Всего за 219 руб. Купить полную версию
Спершу результати наших пошуків були незбагненні для нас самих, хоча при ретельному аналізі дещо все ж вимальовувалося. Найголовніше – більшість жахливих подій ставалися неподалік від покинутого обійстя або похмурого лісу з разюче рясною рослинністю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на відкритому місці, далеко від маєтку та зловісного будинку.
Щодо природи й зовнішніх ознак зачаєного страху, ми нічого не могли добитися від темних і заляканих жителів гірських хатинок. Вони називали його то змієм, то велетом, то демоном, які прилітають разом із громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокує. З усього цього ми виснували, що це живий організм, дуже чутливий до електричних розрядів, і хоча в деяких оповідках йому приписували крила, все ж його нелюбов до відкритих просторів свідчила про те, що пересувається створіння по землі. Єдине, що порушувало стрункість нашої теорії, то це здатність істоти переміщатися з величезною швидкістю: тільки так вона могла вчинити всі приписувані їй дії.
Пізнавши скватерів ближче, ми навіть полюбили їх. Це були примітивні створіння, котрі опускалися дедалі нижче еволюційною шкалою через погану спадковість і задушливу ізоляцію від решти людства. Хоча вони й остерігалися нових людей, та незабаром прикипіли до нас і дуже допомогли, коли ми у пошуках зачаєного страху поламали перегородки у старовинному будинку й облазили всі зарості навколо нього. Вони, щоправда, одразу сумнішали, коли ми просили допомогти нам знайти Беннета і Тобі, бо їхній власний досвід засвідчував, що жертви страху зникають назавжди. Ми ж, знаючи, скільки загинуло їхніх нещасних земляків, передчували, що на цьому справа не скінчиться, й чекали подальшого розгортання подій.
Однак до кінця жовтня нічого не сталося, і це дуже нас спантеличило. Стояли тихі спокійні ночі, мабуть, тому дрімала і зла сила. Нічого не знайшовши в будинку та його околицях, ми стали схилятися до думки, що зачаєний страх – нематеріальна субстанція. На жаль, прихід холодів міг зруйнувати всі наші плани: помітили, що взимку демон поводиться сумирніше. У наметі, який ми встановили у покинутому маєтку, що часто відвідував страх, запанувало тривожне очікування.
Це селище з поганою репутацією назви не мало, хоча й існувало здавна, притулок у розщелині між двома височинами – Коун-маунтин і Мейпл-гіл. Воно стояло ближче до Мейпл-гіл, і декотрі місцеві збудували хижі прямо на схилах цього пагорба. За дві милі на північ починалося підніжжя Гори Бур, іще через милю – діброва із занедбаним маєтком, що сховався в ній. Значна частина цієї відстані була відкритою рівниною, досить пласкою, якщо не брати до уваги нечисленні, подібні до зміюк горбочки, порослі травою. Знаючи рельєф місцевості, ми вирішили, що демон мав би з’явитися на тому боці Коун-маунтин, бо її південний схил прилягав до західного схилу Гори Бур. Ми уважно обстежили ґрунтовий зсув на тій ділянці, де росло високе дерево, розщеплене блискавкою в один із візитів демона.
Якнайретельніше обстеживши разів із двадцять злощасне селище, ми з Артуром Манро неабияк розчарувалися, і в наші відчуття закрався якийсь невизначений страх. Він мав якусь моторошну властивість – і справді, хіба не дивно, що після таких жахливих подій не залишилося нічого, що могло б указати на винуватця катастрофи! Ось і зараз ми понуро вешталися під похмурим свинцевим небом, відчуваючи змішане почуття необхідності й водночас безглуздості наших дій. Наш огляд і цього разу був скрупульозним: ми ще раз обійшли кожну хатинку, шукаючи на схилах непоховані тіла, обстежили кожну ямку, кожну нірку – і все надаремно. І знову всюди витав страх, ніби величезний крилатий грифон витріщався на нас із космічних безодень.
