Тут, в одному з просторих і похмурих приміщень замку, мешкав я, Антуан, останній із приреченого графського роду С., який уперше побачив світ дев’яносто років тому. Ці стіни, як і схили гори, позначені темними похмурими хащами, балками та гротами, були свідками перших років мого безрадісного життя. Своїх батьків я не знав. Мій батько загинув, коли мав тридцять два роки. Це сталося за місяць до мого народження: його вбила каменюка, що зірвалася з напівзруйнованого парапету. Моя мати померла під час пологів, тому я опинився під опікою слуги, чоловіка дуже гідного і з кебетами в голові. Якщо мене не зраджує пам’ять, його звали П’єром. Я був єдиною дитиною. Самотність, яка оточила мене відразу ж після народження, лише міцніла завдяки діям мого вихователя, котрий усіляко припиняв будь-яке спілкування із селянськими дітьми, чиї родини мешкали всюди на рівнині, яка розкинулася біля підніжжя гори. У ті часи П’єр пояснював свою заборону тим, що синові шляхетського роду негоже приятелювати з плебеями. Тепер я знаю, що справжня причина ховалася в іншому: він хотів уберегти мої вуха від вигадок про фатум, який із покоління в покоління переслідував мій рід. Ці історії, щедро прикрашені, заповнювали дозвілля орендарів, котрі сиділи вечорами перед розпаленим комином.
Самотній, покинутий напризволяще, я гаяв роки свого дитинства, година за годиною вивчаючи старовинні фоліанти, якими рясніла похмура бібліотека замку, безцільно тиняючись або одержимо розганяючи віковічну пилюку в фантастичному лісі, що прикривав наготу гори біля її підошви. Ймовірно, таке гаяння часу і стало причиною того, що тінь меланхолії досить рано полонила мій розум. Студії та дослідження навівали спогади про похмуру таїну дикої природи і завжди мали для мене особливу принаду.
Вченість не була моїм шляхом: навіть ті крихти знань, які мені вдавалося виловити, пригнічували мене. Очевидна нехіть мого старого вихователя заглиблюватися в історію моїх пращурів по батьківській лінії загострювала той жах, який пронизував кожну згадку про обійстя і мимоволі передався мені. На виході з дитинства я зумів зліпити докупи недоладні уривки фраз, що злітали з неслухняного язика старого базіки і мали стосунок до якихось обставин, що з роками перетворилися для мене з дивних на клопітно-болісні. Рано прокинулися в мені лихі передчуття, пробуджені обставинами, які супроводжували смерть моїх предків, графів із роду С. Спершу я пояснював собі їхню передчасну кончину природними факторами, вважаючи, що походжу з родини, в якій чоловіки просто довго не живуть, проте з віком став замислюватися про нечіткі старечі оповідки, в яких мова часто заходила про прокляття, що зі століття в століття відмірюють носіям графського титулу термін життя лише у тридцять два роки завдовжки. Коли мені минув двадцять один рік, старий П’єр вручив мені рукописну книгу, яка переходила, за його словами, упродовж багатьох поколінь від батька до сина з тим, аби кожен новий власник продовжив літопис роду. Книга містила вражаючі записи, і їхнє уважне вивчення анітрохи не розвіяло мої похмурі передчуття. У той час віра в усе містичне пустила глибоке коріння в моїй душі, і я був не в змозі вигнати її та поставитися до неймовірної оповідки, яку я всотував рядок за рядком, як до ганебної вигадки.
Рукопис переніс мене в минуле, у тринадцяте століття, коли замок, в якому я народився і виріс, був грізною та неприступною твердинею. Саме в ті часи з’явився в наших володіннях один чоловік, дуже примітний, хоча й низького стану, в якому йому поступалися лише селяни. Його звали Мішель, утім, його більше знали як Мові, тобто Злий, позаяк про нього йшов лихий поголос. Він виснажував себе пошуками філософського каменя й еліксиру молодості і мав славу адепта чорної магії й алхімії. У Мішеля Злого був син, його звали Шарль. Юнак так само добре розумівся на окультних науках, як і його батько, тому його всі називали Ле Сорсі, тобто Чаклун. Порядні люди цуралися цієї пари, підозрюючи, що батько і син практикують нечестиві ритуали. Подейкували, що Мішель живцем спалив свою дружину, принісши її в жертву дияволу, що саме він та його син винні у зникненні селянських дітей, що почастішали останнім часом. Пітьму, що огортала цих людей, прорізав лише один спокутний промінчик: жахливий старигань несамовито любив свого сина, і той відповідав йому почуттям, що набагато перевершувало звичну синівську відданість.
