Проте не можна вважати Казанову відповідальним за це, бо в ньому бушує кров, він безсилий перед стихійними спалахами свого шалу: «У мене ніколи не було й ніколи не буде самовладання». Він не розмірковує про минуле й не думає про майбутнє; тільки у хвилини крайності є в нього хитрі й часом геніальні рятівні думки, але він ніколи не складає планів і не прораховує навіть найнезначніші свої дії, – для цього він занадто нетерплячий. У його мемуарах можна знайти сотні підтверджень того, що рішучі вчинки, найгрубіші витівки й дотепні шахрайства завжди ставали раптовим вибухом настрою й ніколи – наслідком розрахунку. Одним помахом він раптом скидає рясу абата; бувши солдатом, він, пришпоривши коня, вирушає у ворожу армію й здається в полон; він мчить до Росії або в Іспанію, керуючись якимсь чуттям, він не має становища, посади, рекомендацій, нічого не знає про ту нову країну, навіть не питає самого себе – чому й навіщо. Всі його рішення відбуваються, наче мимовільний пістолетний постріл, від нервів, під впливом настрою, від накопиченої нудьги. Вони так кидають його з однієї крайнощі в іншу так, що він сам іноді лякається й протирає очі. І, ймовірно, саме цій відважній безцільності він зобов’язаний повнотою переживань: бо more logico, чесно збираючи відомості й розраховуючи, ніколи не станеш авантюристом, маючи певну стратегічну систему, не можна бути таким фантастичним майстром життя.
Тому помилкові й незрозумілі старання всіх поетів, котрі обирають нашого Казанову – людину безпосередніх мотивів – героєм комедії або розповіді, наділяючи його чимось на зразок живої душі, мрійливістю або чимось фаусто-мефістофельським, його, чия привабливість і енергія – це винятковий результат відсутності роздумів й аморальної неперебірливості. Влийте йому у вени тільки три краплі сентиментальності, навантажите його знаннями й відповідальністю – і він перестане бути Казановою; нарядіть його в цікаву похмурість, підсуньте йому совість – і він опиниться в чужій шкурі. Бо це вільне дитя світу, цей вічний син легковажності, котрий нахабно хапає кожну іграшку, поспішно накидається на всі розваги, спраглий до жінок, насолод і чужих грошей, не містить у собі абсолютно нічого демонічного; єдиний демон, що підганяє Казанову, має надзвичайно міщанське ім’я, на вигляд товстий і розпливчастий, він просто-таки називається нудьгою.
Феноменально порожній, без душевного змісту, абсолютно безповітряний простір, він мусить, аби не потрапити в пазурі внутрішньої загибелі, постійно й безперервно поповнювати себе зовнішніми подіями; щоб не померти з голоду, йому постійно потрібен кисень авантюр; ось причина цієї гарячої, судомної спраги до всього небувалого й нового, ось звідки ці невтомні пошуки, полум’яні прагнення й цікавість цієї вічно голодної до подій людини. Непродуктивний зсередини, він безперервно повинен добувати життєвий матеріал, але його нескінченне бажання володіти всім дуже далеке від демонізму справжнього загарбника, далеке від Наполеона, який прагне з країни в країну, від королівства до королівства, з’їдає себе жагою безмежного; так само далекий і від Дон Жуана, що наче під ударами бича спокушає всіх жінок, щоб відчути себе самодержцем в інший безмежності – у світі жінок; жуїр Казанова ніколи не прагне досягти таких високих ступенів, він дорожить безперервністю насолод. Не фанатична ілюзія, як у людини дії або інтелекту, штовхає його до героїчного, грізної напруги почуттів, – він прагне лише до тепла насолод, до запаленої радості гри, до авантюр, авантюр і авантюр, до нових, все нових переживань, до утвердження життя. Тільки б не лишитися одному, не здригатися в цій крижаній пустелі, тільки б не самотність.
