Як грецька статуя в надрах землі, на роки, на десятиліття ховається духовне обличчя Гельдерліна в тумані забуття. Але коли, нарешті, любовною рукою витягнутий з мороку торс, нове покоління трепетно відчуває нев’янучу чистоту цього юнацького образу, немов виліпленого з мармуру. У дивовижній пропорційності постає образ останнього ефеба німецького еллінізму, і знову, як колись, натхнення розквітає на його співучих устах. Всі весни, їм провіщенні, увічнені в його образі. І з сяючим, просвітленим чолом приходить він у нашу епоху з темряви, немов із таємничої вітчизни.
Дитинство
Часом посилають боги з тихої обителі
Улюбленців своїх до чужих на короткий строк,
Щоб, згадуючи чистий образ,
Смертного серце радість дізналася.
Будинок Гельдерліна розташований у Лауфені, у патріархальному монастирському селі на березі Неккара, у кількох годинах шляху від батьківщини Шиллера. Це м’який і лагідний світ сільської Швабії – наймальовничіша в Німеччині місцевість, її Італія: Альпи не тиснуть похмурим масивом, і все ж відчувається їхня близькість, сріблястими згинами ллються ріки, зрошуючи виноградники, привітність населення пом’якшує суворість алеманського племені і втілює його в пісні. Родючий, але вимогливий до обробки ґрунт, м’яка, але не розкішна природа; реміснича праця природно поєднується з землеробською. Ідилічна поезія завжди знаходить батьківщину там, де природа прихильна до людини, і, занурений у глибокий морок, поет із розчуленим почуттям згадує про втрачені пейзажі:
Яку ніжність, яку елегійну м’якість знаходить його скорботнне піднесення, коли він оспівує цю Швабію, своє небо під небом вічності, умиротворено повертаючись у русло рівного ритму хвилями екстатичного почуття, коли він віддається цим спогадам! Покинувши батьківщину, відданий своїй Елладі, обманутий у своїх сподіваннях, відтворює він із ніжних спогадів все ту ж картину свого дитячого світу, викарбувану навіки в урочистому гімні:
Все своє довге життя він прагне на цю батьківщину, немов до неба своєї душі: дитинство Гельдерліна – це його найясніший, найщасливіший, найпроменистіший час.
Ніжна природа оточує його, жіночна ніжність охороняє його ранні роки: немає у нього батька, немає (з волі злої долі) нікого, хто б міг прищепити йому твердість і суворість, зміцнити м’язи його почуттів для боротьби з вічним ворогом, з життям, – все у нього не так, як у Ґете, у якого дух педантичної дисципліни з ранніх років розвиває почуття відповідальності і надає воску потягів планомірні форми. Благочестя вчать його лише бабуся і ніжна мати, і рано вже мрійливий розум несеться в першу безмежність всякої юності: у музику. Але ідилія швидко закінчується. У чотирнадцять років чутлива дитина переселяється в монастирську школу в Денкендорф, потім у Маульбронський монастир, у вісімнадцять – у Тюбінгенський інститут – закритий навчальний заклад, який він закінчує лише в кінці 1792 року, – майже ціле десятиліття ця волелюбна особистість нудиться в чотирьох стінах, у монастирській келії, у гнітючій скупченості. Контраст занадто різкий, щоб не викликати хворобливу, навіть руйнівну дію: мрійлива свобода невимушених ігор у полі й на річковому березі, жіночний затишок материнських турбот змінюються чорним чернечим одягом, монастирською дисципліною, механічно розподіленою по хвилинах роботою. Шкільні, монастирські роки для Гельдерліна те саме, що для Кляйста роки в кадетському корпусі: перетворення придушеного почуття в чутливість, розвиток надмірної збудливості, підготовка потужного внутрішнього напруження, відсіч реальному світові. Щось у його душі надірвано, надламано назавжди. «Я зізнаюся тобі, – пише він через десять років, – у мене є одна схильність, що залишилася від дитячих років, від мого тодішнього серця, вона і тепер мені найдорожча – це була воскова м’якість… Але саме цю частину мого серця найменше щадили, доки я був у монастирі». Коли він залишає за спиною важкі двері інституту, найблагородніше, найприхованіше ядро його життєвої віри вже підточене і наполовину всохло, перш ніж він виходить на світло денного сонця. І вже витає навколо його поки ще ясного юнацького чола – правда, лише легким подихом – тиха меланхолія, те почуття розгубленості в світі, якому судилося все більше згущуватися з роками, затьмарюючи його душу, щоб, врешті-решт, приховати від його погляду всяку радість.
