Говард Филлипс Лавкрафт
Крилата смерть
© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019
© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Маленька скляна плящинка
– Лягти в дрейф, там щось є з підвітряного боку, – наказав невисокий дебелий чоловік, якого звали Вільям Джонс.
Він був капітаном невеликого кетботу[1], в якому він сам і купка людей пливли морем тієї миті, коли, власне, й починається наша історія.
– Таки є, сер, – підтвердив Джон Таверз, і корабель кинув якір.
Капітан Джонс простягнув руку до предмета, який, як він тут же з’ясував, був скляною пляшкою.
– Та це лише пляшка з-під рому, яку кинули за облавок із корабля, що плив кудись, – сказав він, але все ж із цікавості витягнув її.
Атож, це була пляшка з-під рому, і він уже намірявся кинути її назад, коли помітив клаптик паперу всередині. Відтак витягнув його і прочитав:
«1 січня 1864 року
Моє ім’я Джон Джонс, і зараз, коли пишу цього листа, мій корабель стрімко занурюється на дно разом із скарбом на облавку. Я перебуваю в місці, зазначеному на доданій мапі».
Капітан Джонс перевернув аркуш. На іншому боці була мапа, на краю якої були написані такі слова:
«Пунктирні лінії означають курс, яким ми йшли».
– Таверзе, – збуджено вигукнув капітан Джонс. – Прочитайте це.
Таверз зробив те, що йому звеліли.
– Гадаю, нам варто туди піти, – зауважив капітан Джонс. – Як гадаєш?
– Як скажете, – відповів Таверз.
– Ми зафрахтуємо шхуну сьогодні ж, – заявив капітан.
– Гаразд, – погодився Таверз.
Вони орендували корабель і вирушили, керовані пунктирною лінією мапи. За чотири тижні вони досягли вказаного місця. Водолази пірнули на дно та випірнули із залізною пляшкою. У ній вони знайшли шматок брунатного паперу з кількома рядками, які важко було розрізнити:
«3 грудня 1880 року
Любі шукачі скарбів, прошу мені дарувати за неоковирний жарт, яким я кпив із вас, але вам піде на користь нічого не отримати за свій безглуздий вчинок».
– Дуже добре, – сказав капітан Джонс. – Читай далі.
«Однак я компенсую ваші витрати на дорогу до того місця, де ви знайшли вашу пляшку, і назад. Гадаю, що це буде приблизно 25 тисяч доларів, і ви знайдете їх у залізній скриньці. Я знаю, де ви знайшли пляшку, тому що це я поклав її разом із залізною скринькою, а потім знайшов гарне місце, де сховав другу пляшку. Сподіваюся, що покладені гроші компенсують ваші витрати. На цьому закінчую.
Анонім».– Я хотів би проломити йому макітру, – зронив капітан Джонс. – Нумо пірни й витягни ті 25 тисяч.
За хвилину пірнальник повернувся із залізною скринькою під пахвою. У ній знайшли ті 25 тисяч. Вони відшкодували їхні витрати, але не думаю, що вони іще колись вирушать у загадкове місце, вказане таємничою пляшкою.
Звір у печері
Крижане передчуття, що настирливо кружляє у моїй скутій, але ще здатній опиратися свідомості, перейшло у впевненість. Я був сам, остаточно і безнадійно сам-один у лабіринті широкої пащі Мамонтової печери. Тупцяючи на місці, я оглядав простір напруженим поглядом, але ніде мені не відкрився знак, який вказав би шлях до порятунку. Не бачити мені більше благословенного світла дня, не пестити поглядом милі пагорби та долини прекрасного світу, що залишився десь далеко, мою свідомість не могла більше плекати навіть тінь надії. Вона покинула мене. Однак життя долучило мене до касти філософів, і я відчув неабияке задоволення від безпристрасності своєї поведінки: хоча мені доводилося читати про неприборкану лють, в яку впадають нещасні, котрі опинилися в такій ситуації, я не відчував нічого навіть близького до такого стану і залишався тією ж мірою незворушним, якою усвідомлював повну втрату орієнтації.
Думка про те, що я, мабуть, вийшов за межі, відведені для прогулянок, ні на хвилину не позбавила мене холодного серця. «Якщо смерть чекає на мене, – міркував я, – то ця жахлива, проте велична печера, ставши моїм гробівцем, прийме мене так само привітно, як і кладовище». І це міркування відгукнулося в мені хвилею спокою, а не розпачу.