Хмари потроху скупчувалися, і ми вже погано розрізняли в сутінках окремі предмети. Удалині чувся гуркіт грому – над Горою Бур збиралася гроза. Нас, ясна річ, охопило хвилювання, хоча до ночі було ще далеко. Сподіваючись, що гроза затягнеться і зла сила якось себе проявить, ми облишили наші пошуки на схилі та попрямували до найближчого заселеного житла в надії умовити скватерів нам допомогти. Наш авторитет змусив кількох парубків подолати переляк, і вони погодилися піти з нами.
Але щойно ми рушили в дорогу, як ринула така злива, що будь-який притулок став більш ніж потрібним. Темрява згустіла настільки, що ми спотикалися на кожному кроці, й тільки окремі спалахи блискавок і наше досконале знання місцевості все ж допомогли нам дістатися до напівзруйнованої хижі. Це була жалюгідна споруда із дощок і колод, двері, що дивом збереглися, і єдине вікно, що виходило на Мейпл- гіл. Зачинивши двері на засувку, ми, навчені нашими помічниками, зачинили також і віконниці, сховавшись таким чином від дощу та різких поривів вітру. Ми понуро сиділи на хитких скринях у суцільній темряві, лише вогники люльок і випадкове світло ліхтарика оживляли гнітючу атмосферу. Час від часу ми бачили крізь щілини в стіні зиґзаґи блискавок – темрява була такою щільною, що їхні стріли вимальовувалися дуже чітко.
Це чатування у грозу раптом нагадало мені ту незабутню ніч на Горі Бур. Я зіщулився від страху й укотре поставив собі запитання, на яке наразі не міг відповісти: чому демон із трьох людей, котрі сиділи в засідці, знищив двох по краях і залишив того, хто був усередині? Чому він так раптово зник після електричного розряду жахливої потужності? Чому порушив послідовність і не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, він знав, що це я призвідник, і готує для мене страшнішу долю?
Обірвавши свої роздуми, а точніше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслідував удар грому, що струсонув землю. Водночас здійнявся могутній вітер, його завивання наростало у зловісному крещендо. Ми були впевнені, що блискавка знову втелющила у самотнє дерево на схилі Мейпл- гіл, Манро схопився і підійшов до крихітного віконця переконатися в цьому. Вітер і дощ увірвалися у відчинені ним віконниці з оглушливим ревінням, і я не зміг розчути слів, які він вимовив. Перевіряючи, наскільки значні руйнування, чоловік висунувся з вікна і завмер, буцімто вдивляючись у щось.
Незабаром вітер ущух і пітьма розсіялася. Буря скінчилася. Мої сподівання на те, що вона триватиме й уночі, не виправдалися, і ніби на підтвердження цього крізь щілини проникнув слабкий сонячний промінчик. Вважаючи, що світло нам не завадить, навіть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку і відчинив грубо збиті двері. Земля зовні перетворилася на суцільне місиво, а злива приносила зі схилів усе нові й нові потоки бруду. Однак нічого такого, що пояснило б, чому мій приятель так довго не відходив від вікна, я не побачив. Підійшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тоді я жартівливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж відчув, як мене починає душити неусвідомлений жах, що напливав звідкілясь із глибин століть, із бездонних країв ночі, що існувала вічно.
Артур Манро був мертвий. А його голова, точніше її лицьова частина, була бузувірськи виїдена.
III. Що це було за багряне сяйво
У ніч на 8 листопада 1921 року, коли вирувала така жахлива гроза, що здавалося, ніби небо розверзлося, я при тьмяному світлі лампи розкопував, сам не знаючи навіщо, могилу Єна Мартенса. Я взявся за справу по обіді, коли второпав, що збирається буря, і тепер радів несамовитій стихії, що безжально рве і забирає з собою таке рясне у цій місцині листя.