Всего за 219 руб. Купить полную версию
Перше, що кинулося мені в вічі, було понівечене почорніле тіло загадкового незнайомця. Його очі, які ще недавно палали злістю, затягла смертельна паволока. Сіпнувшись від огиди, я зайшов до кімнати за готичними дверима. Те, що відкрилося моєму погляду, найбільше нагадувало лабораторію алхіміка. У кутку височіла купка блискучого жовтого металу, з якої промінь світла висікав снопи іскор. Імовірно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що мені не хотілося гаяти часу на дослідження цього металу. Отвір у дальньому кутку кімнати провадив у саму гущавину дикого лісу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, і подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собі, що не стану витріщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тіла, до мене долинув ледь вловний стогін, немов життя ще не покинуло тлінну оболонку. Ціпеніючи від жаху, я схилився над розпростертим на підлозі обвугленим і покрученим тілом.
Раптом пелена спала з його очей, і крізь їхню чорноту, пронизливу іще більше, ніж обпечене на вугілля обличчя, проступило щось, що я не в змозі описати. Потріскані губи намагалися виштовхнути якісь слова. Я зміг розрізнити лише ім’я Шарля Чаклуна, мені також здалося, що з понівечених губ зірвалися слова «вічність» і «прокляття». Даремно я намагався зібрати воєдино жалюгідні уривки його тиради. У відповідь на мою розгубленість смоляні очі незнайомця обпекли мене такою злістю, що я затремтів, забувши про безсилля мого супротивника.
Підхоплений останньою хвилею сили, що вже витікала, нещасний трохи підвівся на вогких слизьких каменях. Пригадую, як у передсмертній тузі він раптом повернув собі голос, і дихання, що відлітало, вихлюпнуло слова, які з того часу переслідують мене вдень і вночі.
– Телепень! – вигукнув він. – Невже ти так і не збагнув, у чому мій секрет? Жалюгідний розум, не здатний здогадатися, з чиєї волі упродовж шести століть твій рід не міг позбутися страшного прокляття! Хіба я не розповів тобі про дивовижний еліксир, який дарує вічне життя? Чи тобі не знати, що таємниця, над якою билися алхіміки, відкрита? То послухай же! Це я! Я! Я! Я прожив шістсот років, і всі шістсот років я мстив! Я мстив, бо я – Шарль Ле Сорсі!
Потойбічний
Нещасний той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх і смуток. Нещасний той, хто, озираючись назад, помічає лише години самотності у розлогих і безрадісних оселях із темними фіранками та захопливими стрункими шеренгами стародавніх книг або змушений тремтіти й жахатися чувань у похмурих, химерних і велетенських хащах. Обплетені міцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гілля далеко у височині. Таку долю послали мені боги, мені, замороченому й обдуреному; мені, безнадійному пустоцвіту. І все ж із дивною втіхою я відчайдушно лину до цих далеких спогадів, коли мій розум щомиті погрожує розпростертися перед тими іншими…
Не знаю, де я народився, знаю лишень, що замок був надзвичайно старий і безнадійно моторошний, увесь у темних ходах і переходах, із високим склепінням, де очі знаходили сіті павуків і примарні тіні. Камінь застарілих коридорів вічно виділяв мерзенну вогкість, і повсюдно застиг гидкий сморід, немов звідкись тягнуло мертвечиною винищених поколінь. Там завжди бракувало світла, тому я іноді запалював свічки й заради полегшення не відводив погляду від них; за стінами замку також ніколи не вигулькувало сонечко, адже дерева з густими кронами тягнулися вище за пишномовність усіх доступних веж. Одна чорна башта стриміла поверх дерев у невідоме нетутешнє небо, але вона була місцями поруйнована, і видертися на неї можна було не інакше, як удавшись до майже неможливого підйому голою стіною, з каменя на камінь.