Я був упевнений: попереду на мене чекає остання ознака приреченості – голод. Я знав, що долею багатьох, чий шлях я повторював, було безглуздя, але я відчував, що мене чекав інший кінець. Мені не було кого звинувачувати у своєму лихові, адже без відома гіда я покинув слухняні шеренги шанувальників пам’яток і вже більше години блукав заповідними переходами. Але тепер чітко второпав, що мені не знайти у павутині лабіринту шлях, яким я відійшов від своїх супутників.
Світло від ліхтарика бліднуло; наближалася мить, коли непроглядна пітьма земної пащеки мала охопити мене. Усередині непевного кола світла, що тануло, я заціпеніло малював собі точну картину наближення своєї смерті. Мені спало на думку почуте повідомлення про колонії хворих на туберкульоз, які оселилися у цьому велетенському гроті, сподіваючись повернути собі здоров’я в цілющому кліматі підземного світу з його постійною температурою, чистим повітрям, вічним спокоєм, але знайшли лише смерть, і їх виявили закляклими у дивних і жахливих позах. Сумне видовище деформованих останків я бачив разом із рештою групи і тепер мізкував, якими химерними каліцтвами позначиться довге перебування у величезній і мовчазній печері на такому здоровому та дужому чоловікові, як я. «Що ж, – зловісно сказав я собі, – якщо голод не обірве моє життя занадто квапливо, мені випаде рідкісна нагода кардинально вплинути на загадку».
Промінчики світла звело останньою судомою, і їх поглинула темрява. Я вирішив випробувати всі можливості для порятунку, не нехтуючи навіть найхимернішими; тому зібрав усю міць своїх легенів у марній надії привернути увагу провідника серією глухих волань. Та, лементуючи, у глибині душі я ще сподівався, що вони не досягнуть мети, і мій голос, гучний, відбитий нескінченними зламами чорного лабіринту, що поглинув мене, увіллється лише в мої вушні раковини.
Проте я нашорошив вуха, коли раптом мені здалося, що я вловлюю кроки, які наближаються і м’яко втискаються у кам’яну підлогу печери. Невже звільнення прийшло так хутко? Невже всупереч моєму жаскому передчуттю провідник помітив мою злочинну відсутність і рушив моїми слідами, щоб знайти мене у заплутаному королівстві вапняку? Ці запитання осяяли мене наростаючими радощами, і я був готовий знову зарепетувати, щоб наблизити хвилину порятунку, аж раптом моє захоплення змінилося жахом. Мій слух, завжди чуйний, а тепер іще більше загострений цілковитою тишею печери, доніс до заціпенілої свідомості впевненість, що ці кроки не схожі на кроки людини. У похмурій нерухомості підземелля хода провідника відгукнулася б виразним гострим дріботінням. А звук цих кроків був м’який, по-котячому скрадливий. Прислухавшись, я розрізнив у ході чотири такти замість двох.
Я більше не сумнівався, що своїми зойками розбудив якогось дикого звіра, можливо, пуму, що випадково заблукала в печері. «Імовірно, – міркував я, – Всевишній погрожує мені не голодом, а іншою, швидкою та милосерднішою смертю?»
Інстинкт самозбереження, який ще теплів у мені, ворухнувся в моїх грудях, і хоча зла сила, що насувалася, несла позбавлення від повільного жорстокого кінця, я вирішив розлучатися з життям лише найвищою ціною. Як не дивно, але щодо прибульця я не відчував нічого, окрім ворожості. Оцінивши ситуацію, я зачаївся, сподіваючись, що загадковий звір, не чуючи ні звуку, втратить орієнтацію, як це сталося зі мною, й омине мене. Однак моїм надіям не судилося збутися; нелюдська хода неухильно насувалася, мабуть, звір відчув мій запах, що заполонив неторканий простір печери.
Я озирнувся вусібіч у пошуках зброї, яка захистила б мене від нападу невидимого у страшній пітьмі печери ворога. Мені вдалося намацати найбільший камінь із тих, що валялися всюди, і я вчепився в нього обома руками, готуючись до відсічі та змирившись із неминучістю. Тим часом шурхотіння, від якого волосся ставало дибки, чулося вже зовсім близько. Втім, звички чудовиська були дивними. Прислухаючись до його ходи, я не сумнівався, що рухається тварина, яка переміщається з характерним перебором між задніми та передніми лапами. Однак упродовж кількох коротких і нерегулярних інтервалів мені здавалося, що я розрізняю ходу двоногої істоти. Я ламав собі мізки над тим, що за тварина суне на мене. «Вочевидь, – думав я, – нещасна істота заплатила за свою цікавість, яка штовхнула її досліджувати вхід до похмурого гроту, довічним ув’язненням в нескінченних нішах і проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами і пацюками і, либонь, рибкою, що трапляється в розливах Зеленої річки, якимось незбагненним чином сполученої з водами печери».