Андрей Курков
Казки
© А. Ю. Курков, 2006, 2011
© О. О. Ломака, переклад українською, 2019
© А. В. Хміль, ілюстрації, 2006
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006
Василько і Миколка
Коли сонечко зазирало у віконце лікарняної палати, її білі стіни ставали яскраво-жовтими, ніби квіти кульбабок. Кульбабки цвіли у дворі, і білявий кирпатий Василько, який мешкав у цій палаті уже протягом декількох місяців, часто милувався ними. Кульбабки цвіли й відцвітали, підсихали й розліталися довкола маленькими білими парашутиками. Деякі підлітали до вікна і, якщо воно було відчиненим, залітали у палату. Тоді Василько підходив до летючого парашутика і грався з ним. Дмухав на нього, від чого парашутик злітав до стелі, а потім плавно спускався донизу.
У палаті стояло два ліжечка. На другому ще кілька днів тому лежав Миколка. Але його виписали з лікарні. По нього приїхала бабуся і забрала додому. Щоправда, він лишив Васильку новенького плюшевого кота Фіму. Але кіт Фіма здавався Василькові сердитим. Інші іграшки, які розкладали під стінами палати, виглядали набагато привітніше. Але всі вони були старі й поламані. Автомобілям бракувало коліс, у літачків відвалювалися вже декілька разів підклеєні крила. Навіть ляльок, котрих тут теж було багато, і тих одягнули в давно непраний одяг.
Василько нахилився до дерев’яної вантажівки. Розігнав її рукою і пустив у дальній куток палати. Вантажівка проїхала кілька метрів і перевернулась. Одне дерев’яне колесо закотилося під його, Василька, ліжко, а друге – під батарею.
Василько задумався. Він пригадав, як Миколка, їдучи, обіцяв навідуватися. Навідувалися до нього рідко. Мама і тато з братиком жили в іншому місті. Приїжджали по черзі раз на два тижні. Частіше приходила нянечка Соня, зачісувала його своїм гребінцем і вчила розкладати іграшки під стіною палати, щоб довкола був «цілковитий порядок». Так вона любила казати.
Цього ранку вона так само акуратно причесала Василька.
– У тебе ж скоро день народження? – запитала вона.
– Так, шість років буде! – усміхнувся Василько, подумавши про майбутні подарунки.
– Нагадаєш, і я тобі тортик спечу! – сказала нянечка Соня.
Йдучи, нянечка Соня спіткнулась об зламану вантажівку і ледь не впала.
– Ой! – скрикнула вона. Потім подивилася під ноги і додала: – Іграшки твої зовсім зламалися! Треба нові придбати!
Залишившись на самоті, Василько знову підійшов до віконця. Визирнув у двір. Прямо під вікном продовжували цвісти кульбабки. Трохи віддалік стояв дитячий майданчик з гойдалками і пісочницею, а ще далі за нею зеленів паркан дитячої лікарні. За парканом іноді проїжджали машини, але їздили вони тут тихо, ніби не хотіли нікого турбувати. Тільки коли по рейках проїжджав трамвай, то його дзенькіт ще довго лунав у літньому повітрі.
Цього ж вечора, після вечері, в палату знову увійшла нянечка Соня. У неї в руках був великий полотняний мішок.
– Нумо приберімо цей мотлох звідси, а завтра я скажу, щоб на нові іграшки грошей дали! – сказала вона. – Чого стоїш? Допомагай!
Василько, допомагаючи нянечці збирати старі іграшки в полотняний мішок, задумався: «А що вона з ними робитиме?» Подивився на стареньку спідлоба. Йому було шкода розлучатися з іграшками. Він кинув погляд на плюшевого кота Фіму. Той сидів у кутку кімнати і, здавалося, навіть радісно спостерігав, як старі іграшки одна за одною зникали у мішку.
– Ну от, – нянечка Соня перевела дух, випросталася, дістала з кишені халата шнурок і зав’язала ним мішок. – Тепер ми віднесемо це, а там, може, вже завтра-післязавтра будуть у тебе нові іграшки!
Василько хотів запитати у нянечки: «Куди віднесемо?» Хотів, але чомусь засоромився. Він звик довіряти дорослим.
Коли двері за нянечкою Сонею зачинилися, він підбіг до вікна. Відчинив і прислухався. Через пару хвилин у дворі скрипнули вхідні двері. Він визирнув з вікна якомога далі, щоб роздивитися, куди нянечка Соня понесе мішок. І побачив її на мить, але нянечка раптом завернула за ріг лікарні. Зникла.
