Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами, і з них злітав шелест: «Я не хотів, не хотів…» Генеральний писар утямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку зі зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:
– Шукай монастиря для каяття, і якщо усвідомиш, що вчинив зло зі своєї волі, наклади на себе руки. Іди геть…
Була злива і буря велика, коли ховали Мазепу в приходській церкві села Варниця. Від королівського намету до церкви потяглася похоронна процесія: попереду повоза з труною, запряженою четвіркою коней, ніс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик – печать на подушечці; позаду повоза йшов відділ козаків з рушницями на рамені, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпіфаній стояв збоку, промоклий до нитки, і лише одне верзлося йому в голові, що ось так – у негоду, а може, й верем’яної днини – сотні років тому ховали на цій самій землі римського вигнанця Овідія, поезією якого так милувався український вигнанець Мазепа, і все те – колишнє й нинішнє – уже сховалося за горою, діла тут похованих – теж уже історія, а живі – Пилип Орлик, Андрій Войнаровський, Карло XII і він, Єпіфаній, – залишаться в незвістях тут, на чужині, а в Україні вмре по них пам’ять, і нащадки підуть без них у своє майбутнє з тією ж книжкою Овідія і дивуватимуться з великої прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тієї прогалини не помітять.
Після похорону пішов Єпіфаній навмання чужою молдовською землею і, коли натрапляв на чернечу обитель, – зупинявся там на час, а що ніхто ні про що його не розпитував, то був німий і покидав без жалю людей, в яких не знаходив співчуття і які не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Він покинув чернечі скити в Аґатоні, Барбу, Кирну, Далеуці, і аж у Нямецькому монастирі старий ігумен Ніколае покликав його до себе і запитав:
– Мазепинець?
Єпіфаній ствердно кивнув головою.
– З якого города?
– Не знаю…
– З Києва, Полтави, Чернігова?
– Ні…
– З Батурина?
Довго думав Єпіфаній, блудив очима, спалахи страху й божевілля пробивалися червінню з очей, і зрозумів мудрий ігумен, що нещасливець не зніс батуринського жаху, і розум його скаламутився – меншиковська різня відібрала йому пам’ять. Тож як мудрий знахар, що голкою проколює вмерлому груди і, дотикаючись вістрям до серця, примушує його забитися, він почав розповідати те, що знав від прочан і від утікачів з Батурина, чудом уцілілих.
Багато описав страшних картин ігумен Ніколае, та ніщо не зрушило пітьми мозку Єпіфанія, подібне він бачив і в Глухові і залишився спокійний: гинуть люди – на те війна; ні, він нічого пригадати не може.
– А вони, бузувіри, – розповідав, не жаліючи Єпіфанія, ігумен, – попідважували дилиння дзвіниці, позапихали туди дітей голівками і вибили клиння…
І тоді закрутилася, зашаленіла жива каруселя перед очима Єпіфанія, а діти не кричать, тільки дриґонять, дриґонять ніжками, – скрикнув Єпіфаній, полум’я пожеж спалило очі, дочка диякона батуринської Покровської церкви продирала йому більма й лементувала: «Отче Єпіфанію, чому ви стоїте, ви не бачите?!»
Усе згадав Єпіфаній, він стояв, затуливши очі долонями, і шепотів: «Як усвідомиш, що вчинив зло з волі своєї, наклади на себе руки».
– Хто це сказав тобі, сину? – нахилився ігумен. – А ти вбивав?
– Ні… Але я мовчав і дивився. Я проклятий за цей гріх, тому приношу із собою зло. Мені не належить жити на світі.
– Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є різні провини і різні за них спокути. Тобі треба усамітнитися. Прийми аскезу і йди в скит. Над річкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру і йди. Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвідомиш свою провину, відчуєш вагу її, тоді сам придумаєш собі спокуту. Аж тоді. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.
…Послушник дивився на Єпіфанія широко розкритими, проте недовірливими очима: чи могло аж таке страшне статися на світі? У Нямецькому монастирі так тихо й благодатно… Невже молодий чернець усе те сам на свої очі бачив?
Сказав, ніяково посміхнувшись:
– У тебе перо й папір на столі. Ти все це вигадуєш, щоб написати?
– Перо й папір дав мені ігумен Ніколае, щоб я вилив на письмі свій гріх і зважив тягар заслуженої покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадків, можливо, замало буде одного Овідія…
– А хто такий Овідій?
– Колись розповім тобі… Я думаю, що народ, який не має своїх писань, гине навіть тоді, коли зримих причин для загибелі немає. Він забуває сам про себе, впадає в непам’ять, як людина із звапнілим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руїну храму моєї душі. Не буду нічого вигадувати. Але всього не відаю – храм руйнувався не тільки в моїй душі. Мені потрібен оповідач…
– Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.
– Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав, багато таких, і всі повинні заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповість мені? Хто просвітить мене?
Єпіфаній схилився над столиком і говорив сам до себе:
– Папір мій чистий і перо сухе… порожньо довкруж, нема нікого…
– Вигадай! – почув голос послушника.
Оглянувся, та хлопця в келії не було.
Вигадати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на папір і самому стати суддею своїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене замість сумління криваве місиво із решток пошматованої віри в Бога. Немає Бога! Якби він був, то не згорів би Армаґеддон у такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злий. Розсерджений, як в Апокаліпсисі Івана Богослова… Як смію я допускати до себе такі думки? Помилуй мя, Боже, по велицій милості твоїй… по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…
Не допомагає П’ятдесятий псалом – мій досвід заперечує Бога. Мій досвід не може існувати разом з вірою…
А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру – спочатку пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба вигадати. Знайти її в безмежній розмаїтості речей, у перемінності явищ. Виділити з тієї розмаїтості й перемінності символ справедливості і втілити його в людський образ. Вигадай сам собі суддю.
Без віри тобі не обійтися, без віри обходяться всеможні, що самі собі суддями будуть. Двометровий цар Петро закріпив символ своєї могутності в живому співставленні великого й малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вірить у свою всемогутність, й іншої віри йому не потрібно.
А ти, безсилий, знищений ним ліліпут духа й тіла, з його волі проклятий чинити зло, з його ж волі знесилений тілом, столочений життям, – хочеш відновити храм душі своєї? То знайди символ. Хай це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугайки – символ чистоти.
Бо то не птахи, а небесні грозові діви, валькірії, що з дощових ниток в’ють хмарові куделі і випрядають з них золоті промені чистих блискавок. Вони виспівують правду, виплакують брехню, вони зцілюють зневірених і знають майбутнє.