Тоді підвелася з ослона Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи його темінню чорних очей. Спитала:
– Як відомстили? Що ви зробили?
Полковник ступив крок назад, відштовхнутий гнівним поглядом молодої жінки, та схаменувся, вийшов рішуче на середину світлиці й зареготав:
– Як? Як я відомстив? А йди-но, поглянь на майдан, то й побачиш!
Він підійшов до комоди, відчинив дверцята, дістав з полички бутель із сивухою, взяв два пугарі, налив, один подав отцеві Єпіфанію, а другий вилив собі у горло; отець зробив те саме; полковник налив по другій, і знову обидва випили; Єпіфаній робив ті самі рухи, що й полковник, ніби перекривляв його; так само змахував рукою, так само перехиляв пугара, кректав так само і витирав губи, а коли Ніс сп’янів і, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрі, проказав: «Князь Меншиков дарує вам життя», це саме проказав і священик, і тоді Мотря зрозуміла, що панотець втратив глузд, а полковник Ніс – людську подобу. Промовила:
– Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година!
Тоді вона зустрілася поглядом з отцем Єпіфанієм, впізнала сповідника Мазепи, припала до нього, заблагала:
– Що він сказав на останній сповіді перед своїм від’їздом за Десну? Що гетьман переказав для мене? Ти знаєш! Нічого? Ані словечка?! Не може цього бути!
Єпіфаній не розумів, про що питає Мотря, коханка гетьманова, він нічого не тямив, тільки погляд її великих, затягнутих сльозою очей відбився в його душі й зостався там.
«А ти теж пролив кров, отче?» – питали Мотрині очі.
…Вдосвіта полковник Ніс розбудив Єпіфанія, той слухняно встав і витягнувся перед ним, мов козак на муштрі.
– Забудь, що вчора було, – мовив полковник.
– Що вчора було? – перепитав тим самим тоном отець.
– Не пам’ятаєш… Воно й краще. Кволий ти… Так ось, отче, віднині ти мій слуга, де б не був. Не послухаєшся – оголошу, що був зі мною в Батурині: який приход тебе тоді прийме? Хіба я, до свого маєтку, що цар дасть за послугу. Та неслухняного не прийму… Я крові не хотів, але коли вона з вини моєї аж так обильно пролилася, то мушу цідити її й далі. Втопити в ній те, що ти з амвона називав сумлінням. Вороття назад нема. А цар хоче крові, він не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумієш?
– Чому я мав би проливати кров? – спитав отець.
«Тому, що ти вже пролив її вчора», – пролунав у душі голос Мотрі.
«Вчора я крові не проливав…»
«Ти благословив німими устами кровопролиття».
«І за це мені не буде прощення?»
«Ніколи».
Аж тепер отець Єпіфаній, немов блискавка прошила пітьму його пам’яті, згадав, що вчора сталося. Він скрикнув, бо полум’я пожеж спалило йому враз очі, від палу він на мить осліп, і, мов уві сні, закружляла перед ним каруселя дерев’яної дзвіниці, за яку голівками почіплялися діти й дриґонять, дригонять ніжками. Йому стало страшно, що він бачив це і не рятував, не мстив!
– Чому я стояв, мов ідол?!
«А що ти міг зробити? – почувся співчутливий голос полковника. – Що? Протест нам ні до чого. Наш народ не повинен ніколи вириватися з підданства. Йому так краще, спокійніше. Він буде мирно працювати, а опікуни оборонятимуть його і за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас і хліба».
«А дух теж забиратимуть?» – мовчки запитав Єпіфаній полковника.
«Дух у тебе забрали тоді, коли ти дивився на конаючий Батурин».
– Що сталося в Батурині? – запитав Єпіфаній, впадаючи знову в непам’ять.
– Йди, отче, у стан Мазепи і вбий його, – наказав полковник Ніс.
І отець Єпіфаній подався у світ.
Розділ другий
На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якої найстаріші діди не пам’ятали: річки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а сніги стояли в пояс.
Єпіфаній навіть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинській переправі, не було вже ні Карла, ні Мазепи, хтось сказав Єпіфанієві, що шведсько-козацькі війська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снігами крізь люті морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, і, перейшовши по кризі Сейм, подався глухівською дорогою, а коли в селі Ставках застала його ніч, він попросився до крайньої хати.
Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собі – мандрівного; скупала його, нагодувала і примовляла, пораючись біля нього, що в приході попа нема, москалі забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церкві, коли мазепинські козаки квартирували в селі й приходили на богослужіння, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нині кому ні поховати, ні охрестити, ані дати шлюб…
Молодиця – може, вдова або сільська лярва, – вельми зваблива і своєю звабою від сорому врятована, уклала Єпіфанія в ліжко, а перса самі випруджувалися з пазухи; не вміючи їх, немов брость, напучнявілих, у пазусі втримати, вона сама розстібала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, і сліпуче тіло, немов розпечена до білоти лава, наближалося до нього, обпікало, а він, Єпіфаній, лежав, немов висохла колода, і ні жага, ні навіть звичайна похіть не стривожили його тіло: це дивувало й лякало, чей же ніколи ще не бачив нагої жінки і молитвами та постом проганяв грішні марева, що приходили до нього вночі, завдаючи солодких тортур; мислію він палко жадав цієї жінки, цілував її, бо ж була незмірно гарна, та сам залишався холодний і збудити себе для злуки не міг, і десь опівночі після довгої муки, що втомила палку плоть молодиці, встала вона, одяглася, сіла поруч і запитала співчутливо:
– Ти святий?
– Ні, – відповів Єпіфаній, втопивши від несусвітнього сорому голову в подушку, – я, мабуть, дуже грішний…
– Чим согрішив: грабунком, убивством, ґвалтом?
– Такого я ніколи не чинив… Мабуть, ні… Я не пам’ятаю, та знаю: було зі мною щось жахливе, може, то уві сні – вогонь, кров, трупи, а я стою – і руки мої безсилі, мов віхті, і мислі злякано принишклі… Що то було зі мною?
– Нічого не було з тобою. Ти від народження порчений.
– Можливо…
Вранці молодиця нагодувала Єпіфанія і, мстиво посміхаючись, мовила:
– Не в мене тобі жити. Он іди на роздоріжжя, а звідти до четвертої хати праворуч – там живе стара Килина. Їй уже за вісімдесят, у самоті віку доживає, помре скоро, то відправиш за її душу упокій і в теплій хаті залишишся. Певне, не забув треби справляти?.. Ой, жаль мені: такий красень, а з червоточиною…
Прибитий соромом Єпіфаній пішов, куди справила молодиця, одягнувши його на дорогу в чоловічу одежу, певно, таки вдовою була; йшов пригнічений її красою і своєю неміччю й не міг збагнути, від чого та неміч у нього, чей же снилися водно гріховні сни, від яких він рятувався молитвами й постом.
Знав, що повинен знайти Мазепу і вбити його, – так наказав полковник Ніс. Де він, той полковник, тепер – сатана його знає, ніколи більше з ним, може, й не зустрінеться, та воля його була тут, поруч, йшла за ним і з ним, і Єпіфаній не міг собі пояснити, чому піддався їй і чому мусить шукати свого благодійника гетьмана, щоб вчинити йому смерть? Та ні, ні! Єпіфаній знайде Мазепу, впаде перед ним на коліна і признається, що невільним став, хай зніме з нього своєю владною рукою наслання і пояснить, чому полковник Ніс бажає гетьманської смерті.
Ішов і натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки сталося з ним і що то було: пожежа, кров і трупи, а він стоїть безсилий, такий самий всередині мертвий, як учора перед жінкою, і в мислях немає жодного просвіту, тільки судомний страх. Сон це був чи ява – хто йому повість? Чи то відтворився йому в образах Апокаліпсис Івана Богослова, якого часто читав-перечитував, жахаючись завжди страшної долі міста Армаґеддона, а відчути людське горе, описане в Апокаліпсисі, не вмів ніколи?
«Я знаю, що ти ані холодний, ані гарячий, ти літеплий, тому виплюну тебе з уст своїх».
За що мені така кара, о Боже? Поверни мені пам’ять і душі моєї храм!
Баба Килина зраділа Єпіфанієві, мов давно очікуваному рятівникові: церква ж пусткою стоїть, чоловіків нема – то вона за старшого братчика при храмі; ходім, відкриємо й освятимо, і хай хоч жінки та діти прийдуть помолитися за душі помордованих батуринських страждальців…