Філософія легковажності
Я жив як філософ.
Останні слова Казанови
Настільки щедро розкинутому вшир життя майже завжди відповідає незначна душевна глибина. Щоб танцювати так швидко й вправно на всіх водах, як Казанова, треба бути перш за все легким, як пробка. Отож при уважному вивченні специфічна особливість його дивного мистецтва життя полягає не в прояві якоїсь особливої позитивної чесноти та сили, а в негативі: у цілковитій відсутності будь-яких етичних і моральних перепон. Якщо психологічно випатрати цей соковитий, повнокровний, багатий пристрастю людський екземпляр, то доведеться найперше відзначити повну відсутність всіх моральних органів. Серце, легені, печінка, кров, мозок, м’язи й не на останньому плані сім’яні залози – все це в Казанови розвинене найкращим і нормальним чином; лише там, у тій душевній точці, де зазвичай моральні особливості й переконання згущуються в таємничий світ характеру, вражає в Казанові абсолютна порожнеча, безповітряний простір, нуль, ніщо. Ніякими кислотами й лугом, ланцетами та мікроскопами годі й шукати в цьому в інших планах цілком здоровому організмі навіть початків тієї субстанції, яку заведено називати совістю, цього духовного над-«я», яке контролює та регулює чуттєві спонукання. У цьому міцному чуттєвому тілі зовсім відсутні навіть зародкові форми моральної нервової системи. І в цьому криється розгадка легкості й геніальності Казанови: у нього, щасливця, є лише чуттєвість і немає душі. Ніким і нічим серйозно не пов’язаний, людина, яка не прагне до якоїсь мети, не обтяжений жодними сумнівами, він може мати зовсім інший життєвий темп, ніж в інших цілеспрямованих, обтяжених мораллю, пов’язаних соціальною гідністю, обтяжених моральними міркуваннями людей: звідси його єдиний у своєму роді розмах, його ні з чим незрівнянна енергія.
Для цього світового мандрівника немає материка. У нього немає батьківщини, він не підкоряється ніяким законам жодної країни, бувши піратом і флібустьєром своєї пристрасті; як ці останні, він нехтує звичаями суспільства та соціальними договорами – неписаними законами європейської моральності; все, що святе для інших людей або здається їм важливим, не має для нього ціни. Спробуйте поговорити з ним про моральні зобов’язання або про зобов’язання, що накладаються епохою, – він їх так само мало зрозуміє, як негр метафізику.
Любов до батьківщини? Він, цей громадянин світу, сімдесят три роки не має власного ліжка й живе лише випадком, нехтує патріотизмом. Ubi bene, ibi patria[27], де повніше можна набити кишені й легше дістати жінок в ліжко, де зручніше за все водити за ніс дурнів, де життя соковитіше, там він задоволено витягує під столом ноги й відчуває себе вдома. Повага до релігії? Він визнав би будь-яку, був би готовий піддатися обрізанню або відростити, подібно китайцеві, косу, якби нове віросповідання принесло йому хоч краплю вигоди, а в душі він так само знехтував би ним, як нехтував своєю християнсько-католицькою релігією; бо навіщо потрібна релігія тому, хто вірить не в майбутнє, а тільки в гаряче, бурхливе, земне життя? «Там, ймовірно, немає нічого, або ж ти дізнаєшся про це у свій час», – пояснює він зовсім незацікавлено й безтурботно: отже, розриває на шматки всю метафізичну павутину. Carpe diem, насолоджуйся днем, стримуй кожну мить, висмоктуй його, як виноград, і кидай шкурки свиням – ось його єдине правило. Строго дотримуватися чуттєвого, зримого, досяжного світу, з кожної хвилини міцними пальцями вичавлювати максимум насолоди та хтивості – ні на дюйм далі не просувається Казанова у своїй філософії, і завдяки цьому він може, сміючись, відкидати всі етично-міщанські свинцеві кулі: честь, порядність, борги, сором і вірність, які гальмують вільну втечу в безпосередність.