Відтак у замку я прожив роки, але міри часу не знаю. Вочевидь, хтось турбувався про мої потреби, однак не можу пригадати нікого, крім себе, й нічого живого, крім мовчазних пацюків, кажанів і павуків. Хто б не виплекав мене, гадаю, він мав би бути безнадійно старим, оскільки першим моїм усвідомленням живого образу була якась карикатура на себе – скривлена, зморщена і стара, як сам замок. Я не бачив нічого потворно відразливого у кістках і скелетах, якими були встелені деякі з кам’яних крипт глибоко в надрах замку. Я, наче навіжений, пов’язував такі речі з життєвими буднями і вважав їх природнішими за живих істот із кольорових ілюстрацій, які знаходив у багатьох, вкритих цвіллю книгах. По цих книгах я навчився всього, що знаю, за відсутності вчителя, без спонукання та настанов, і не пригадаю, щоб за всі ці роки я чув людський голос, навіть свій власний, бо хоча і читав у книгах про дар мови, мені ні разу не спало на гадку сказати щось уголос. Моя зовнішність також був справою, до якої мої думки не долинали, позаяк дзеркал у замку не було, і за відчуттям я вважав себе майже тим самим молодим героєм, намальованим олівцем або фарбами, яких багато бачив на сторінках книжок. Я усвідомлював свою молодість, бо ж пам’ятав надто мало.
За мурами замку, по той бік гнилого рову і в похмурих тінях безшелесних дерев, я часто лежав, бувало, у думках про те, що прочитав у книгах, і з пристрасною млістю уявляв себе посеред веселої юрби у залитому сонцем світі, що біснувалася там, за безкрайніми лісами. Якось я навіть спробував утекти з цього лісу, але що далі відходив від замку, то щільнішими ставали сутінки і повітря щільніше насичувалося чорними думами та страхами. І тоді у розпачливій нестямі я кинувся назад, поки ще не загубився в лабіринті нічної німоти.
Там я долав нескінченні сутінки у дрімоті й очікуванні, сам не знаючи, чого саме чекаю. І тоді у пітьмі самотини моя туга за світом перейшла у такий шал, що я більше не знаходив собі спокою і з благанням здіймав руки до чорної руїни вежі, що стояла окремо й намагалася сягнути невідомого потойбічного неба. Нарешті я таки зважився піднятися на башту: нехай навіть упаду, але краще хоч раз поглянути на небо й загинути, ніж жити, так і не пізнавши дня.
У холодних сутінках я дерся стертим камінням стародавніх сходинок, доки не дістався тієї висоти, на якій вони уривалися, й услід за цим став ризиковано чіплятися за маленькі приступки для ніг. Жаским і грізним був той мертвий кам’яний колодязь без сходів – похмура запустіла руїна, а крила сполоханих лиликів, що безгучно розтинали повітря, навіювали мені чорні думки. Але ще страшнішою й грізнішою була та повільність, із якою я просувався: скільки б я не підіймався, пітьма над моєю головою не рідшала, і мене аж теліпало, немов від стародавніх могил, заселених примарами. Я сіпався, питаючи себе, чому ніяк не виберуся до світла, і поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазії, що саме несподівано заскочить тут мене вночі, й марно нишпорив вільною рукою у пошуках бійниці, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку піднявся.
Несподівано, після цілої вічності страшного сліпого руху вгору навкарачки тією увігнутою та відчайдушною крутизною, я відчув, що вперся головою у щось тверде, і збагнув, що дістався, либонь, даху, принаймні до якогось перекриття. Я підняв у темряві вільну руку, намацав перешкоду і вирішив, що це каменюка, зрушити яку з місця було мені не під силу. Тоді я рушив у смертельно небезпечний круговий обхід вежі, чіпляючись за найменші опори на слизькій стіні, поки моя вивільнена рука не виявила, що завада піддається, і я знову спрямував свій рух нагору, упершись у плиту або двері головою, позаяк обома руками чіплявся за стіну. Згори не пробивалося ані промінчика світла, і в міру того, як руки повзли дедалі вище, я второпав, що цього разу мій підйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вів на рівний кам’яний майданчик більшого діаметра, ніж нижня частина вежі. Без сумніву, це була долівка якоїсь високої та місткої спостережної башти. Я обережно проліз у діру, намагаючись не дати важкій плиті люка впасти на своє колишнє місце, але зазнав невдачі… У знемозі простягнувся я на кам’яній підлозі та слухав оглушливі відзвуки її падіння, проте ще сподівався знову її підчепити, коли притисне нужда.