Майстрові Северину спочатку й не вірилося, що вперше за всі світові подорожі, які він звершив у своєму житті, ніхто ним не опікується, не дихає в потилицю, не підслуховує й не погрожує – не знана досі воля щемно діткнулася свідомості й солодко огорнула душу.
Й може, через цей ще не звіданий стан моральної свободи Северин несподівано для себе самого гейби відчужився від своїх колеґ, з якими завжди перебував у товариських стосунках, – начебто враз дала про себе знати не відчутна досі вікова межа, а може, не так вікова, як світоглядна – Майстер раптом втямив, що він зовсім не знає ні естетичних, ні політичних переконань молодших товаришів: про таке ніколи не було між ними мови, про таке й не прийнято було говорити, щоб хтось бува не запідозрив у тобі вивідувача. І ось упали фальшиві маски, розшнурувалися гамівні сорочки обережності й страху, й люди постали наче голі, не захищені таємницями; їх треба було наново пізнавати й звикати до справжньої відвертості з ними, ініціювати нові стосунки, водночас розкривати себе самого, й це давалося Северинові дуже важко.
А тому він і не намагався знову зближуватися з колеґами: мешкав у окремому номері, на сніданки й вечері приходив до «шведського» столу сам, займаючи у кутку місце, нікуди разом з гурмою цікавих до всього молодиків не ходив – усі дні перед початком круїзу Северин залишався наодинці з собою. Щодня спинався на вершину Лікабету до храму Святого Юрія й дивився звідти на Вічне місто, наївно зіставляючи нові враження з почерпнутими раніше з книг… Десь там, із глибини гір, визирає божественний Олімп – звичайнісінька гора, не надто й висока, й це розчаровувало призвичаєного до леґенд любомудра, і Парнас, над яким колись літали на пегасах чарівниці-музи, просто таки пригноблював своїм буденним виглядом, навіть Парфенон здавався тепер звичайною храмовою будівлею, – і тільки гора Лікабет, що вивищувалась над мегаполісом, була насправді святково величною, й Северин, стоячи на вершині біля Святоюрського храму, відчував себе мізерним, вельми самотнім, і в душі парнасця зроджувалися глузи над своєю колись вигаданою винятковістю.
У ці дні до Майстра вперше діткнулася байдужість молодих колеґ: ніхто не запитував, чому він тиняється сам, як неприкаяний, поети не запрошували його до гурту, коли вечорами збиралися на бімбер у якомусь номері, і їхній галас лунав на весь готель; десь там незнайомі знайомилися, запивали дружбу, а Северин навіть не смів заглянути до них – лише молодий філософ Тарас, найближчий приятель, спитав якось його, чи бува не захворів, проте не надто настирливо допитувався, й це ще більше пригнітило Северина, якому все ж хотілося порозмовляти з товаришем…
Тарас залишив його самого, й Майстер боляче відчув, як віддаляється він від колишньої компанії в минуле, за незриму межу, звідки вийти в нинішній день буде щодалі важче, а може, він давно вже перебував за тією межею – в своєму світі.
У цю хвилину Северин достеменно втямив, що давно-таки існує в іншому суспільному вимірі й ніколи з нього не виходив, а його постійна присутність серед молодих – то лише намагання відтворити свою власну молодість, продовжити її. А тієї молодості давно вже немає: спосіб його мислення позначений тугим життєвим досвідом і виробленою впродовж життя власною традицією – він почував себе тепер приблизно так, як перезріла дівка, яка в церкві не може пристати до жодного гурту, бо серед зелепужних дівчат стояти їй уже негоже, а серед молодиць – не має права; між однолітками Майстер не зумів знайти приятелів – вони не розуміли його, примиреного з віком, чужого до нових віянь як у мистецтві, так і в повсякденних стосунках. Все ж Северин ловив новий світ, який утікав від нього, він чіплявся за його поли, щоб пізнати й зрозуміти – нині ж утямив, що зробити йому цього, певне, не вдасться: серед молодих виглядає смішно, мов той стариган, який, забувши про свої літа, залицяється до молодої панянки, – з цих причин проколювалася в Севериновій душі глуха нехіть до середовища, де все ще перебував, а водночас Майстер картав себе за відчуження від реальності, бо ж усвідомлював, що воно веде в небуття.