Честь? Навіщо вона Казанові? Він розцінює її не вище, ніж товстий Фальстаф, який висловлює безсумнівну істину, що її не можна ні з’їсти, ні випити, і ніж той чесний англійський парламентарій, який на багатолюдному зібранні, чуючи постійні розмови про посмертну славу, поставив питання, що, власне кажучи, потомство зробило для добробуту та щастя Англії. Честь не дає насолоди, її не обмацаєш руками, вона лише обтяжує боргом і зобов’язаннями, заважаючи насолоджуватися, ergo – вона зайва. Бо ніщо на землі не викликає такої ненависті в Казанови, як борги й зобов’язання. Він не визнає їх, не бажає визнавати ніяких зобов’язань, крім одного – приємного та природного: живити бадьоре, сильне тіло насолодами й віддавати жінкам якомога більше того ж солодкого еліксиру. Тому він не піклується про те, вважатимуть його бурхливе життя хорошим або поганим, солодким або кислим, вважатимуть вони його поведінку безчесною чи безсоромною. Бо сором – що за дивний вираз, яке незрозуміле поняття! Це слово зовсім відсутнє в його життєвому лексиконі. З недбалістю лаццароні[28] він опускає штани перед зібраною публікою й показує, сміючись і весело підморгуючи, свої sexualia; добродушно й відкрито вибовкує те, що інший не наважився б видати навіть під тортурами: свої шахрайські витівки, невдачі, наруги, свої статеві конфузи та сифілітичні захворювання, – і все це не трубним гласом, вигукуючи цю істину в передчутті жахів слухачів Жан Жака Руссо, а зовсім просто й наївно, бо (як показало проведене вище анатомічне дослідження) він був абсолютно позбавлений етичного нерва й органу, що визначає моральність. Якби йому дорікнули в тому, що він шахраював у грі, він здивовано відповів би: «Так у мене ж тоді не було грошей!» Якби його звинуватили в тому, що він спокусив жінку, він, сміючись, сказав би: «Я ж догодив їй!» Він не вважає за потрібне виправдовуватися, безсоромним чином витягнувши з кишені чесних громадян і довірливих товаришів їхні заощадження; навпаки, у мемуарах він ніжно підбиває свої шахрайські витівки цинічним аргументом: «Обдурити дурня – означає помститися за розум». Він не виправдовується, він ніколи ні в чому не кається, і в чорний день, замість того щоб скаржитися на своє невдале життя, яке закінчується повним фінансовим банкрутством, у страшних злиднях і залежності, цей старий беззубий борсук пише чудово нахабні рядки: «Я б зізнався у своїй вині, якби я був сьогодні багатий. Але в мене нічого немає, я все змарнував, це втішає й виправдовує мене». Він нічого не зберіг для царства небесного, не стримував своїх пристрастей в ім’я моралі й людей, він нічого не зібрав ні для себе, ні для інших, і за сімдесят років нічого не придбав, крім спогадів. І навіть їх цей добрий марнотрат, на щастя, подарував нам; тому ми повинні зайняти останнє місце в ряду тих, кого обурює його щедрість.
Отже, вся філософія Казанови вільно вміститься в горіховій шкаралупі; вона починається й закінчується правилом: жити земним життям безтурботно, незалежно й не обманювати себе надією на можливе, але дуже сумнівне царство небесне або повагу потомства. Не затуляти теоріями вид на безпосереднє, діяти не телеологічно[29] і доцільно, а лише віддаючись потягу миті й назустріч їй; всяке заглядання вперед неминуче гальмує й розслабляє суглоби. Тому не треба довго затримуватися на вивченні й оглядатися; якийсь дивний Бог поставив перед нами гральний стіл – світ; якщо ми хочемо розважатися за ним, то повинні прийняти правила гри tel quel, такими, як вони є, не питаючи, справедливі вони чи ні. І справді: жодної секунди свого часу не витратив Казанова на теоретичні роздуми над проблемою, чи може або чи повинен цей світ бути іншим. «Любіть людство, але любіть його таким, як воно є», – сказав він у розмові з Вольтером. Не треба втручатися в справу творця світу, що несе повну відповідальність за це дивне підприємство, не треба місити це кисле тісто й бруднити об нього руки; потрібно поступати простіше: моторною рукою виколупувати з нього родзинки. Хто занадто багато думає про інших, той забуває про себе; хто занадто суворими очима дивиться на світовий біг, у того втомлюються ноги. Казанова вважає природним, що дурням живеться погано, а розумним не Бог допомагає: вони перебувають у залежності лише від себе самих. Якщо світ уже так безглуздо влаштований, що одні носять шовкові панчохи й роз’їжджають в каретах, а в інших під лахміттям бурчить у животі, для розуму залишається лише одне завдання: постаратися самому потрапити в карету, бо живеш тільки для себе, а не для інших. Це звучить, звичайно, дуже егоїстично, але хіба мислима філософія насолоди без егоїзму або епікурейство без повної соціальної індиферентності? Хто пристрасно хоче жити для себе, повинен, міркуючи логічно, бути зовсім байдужим до долі інших людей. Байдужий до всіх людей, байдужий до проблем, які ставить перед людством кожен новий день, живе Казанова свої сімдесят три роки: його ніщо не цікавить, крім власних особистих насолод. І коли він своїми світлими очима з цікавістю дивиться направо й наліво, то це робиться лише для того, щоб розважитися й не упустити жодної вигоди. Але ніколи не буде він гриміти обуренням або, як колись Іов, задавати Богу непристойні питання – чому і від чого; кожен факт – дивовижна економія почуттів! – він вважає просто доконаним, не приклеюючи до нього ярлика – добрий він, чи поганий. Він зазначає, як анітрохи не хвилюють його курйози, що О’Морфі, маленьке голландське п’ятнадцятирічне паскудне дівчисько, валяється сьогодні, покрите вошами, у ліжку, з радістю готове продати свою цноту за два талери, а через два тижні вже коханкою найхристиянськішого, обсипана дорогоцінним камінням, володіє власним замком в мисливському парку й незабаром після цього стає дружиною послужливого барона, або що він сам, ще вчора жалюгідний скрипаль у венеціанському передмісті, на наступний ранок стає багатим юнаком – пасинком якогось патриція – з діамантами на пальцях.