У цій запеклій авангардній сутичці за нову психотерапію Месмер абсолютно самотній. Його учні, помічники ще на півстоліття, на ціле століття від нього відстали. І самотність трагічно посилюється: у цього воїна немає навіть такого панцира, як повна впевненість у собі. Бо Месмер відчуває тільки правильний напрям, дороги він ще не знайшов. Він відчуває, що стоїть на правильному шляху, відчуває, що випадково опинився в гарячій близькості від таємниці, великої й плідної таємниці, і знає також, що сам не здатний вирішити її й розкрити до кінця. І приголомшує те, що людина, яку легковажні чутки майже століття поливали брудом як шарлатана, просить сприяння й допомоги саме у лікарів, своїх товаришів; подібно до того, як Колумб[28] перед своїм відплиттям блукає від одного королівського двору до іншого зі своїм планом морського шляху до Індії, так і Месмер звертається то до однієї, то до іншої академії і просить зацікавлення і сприяння своїй ідеї. І в нього, як у його великого побратима, на початку шляху закрадається помилка, бо він цілком зачарований середньовічною мрією про дивовижний склад ліків; Месмер вважає, що своєю магнетичною теорією він відкрив засіб, який може зцілювати абсолютно все, цю вічну Індію старовинного лікарського мистецтва. Насправді ж він давно вже, сам того не усвідомлюючи, відкрив набагато більше, ніж нову дорогу; він, як Колумб, знайшов цілий материк науки – психотерапію з її незліченними архіпелагами й ще не дослідженими країнами. Бо всі ці, тільки тепер відкриті країни нової психіатрії – гіпноз і навіювання, Християнська наука і психоаналіз, навіть спіритизм і телепатія розташовані на тому новому континенті, який відкрив цей трагічний одинак, сам не знаючи того, що ступав на іншу, чужу медицині частину земної кулі. Інші обробили його сфери й зібрали жнива там, де він кинув у борозни насіння, інші насолоджувалися славою у той час, як його ім’я піддається наукою ганебному забуттю разом з іменами усіляких єретиків і базік. Його сучасники порушили проти нього судову справу й винесли йому обвинувальний вирок. Настав час поквитатися з його суддями.
Замальовка
У 1773 році Леопольд Моцарт-батько пише своїй дружині в Зальцбург: «Останнім часом я майже не писав, тому що в нас був великий концерт у знайомого Месмера по Заміській вулиці, у саду. Месмер дуже добре грає на гармоніці міс Девіс[29], він у Відні єдиний вчився цьому, і в нього набагато кращий скляний інструмент, ніж був у самої міс Девіс. Вольфганг теж грав на ньому». Як бачимо, вони добрі друзі: віденський лікар, зальцбурзький музикант і його знаменитий син. Уже за кілька років до того, коли недоброї пам’яті директор придворної опери Афліджіо (скінчив потім на галерах), незважаючи на імператорський наказ, не захотів поставити першу оперу чотирнадцятирічного Вольфганга Амадея «Проста витівка», у справу втручається з більшою, ніж в імператора й двору, сміливістю музичний меценат Франц Антон Месмер і надає свій невеликий заміський театр для виконання німецької музичної п’єси «Бастьєн і Бастьєнна», заслуживши собі таким чином поряд зі славою в іншій галузі неминущу в історії честь – бути хрещеним батьком першого оперного твору Вольфганга Амадея Моцарта[30]. Цієї дружби маленький Вольфганг не забуває: у всіх листах говорить він про Месмера, найохочіше проводить час у гостях у свого «милого Месмера». І коли в 1781 році молодий композитор переїжджає на постійне місце проживання до Відня, він у поштовій кареті просто від застави йде в найближчий для нього будинок. «Пишу це в месмерівському саду по Заміській вулиці», – так починається його перший лист до батька від 17 березня 1781 року. І в «Так всі роблять» він згодом створив своєму вченому другу відомий гумористичний пам’ятник. Ще звучить і, мабуть, і в століттях супроводжуватиме вірші про Франца Антона Месмера жвавий речитатив:
Але цей дивовижний доктор Франц Антон Месмер – не тільки вчений чоловік і любитель мистецтва, доброзичливий до людей, він і багата людина. Мало хто з віденських містян володіли в той час таким дивно красивим, привітним і відчиненим для всіх будинком, як його будинок по Заміській вулиці, 261, – воістину невеликий Версаль[31] на березі Дунаю. У великому, просторому, майже княжому парку гості приходять у захват від усіляких витівок у стилі рококо, невеликих боскетів, тінистих алей з античними статуями, пташника, голубника, того самого витонченого (на жаль, давно зниклого) садового театру, де відбулася прем’єра «Бастьєн і Бастьєнна», від круглого мармурового басейну, якому судилося в подальшому під час магнетичних сеансів бути свідком дивовижних сцен, і від галереї на невеликому пагорбі, з якої відкривається далеко за Дунаєм вид на Пратер. Не дивно, що балакуче й охоче до задоволень віденське суспільство залюбки збирається в цьому прекрасному будинку, бо доктор Франц Антон Месмер вважається найбільш шанованим громадянином з тих пір, як одружився з удовою гофкамерата ван Буша, що мала капітал