Вступ у світ
Часом, як благородне зерно,
Спить серце смертного в шкаралупі тісній.
Доки не прийде час.
Немов у ворожу країну виходить Гельдерлін зі школи в життя, з першої миті пройнятий свідомістю боротьби, майбутньої сутички його надто крихкого духу. Ще в тряскій поштовій кареті – це досить символічно! – пише він гімн «Долі», присвячений «матері всіх героїв, необхідності». У першу мить вступу у світ магічне передчуття вже озброює його для загибелі.
Насправді ж обставини складаються для нього найкращим чином. Не хто інший, як Шиллер, з огляду на рішучу відмову кандидата на посаду вікарія виконати бажання матері і стати пастором, рекомендував його як домашнього вчителя Шарлотті фон Кальб[52]. Хіба міг в якійсь із тридцяти провінцій тодішньої Німеччини двадцятичотирьохрічний мрійник знайти дім, де б поетичний ентузіазм був у такій пошані, де нервова чутливість і боязкість серця могла бути так зрозуміла, як у домі Шарлотти, яка, «найнезрозуміліша жінка» і в минулому кохана Жан-Поля, мусила цілком співчувати його сентиментальній натурі. Майор зустрічає його привітно, хлопчик ніжно любить його, ранкові години надаються йому цілком для поетичної творчості, спільні прогулянки пішки і верхи дають йому можливість знову відчути близькість природи, якої він так довго був позбавлений, а виїзди в Веймар і Єну, завдяки дбайливості Шарлотти, вводять його в обране коло: він зустрічається з Шиллером і Ґете. Неупереджене почуття говорить, що Гельдерлін був влаштований якнайкраще. Його перші листи сповнені ентузіазму і навіть незвичної веселості: жартівливо він пише матері, що «з тих пір, як у нього немає турбот і нудьги, він почав товстішати», вихваляє «завбачливу люб’язність» своїх друзів: перші фрагменти ледве початого «Гіперіона» вони передають у руки Шиллера і тим самим відкривають йому шлях до гласності. На мить складається враження, ніби Гельдерлін знайшов своє місце у світі.
Але незабаром піднімається в ньому демонічна тривога, той «жахливий дух неспокою», який жене його, «немов водоспад з гірської вершини». У листах починає позначатися легке затьмарення, скарги на «залежність», і раптово спливає причина: він хоче піти. Гельдерлін не може жити в кайданах посади, професії, у певному колі: всяке інше існування, крім поетичного, для нього неможливе. У цій першій душевній кризі він ще не усвідомлює, що тільки внутрішня демонічность ревниво відриває його від будь-яких зносин зі світом; поки ще зовнішніми причинами прикриває він вроджене полум’я, що горить у його крові: на цей раз це впертість хлопчика, його таємна вада, яку він не може побороти. У цьому вже виявляється непристосованість Гельдерліна до життя: дев’ятирічний хлопчик володіє сильнішою волею, ніж він. І він відмовляється від місця. Шарлотта фон Кальб, розуміючи справжню причину його відходу, пише його матері (на втіху) глибоку істину: «Його дух не може опуститися до дріб’язкової праці… або, вірніше, його душа занадто чутлива до дрібниць».
Так зсередини руйнує Гельдерлін усі доступні йому форми життя: через цей психологічно помилковий побіжний сентиментальний висновок біографів, припущення, що Гельдерліна всюди принижували і ображали, ніби і в Вальтерсгаузені, і у Франкфурті, і в Швейцарії його зводили до становища слуги. Насправді ж всі і скрізь намагалися його оберігати. Але його шкіра була занадто тонкою, його чутливість занадто дратівливою, «його душа була занадто чутливою до дрібниць». Те, що Стендаль сказав одного разу про свого двійника Анрі Брюлара: «Ce qui ne fait qu’effleurer les autres me blesse jusqu’au sang»[53], стосується і Гельдерліна так само, як і всіх інших чутливих натур. Саму дійсність він відчував як ворожу силу, світ – як жорстокість, залежність – як рабство. Тільки в стані творчості він відчуває себе щасливим, поза цією сферою його дихання неспокійне, він у сум’ятті і задихається в земному повітрі, як у зашморгу.