Так, уже тут, у напівтемряві дитинства, у вирішальні роки дозрівання, починається цей невиліковний розкол у душі Гельдерліна, невблаганна цезура, що розділяє навколишній світ і його власний. І ця рана не затягується ніколи: вічно живе в ньому почуття покинутої на чужині дитини, вічна туга за рано втраченою блаженною вітчизною, яка часом є йому як fata morgana, у поетичному мареві сподівань і спогадів, музики і мрій. Невпинно відчуває себе вічний юнак насильно скинутим з небес дитинства, перших сподівань, невідомої прабатьківщини – на жорстку землю, у ворожу сферу; і з ранньої пори, з першої суворої зустрічі з дійсністю, гноїться в його пораненій душі почуття ворожнечі до світу. Гельдерлін не здатний вчитися у життя, і все, що він випадково набуває, уявна радість і тверезість, розчарування і щастя – все це невпинно змінює в ньому негативну оцінку дійсності. «О, з юних років світ тримає мій дух при собі», – пише він одного разу Нейферу[28], і дійсно – він ніколи не вступає з ним у зв’язок і в зносини, він стає зразком того, що в психології називається «інтровертивним типом», одним з тих характерів, які недовірливо усувають усілякі зовнішні імпульси і тільки зсередини, від самого початку пророслих паростків, розвивають своє духовне обличчя. Вже юнаком він повертається в мріях до переживань дитинства, вживається в сподівання міфічних часів, у небувалий світ Парнасу[29]. Половина його віршів варіює один і той же мотив, нерозв’язний контраст між довірливим, безтурботним дитинством і ворожим, чужим ілюзіям, практичним життям, контраст «існування в часі» і духовного буття. У двадцять років він дає одному зі своїх віршів сумну назву «Колись і нині», і в гімні «До природи» вічна мелодія його світосприйняття виливається в строфи:
Але на цей гімн дитинству відповідає вже в похмурому мінорі продиктована раннім розчаруванням ворожість до життя:
У цих строфах, у незліченних варіаціях, що повторюються в його творчості, романтичне ставлення до життя висловлене вже з повною визначеністю; погляд його завжди звернений у минуле, «на чарівну хмару, якою огорнув мене добрий геній мого дитинства, щоб я не побачив занадто рано всю дріб’язковість навколишнього варварського світу». Уже юнаком він вороже усуває потік зовнішніх переживань: у минуле і в височінь – єдині устремління його душі, ніколи не прагне він у реальне життя, завжди – за його межі. Він не знає і не хоче знати зв’язку з часом, хоча б у сенсі боротьби. І він спрямовує всі сили на мовчазне терпіння, на самозбереження в цноті. Як ртуть – воді і вогню, пручається субстанція його душі всякому поєднанню і обміну. Тому його оперізує фатальна, непереможна самотність.
Розвиток Гельдерліна, власне кажучи, закінчено, коли він залишає школу. Надалі він лише підвищував інтенсивність своїх почуттів, але не розвивався в сенсі матеріально-чуттєвого збагачення. Він нічому не хотів вчитися, нічого не хотів запозичати від ворожої йому сфери повсякденності; його чуйний інстинкт чистоти забороняв йому зливатися з буденною матерією життя. Але тоді він стає злочинцем – у вищому сенсі – відносно світового закону, і його доля – в античному дусі – спокутою його hybris[30], героїчної, священної гордині. Бо законом життя є злиття, він не терпить байдужості до його вічного коловороту: хто відмовляється зануритися в цей гарячий потік, той гине біля берега від спраги; хто не бере участь у ньому, той приречений назавжди залишитися поза життям, у трагічний самоті.