більше ніж тридцять тисяч гульденів. Його стіл, як розповідає Моцарт, щодня накритий для всіх його друзів і знайомих, у цієї високоосвіченої і привітної людини можна чудово поїсти й випити, та й духовних насолод не бракує. Тут почуєш задовго до друку і найчастіше у виконанні самого композитора новітні квартети, арії й сонати Гайдна[32], Моцарта і Глюка[33], близьких друзів родини, а також й останні новинки Пучіні[34] й Регіна[35]. А той, хто бажає за краще поговорити на серйозні теми, замість того аби слухати музику, знайде в особі господаря універсально освіченого співрозмовника у будь-якій сфері. Бо цей уявний «шарлатан» Франц Антон Месмер має авторитет навіть серед учених. Уже в цей час, коли він, син єпископського єгеря, що народився 23 травня 1734 року в Іцнанзі на Боденському озері, перебрався для подальшого навчання у Відень, він – дійсний студент теології міста Інгольштадта та доктор філософії. Але цього зовсім не досить невгамовній натурі Месмера. Як блаженної пам’яті доктор Фауст, він хоче володіти наукою у всіх її галузях. І ось він вивчає спочатку у Відні право, щоб звернутися зрештою остаточно до четвертого факультету, до медицини. 27 травня 1766 року Францу Антону Месмеру, вже доктору двох наук, урочисто надають ступінь доктора медицини владою й постановою найбільш славетних, прекрасних, глибоко шанованих та знаменитих професорів; його докторський диплом власноруч підписаний світилом терезіанської науки, високославним професором та придворним медиком Ван-Світеном[36]. Але Месмер, маючи великі статки завдяки одруженню, зовсім не має наміру відразу ж чеканити монету з дозвільної грамоти на лікування. Він не поспішає з лікарською практикою і як учений-дилетант охоче слідкує за найновішими відкриттями геології, фізики, хімії та математики, за успіхами абстрактної філософії та перш за все музики. Він сам грає і на клавірі, й на віолончелі, першим створює скляну гармоніку, для якої потім Моцарт напише спеціальний квінтет. Дуже швидко музичні вечори у Месмера починають вважати чи не найулюбленішими в культурному оточенні Відня, і поруч із невеликим концертним залом молодого Ван-Світена біля Глибокого Рову, де кожної неділі з’являються Гайдн, Моцарт і в подальшому Бетховен, будинок по Заміській вулиці, 261 вважається одним з найкращих куточків мистецтва й науки.
Ні, ця неодноразово обмовлена людина, яку згодом несамовито оббріхували як відщепенця медицини та неосвіченого темного знахаря, цей Франк Антон Месмер – не перший зустрічний, це відчуває кожен під час знайомства з ним. Уже зовнішньо будь-кому в суспільстві впадає в око цей ставний широкочолий чоловік, що мав високий зріст і статечну поставу. Коли він зі своїм другом Крістофом Віллібальдом Глюком з’являється в одному із салонів Парижа, усі погляди зацікавлено звертаються до цих двох німців, синів Енака[37], що вищі за інших на цілу голову. На жаль, деякі збережені зображення недостатньо повно відтворюють характер його обличчя; однак видно, що воно гармонійно й красиво окреслене, що губи повні, підборіддя округле й щільне, лоб сформований чудово поверх ясних світло-сталевих очей; доброчинна впевненість випромінюється від цього могутнього чоловіка, якому при його невичерпному здоров’ї судилося дожити до похилого віку. Тому помилковим уявляти собі цього великого магнетизера чарівником, демонічним явищем з пекельними блискавками в очах, кимось на кшталт Свенгалі[38] або доктора Спалланцані[39]; навпаки, відмінною його рисою, за свідченням усіх сучасників, є безкінечне, непохитне терпіння. Не стільки палкий, скільки повнокровний, завзятий більшою мірою, ніж легкозаймистий, вдумливо спостерігає цей міцний шваб за навколишніми явищами; і подібно до того, як він проходить через кімнату, широко розставивши ноги, важким, твердим і розміреним кроком, так й у своїх дослідженнях іде він повільно й упевнено від одного спостереження до іншого, повільно, але непохитно. Він мислить не сліпучими чи блискучими спалахами, але обережними, у подальшому незаперечними твердженнями, і жодне протиріччя, жодне засмучення не порушать його спокою. У цьому спокої, у цій непохитності, у цьому великому й наполегливому терпінні й полягає власне геній Месмера. І тільки завдяки його надзвичайно скромній витримці, його ввічливій, не сповненій честолюбства манері пояснюється той історичний курйоз, що людина, яка користується у Відні одночасно і авторитетом, і багатством, має тільки друзів і жодного ворога. Повсюди звеличують його знання, його невибагливий, симпатичний характер, щедру руку і щедрий розум: його душа, як і його відкриття, проста, благотворна й піднесена. Навіть його колеги, віденські лікарі, цінують Франца Антона Месмера як чудового медика, правда, лише до того моменту, коли він, набравшись сміливості, піде власним шляхом і без схвалення факультету зробить відкриття світового значення. Тоді загальним симпатіям раптом настане край і почнеться боротьба не на життя, а на смерть.