Коли вже звечоріло, Василько тихенько відчинив вікно і зістрибнув униз, на зелену траву, покриту жовтими плямами кульбабок. Озираючись довкола і прислухаючись, він пішов туди, за ріг лікарні, куди кілька годин тому нянечка Соня віднесла мішок зі старими іграшками. Якби він був собакою або цуценям, він би за мить узяв би слід нянечки і знайшов би мішок. Але, на жаль, за рогом лікарні знаходилося господарче подвір’я за залізним парканом і воротами, на яких висів старий амбарний замок. Так і не знайшовши мішок зі старими іграшками, Василько повернувся до себе в палату і ліг спати.
Уранці до нього в гості приїхав Миколка. Він жив десь неподалік. Дві зупинки на трамваї.
Миколку підстригли під їжака. Синя сорочка з короткими рукавами була ретельно випрасувана. На обличчі – задоволена усмішка.
– Ну як ти? – запитав він.
– Непогано, – відповів Василько. – Тільки нудно.
Він зітхнув і обвів поглядом білостінну палату.
Миколка теж роззирнувся, і щось здалось йому дивним. Щось тут було не так.
Помітивши, як насупився Миколка, Василько усе зрозумів.
– Старі іграшки віднесли… Няня зібрала їх у мішок… Я потім шукав, але не знайшов. Темно було.
– Там же гарні були! – серйозно сказав Миколка. – І вантажівка дерев’яна. Ну то й що, що колесо відлітало!
Обидва замовкли. Обом друзям стало сумно і шкода іграшок, з якими вони провели тут чимало днів.
– Ходімо ще пошукаємо! – запропонував Миколка.
Василько з готовністю кивнув.
– Тільки через вікно, щоб не побачили! – сказав він.
Зустрілись уже надворі. На небі світило сонце. Теплий вечір ворушив волосся Василька.
– Мабуть, вони там, – Василько показав поглядом на залізний паркан господарчого двору.
Ворота на господарчий двір були трохи відчиненими. Помітивши це, друзі поспішили туди.
На соснах і дубах, які росли на території лікарні, дзвінко щебетали пташки. На лаві під вишнею сиділи дві дівчинки із сусідньої палати. Про щось теревенили.
Миколка і Василько прошмигнули на господарчий двір і роззирнулися. Тут стояли розкидані залізні ліжка, старі тумбочки й дерев’яні вішаки для пальт. Зліва під парканом лежали зламані лави і поруч одна полагоджена. Двірник дядя Семен у вільний час приходив сюди і щось лагодив. «Речі повинні жити довше, ніж люди!» – приказував він, коли хтось знаходив його під час роботи над черговою тумбочкою або лавою.
Василько, почувши ці слова від дядька Семена вперше, дуже здивувався.
«Неправильно це, – подумав він. – Люди повинні жити довше, ніж речі».
– Дивися! – Миколка схопив Василька за руку.
Василько озирнувся і побачив знайомий полотняний мішок, приставлений до стіни цегляного будинку для сміття.
Обидва підійшли швидким кроком. Розв’язали в чотири руки шнурок, яким був зав’язаний мішок, і запустили в нього руки.
На обличчі Василька з’явилася усмішка, коли його пальці намацали і пізнали ту саму дерев’яну вантажівочку.
Миколка задумливо захитав головою. Подивився на друга.
– Давай зараз його переховаємо, а ввечері, коли людей буде менше, віднесемо до мене додому!
– Давай! – погодився Василько.
Вони винесли мішок із господарського двору і сховали у кущах, між лікарняним дерев’яним парканом і старою, давно не фарбованою альтанкою.
– Я тобі у віконце камінець кину! – пообіцяв Миколка. – Коли стемніє!
Василько кивнув. Настрій у нього був гарний.
– Васько! Де ж ти ходиш! – донісся до нього з порога лікарні дзвінкий голос медсестри Тамари.
Вона махнула йому правою рукою, а лівою показувала якісь вітаміни.
Василько попрощався з другом і побіг до лікарняного порога.
* * *
За віконцем стемніло. Василько лежав у ліжку і читав книжку про Гаррі Поттера. Коли маленький камінчик дзвінко вдарив у шибку, хлопчик здригнувся. Але переляк минув зразу ж. Він згадав про свою домовленість із Миколкою. Швидко піднявся, одягнувся і відчинив вікно.