Зайшов до «шведської» їдальні повечеряти, і треба ж було, щоб у цю хвилину його розчарувань і депресії вкотився до зали земляк Теодор, товстий, немов угодований кабанчик, бевзь із заплилими ласими очима; він никав біля заставлених наїдками столиків, принюхувався й вимацував пальцями найапетитніші курячі ніжки, пундики, цукати, накладав їх на тацю, та, видно, йому було все ще того всього мало.
Северин споглядав його з обридженням: він терпіти не міг цього літературного нувориша, який вправлявся у всіх жанрах: писав віршики, новелетки, публіцистику й одно-актівки, присвячував свої творіння найактуальнішим проблемам часу, завжди догоджав сильним світу цього, за що отримував від усіх влад посади, премії та звання; без нього не обходилася жодна конференція, презентація, іменини, похорон, ювілей; за совдепії був членом обкому партії, а нині – депутатом обласної ради; на зібраннях водно брав слово й щоразу говорив одне і те саме, відповідно моделюючи свій виступ до заданої теми, а вилущити з його промов хоча б єдину цікаву думку ніхто не зумів би; мав Теодор напохваті латинську приказку, вірш або афоризм, які часто вставляв у бесіду не до речі; виступаючи, він весь час дякував представникам влади за їхнє чуйне ставлення до письменників, не забуваючи при тому кинути каменем у колишніх керівників, які нашкодити йому вже не могли; Теодор героїчно брав на себе місію ініціатора культурних заходів, але аж тоді, коли ті заходи були вже кимось підготовані, – запрошено Теодора теж на «Зустріч між трьома морями», і тут він, як виявилось, не пас задніх – ось же притьмом дізнався про те, чого Северин ще не знав: уздрівши Майстра, який сидів за столиком у кутку їдальні, підбіг, поставив перед Северином вивершену тацю й патетично задекламував:
«He знаю так добре латини, як ти, – нетерпляче перебив Северин Теодорову орацію. – Що ти хотів мені сказати?»
«Вечеряємо в “Таверні під Акрополем!” Усі вже виходять, я доганяю, а Тарас чекає на вас у номері… Кваптеся, пане Майстре, не наїдайтеся: запрошують поляки і скандинави!»
«Ну а тобі, звичайно, не зашкодить злегка перекусити перед бенкетом», – Северин показав на тацю.
«Це ж на дорогу, завтра вирушаємо… Дорога, дорога нас в дальніє далі зовйот! Чей аж три моря проскородимо, і хто знає, як там буде з харчами…»
«Ти завжди був завбачливий».
Й Северин щиро засміявся, дивлячись на запопадливого бельбаса. «А певне, й такі на світі потрібні, – подумав, – тим більше – в літературі. Сказав же Франко, що література – не парк, а ліс, в якому живе всіляка рослинність: від кедрів, дубів, ясенів аж до неїстівних грибів і навіть порхавок…»
Майстер відчув, як до нього повертається добрий настрій. У передчутті спілкування з цікавим товариством він почав вивільнятися з тенет відчуження й самотності; цієї миті навіть Теодор став для нього майже приємним – чей приніс добру вість. Бельбас зник з їдальні разом з тацею, мовби його тут і не було; Северин підвівся й поквапився в Тарасів номер.
Атени – місто заплутане: з Лікабету до Акрополя, здавалось, рукою подати, а от коли Северин з Тарасом зійшли вниз і не стало видно колонади Парфенону, вчепився їх блуд: вузькі й криві вулички то вперед провадили, то назад завертали, а крамниці вздовж них – усі однакові, й панувало повсюдно несусвітне сум’яття, хоча вже й западало надвечір’я; зустрічні перехожі англійської мови не розуміли, й допитатися до «Таверни під Акрополем» було важко, то пішли приятелі навмання, поки не допали до жовтих стін Святої гори, й аж там побачили довге, схоже на сільську стодолу приміщення з тьмаво освітленими віконцями й рядом прочинених дверей, з яких тягло розпареним запахом вина та спецій. З таверни долинав приглушений гамір.