Якщо ми спостерігатимемо за Казановою в ту пору, коли він позбавлений грайливих розваг, то побачимо, що спокій стає для нього убивчим занепокоєнням. Ось він приїжджає ввечері в чуже місто: жодної години він не може він пробути наодинці з собою або з книгою у своїй кімнаті. Негайно ж починає нишпорити всюди, поглядаючи на всі боки, чи не принесе вітер випадку якусь розвагу, чи не прилаштується від безнадії нічною грілкою якась покоївка. Його строкате, як кінострічка, життя, рясніє інтервалами між сюрпризами й бурхливими падіннями, він навантажує порожні паузи штучною напругою випробування долі в грі, і саме його скажені, азартні випади породжують ці раптові криві руху зверху донизу, ці приголомшливі тріщини, це вбивче падіння в ніщо; ще сьогодні його кишені набиті золотом, він вельможа, а завтра він наспіх продає діаманти лихвареві й закладає штани; це не жарт, доказом служать знайдені квитанції на закладені в цюрихському ломбарді речі. Але саме такого, а не якогось іншого життя прагне цей архіавантюрист: життя, розбризканого на всі боки раптовими вибухами щастя і відчаю; заради них він раз у раз кидає виклик долі своїм сильним єством, як останню і єдину ставку. Десять разів на дуелях перебуває він на волосок від смерті, десять разів постає він перед загрозою в’язниці й каторги, мільйони приходять і випаровуються, але він пальцем не поворушить, щоб їх затримати. Проте саме через те, що він постійно всім своїм єством віддається кожній грі, кожній жінці, кожній миті, кожній авантюрі, саме тому він, помираючи жалюгідним жебраком, у чужому маєтку, нарешті виграє найвище: нескінченну повноту життя.
Homo eroticus
«Я спокушав? Ні, я лише був на місці,
Коли природа починала справу
Чарівно-ніжна; я жодної не кинув,
І кожній вічно вдячне серце».
Артур Шницлер. Казанова в Cпa
Він чесний дилетант – зазвичай досить посередній у всіх створених Богом мистецтвах – спотикаючись, пише вірші та сонливі філософські трактати, сяк-так джеркотить на скрипці й говорить у кращому випадку як енциклопедист. Куди краще він засвоїв мистецтво ігор, винайдених дияволом, – фараон, карти, бірібі, кістки, доміно, крутійство, алхімію і дипломатію. Але магом і метром Казанова є тільки в любовній грі. Тут, у процесі творчої хімії сотня його занапащених і подертих на клапті талантів з’єднується в чисту стихію досконалої еротики, тут – і тільки тут – цей лицемірний дилетант є безперечним генієм. Його тіло немов спеціально створене для служіння Цітеру. Зазвичай скупувата природа цього разу марнотратно, повною жменею зачерпнула для цього тигля соковитість, чуттєвість, силу й красу, щоб створити на радість жінкам справжнього чоловіка «male» – «дужого чоловіка» й «самця» – перекладайте, як захочете – сильний й еластичний, жорстокий і полум’яний екземпляр прекрасної породи, масивного лиття й досконалої форми. Помиляються ті, хто уявляв собі фізичний вигляд Казанови-переможця в дусі модної в наш час стрункої краси: цей bel uomo[35] жодним чином не Ефеб, навпаки, це жеребець з плечима Фарнезького Геркулеса, з м’язами римського борця, зі смаглявою красою циганського хлопця, з напористим нахабством кондотьєра й запалом розпатланого фавна. Його тіло – метал; у ньому вистачає сили: він пережив чотириразовий сифіліс, два отруєння, дюжину уколів шпагою, жахливі, похмурі роки в венеціанських і смердючих іспанських в’язницях, несподівані переїзди з сицилійської спеки в російські морози нітрохи не зменшують його потенції й чоловічої сили. Де б то не було й коли б то не було, досить іскри погляду, фізичного контакту навіть на відстані, лише присутності жінки, щоб загорілася й почала діяти ця непереможна сексуальність. Майже чверть важкого століття залишається він легендарним messer sempre pronto – паном «Завжди готовий» з італійських комедій, невтомно навчає він жінок вищої математики любові, перевершуючи найстаранніших коханців, а про ганебне фіаско в ліжку (яке Стендаль вважає досить важливим, щоб присвятити йому цілу главу у своєму трактаті «Любов») він до сорока років знає лише з чуток і чужих розповідей. Тіло, яке ніколи не слабшає, раз його закликають бажання, і бажання, які не знають втоми й із настороженими нервами вистежують жінку, пристрасть, що не спадає, незважаючи на шалене марнотратство, потреба в грі, що не зупиняється перед будь-якою ставкою; і справді, рідко траплялося, щоб природа довірила майстру такий повнострунний і осмислений інструмент тіла, таку «viola d’amore»[36], щоб грати на ньому все життя.