad maiorem Dei gloriam![4]»
Дискутанти не звернули уваги на премудру репліку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку:
«Таж не можемо й не маємо права, пане Майстре, залишатися й далі на рівні ваших галицьких екзерцисів про вбогих дівок, що йдуть заміж, а багаті все лише плачуть, ніби між багацькими дівками не знайшлося досі хоча б однієї з чорними бровами… Скажете – фольклор? А західняцька література – то ж суцільний фольклор: сама тільки опришківська тема переповнила по вінця вашу літературну скарбницю. І все – втішання бідністю, і все – ґлорифікація доморощених марксистів, що закликають грабувати награбоване: експропріюй експропріаторів!»
Постмодерніст із Бистричан, Юрко, романами якого Северин завше захоплювався, раптом випалив таке, на що Майстер довго не міг знайти відповіді:
«Не чіпаймо галицької літератури – її ще немає. Та й Галичини, правду кажучи, немає теж… Галичина – то штучне територіальне утворення, доважок до Великої України. Скажете – П’ємонт? Цей ваш П’ємонт перенаселений солодкими патріотами, які тільки й уміють плакати над шматком полотна, зшитого з синього й жовтого окрайців. А свої твердині будують на печі…»
«Але ж вони… – аж по хвилі здобувся на слово Северин, – вони ж першими позлазили з тих печей й оголосили голодування на майдані біля Хрещатика… Чому ж ти тоді й носа не вистромив зі своєї фортеці?.. І ще хочу тебе спитати: ця філософія – то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академіка Михайла Погодіна – відомого русотяпа з половини XIX століття?.. А я собі думаю: хто ж то породив нинішніх шельмувальників наших святинь? Таж ви, ви – інтелектуальні нігілісти!»