«Чому я умиротворений і добрий, як дитя, коли в солодкому дозвіллі я спокійно займаюся найбезневиннішою справою?» – дивується він, переляканий вічним розладом, який приносить йому кожна зустріч. Він ще не знає, що його життєва непристосованість – небезпечна стріла, поки ще називає випадковістю те, що приховує демона, внутрішній примус і призначення, він ще вірить, що «свобода», або ж «поезія» може усиновити його у світі. І він наважується стати на шлях ні з чим не пов’язаного існування: повний надії, яку вселяє в нього розпочатий твір, Гельдерлін намагається знайти порятунок у свободі. Радісно він платить гіркими стражданнями за духовне життя. Взимку він проводить цілі дні в ліжку, щоб зберегти дрова, ніколи не дозволяє собі більше однієї трапези в день, відмовляється від пива і вина, від найскромніших задоволень. У Єні він відвідує тільки лекції Фіхте, зрідка Шиллер приділяє йому годинку; а загалом він живе самотньо, у бідному кутку (який важко назвати навіть коміркою). Тим часом душа його мандрує з Гіперіоном у Греції, і він міг би назвати себе щасливим, якби йому не судився вічний неспокій і вічний розлад.
Небезпечна зустріч
Ох, якщо б я не ходив у ваші школи!
Гіперіон
Головне спонукання, яка штовхнуло Гельдерліна до свободи, – це потяг до героїчного, прагнення знайти в житті «велике». Але перш ніж він наважується шукати його у власній душі, він хоче побачити «великих» поетів, священний сонм. Мабуть, провидіння веде його у Веймар: там Ґете, і Шиллер, і Фіхте, і поруч з ними, як сяючі супутники навколо сонця, Віланд, Гердер[54], Жан-Поль[55], брати Шлегелі[56] – все сузір’я німецького духу. Дихати цією піднесеною атмосферою жадають його ворожі всьому непоетичному груди: тут, немов нектар, буде він пити повітря античності і в цій екклесії[57] духу, у цьому Колізеї творчої боротьби випробує свою силу.
Але він повинен ще підготуватися до такої боротьби, бо молодий Гельдерлін відчуває себе в духовному, у розумовому відношенні, у сенсі освіти недостойним бути поруч із мудрим духом Ґете, поруч із «колосальним», досвідченим у потужних абстракціях розумом Шиллера. І він вирішує, – вічна омана німців! – що йому потрібна спеціалізована «освіта», що він повинен «записатися» на лекції з філософії. Так само як Кляйст, він гвалтує свою наскрізь спонтанну екзальтовану натуру, намагаючись метафізикою висвітлити небеса, які він відчуває в блаженні хвилини, доктринами підкріпити свої поетичні задуми.
Я побоююся, що ніколи ще не було сказано з належною відвертістю, якими згубними були не тільки для Гельдерліна, а й для всієї німецької поезії зустрічі з Кантом і заняття метафізикою. І нехай традиційна історія літератури продовжує вважати великим завоюванням необачність німецьких поетів, які поспішили приєднати до своїх поетичних здібностей метафізику Канта, – неупереджений погляд повинен нарешті побачити фатальні наслідки цього вторгнення догматичного мудрування в область поезії. Кант – я висловлюю своє особисте переконання – нескінченно заземлив чисту творчість класичної епохи, придушив її конструктивною майстерністю свого мислення і, штовхнувши художників на шлях естетичного критицизму, завдав невимовної шкоди чуттєвості, радісному прийняттю світу, вільному польоту уяви. Він надовго придушував чисту поезію у всякому поеті, підпорядкувавши його своєму впливу, – і як міг би цей мозок у людській подобі, цей втілений розум, цей гігантський льодовик думки запліднити флору і фауну уяви? Як могла б ця найнеживіша людина, знеособлений автомат думки, людина, яка ніколи не торкалася до жінки, жодного разу не переступила межу свого провінційного міста, людина, котра протягом п’ятдесяти, ні, насправді сімдесяти років щодня в один і той же час автоматично запускає ретельно підігнані колеса і зубці своєї розумової машини, – як міг би протилежний полюс безпосередності, позбавлений будь-якої спонтанності, закостенілий розум (геніальність якого полягає саме в цій фанатичній конструктивності) коли-небудь запліднити поета, наскрізь чуттєву душу, яка черпає натхнення у святих примхах випадку, що невиліковною пристрастю штовхає до невідомості? Вплив Канта відволікає класиків від їхньої великої, первісної пристрасті, напоєної міццю Ренесансу, і непомітно штовхає їх до нового гуманізму, до наукової поезії.