Тієї ночі в замку на горі запанувала тривога. Зник юний Ґодфрі, син Генріха, графа С. Кілька людей на чолі з ошалілим батьком, прочісуючи місцевість у пошуках юного графа, увірвалися до хижі, в якій жили чаклуни, і застали там старого Мішеля Злого, коли той клопотався біля велетенського казана, в якому кипіло якесь вариво. Не усвідомлюючи своїх дій від шаленства та відчаю, граф накинувся на старого, і нещасна жертва загинула в його смертоносних обіймах. Тим часом слуги виявили молодого Ґодфрі у далеких порожніх покоях замку, але радісна звістка прийшла занадто пізно, щоб зупинити безглузду розправу. Коли граф зі своїми людьми покинув скромне житло алхіміка і вирушив у зворотний шлях, за деревами маячив силует Шарля Чаклуна. Гомін збуджених слуг доніс до нього звістку про те, що сталося, і на перший погляд могло здатися, що він безпристрасно поставився до долі, яка спіткала його батька. Повільно насуваючись на графа, Шарль монотонним і тому особливо страшним голосом промовив прокляття, яке з тієї миті невідступно переслідувало по п’ятах представників роду графа С.
– Жоден нащадок убивці не досягне віку, що перевершує твій, – промовив він, відстрибнув у бік темного лісу і швидким рухом вихопив із складок своєї одежі склянку з безбарвною рідиною.
Шарль хлюпнув цією рідиною в обличчя вбивці та зник за чорнильними лаштунками ночі. Граф віддав Богові душу на місці, його поховали наступного дня. Відтоді, коли він з’явився на світ, і до його смерті минуло трохи більше тридцяти двох років. Марно селяни, розбившись на групи, прочісували ліс і землі, що прилягали до гори: чаклун, закатрупивши графа, безслідно зник.
Час і табу, накладене на згадку про ту страшну ніч, стерли прокляття з пам’яті родини графа. Коли Ґодфрі, мимовільний винуватець трагедії та спадкоємець графського титулу, загинув від стріли під час полювання у тридцять два роки, ніхто не пов’язав його загибель із фатумом, який перейшов на нього від батька. Але коли за багато років Роберта, молодого графа, який мав просто богатирське здоров’я, знайшли бездиханним в околицях замку, селяни стали тихцем патякати, що смерть знайшла їхнього пана незабаром після того, як він зустрів свою тридцять другу весну. Людовік, син Роберта, досягнувши фатального віку, потонув у фортечному рові; скорботний список поповнювався покоління за поколінням – Генріхи, Роберти, Антуани, Армани – життєрадісні, котрі ні разу не згрішили, прощалися із життям, ледь коли їм виповнювалося стільки років, скільки було їхньому далекому пращуру, коли той скоїв убивство.
Закінчивши читання, я збагнув, що5 мене чекає у не такому й віддаленому майбутньому, щонайбільше за одинадцять років, а можливо, й раніше. Життя, що не мало колись у моїх очах великої цінності, з кожним днем ставало мені все милішим, і загадковий світ чорної магії дедалі глибше затягував мене у свої тенета. Я жив відлюдником і не відчував потягу до науки як такої; відкинувши сучасність заради середньовіччя, я, неначе старигань Мішель та юнак Шарль, пітнів, намагаючись оволодіти таїною демонології й алхімії. Мій досвід зростав, але я все ще був далекий від того, щоб осягнути те дивне прокляття, що звалилося на мій рід. Інколи я відкидав свій містицизм і, кидаючись в інші крайнощі, намагався пояснити смерть моїх предків цілком приземленою причиною банальної розправи, яку розпочав Шарль Чаклун, а продовжили його нащадки. Переконавшись після довгих розшуків, що рід алхіміка не мав продовження, я повернувся до своїх студій, прагнучи знайти закляття, яке здатне було б звільнити мою родину від непосильного тягаря прокляття. В одному рішенні я був непохитний: залишитися парубком. Я міркував, що з моєю смертю підрубане родове дерево поховає прокляття під собою.