– Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.
– Зате вони живуть у бідності!
– І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?
– Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання – гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.
– Ти страшний! – висмикнув Єпіфаній із землі тернового відкорінка і замахнувся на полковника. – Тож пропадай пропадом!
Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:
– Спробуй вбити мене в собі!..
І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.
Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.
– Ходи зі мною, – сказала.
– Хто ти?
– Я була Мотрею Кочубеївною.
Розділ четвертий
Єпіфаній сидів на кругляку за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди-годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її шляхетна врода, і входила вона тепер у кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.
А Лебедиця-Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, що промайнув повз нього за роки блукань по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став ігуменом Ніколае – це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.
З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людей батуринських – врятовані зрадою батька Любов Кочубеїха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваний за мовчанку сповідник Мазепи отець Єпіфаній. Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ймення і цю єдину уцілілу батуринську місцину, до якої колись прийдуть люди питати правди, очистить від скверни тільки вона своїм подальшим життям.
– Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі його оскал… Ти й до сьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом і не заблагала: «Розкрий, отче, тайну сповіді, подаруй мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив мені тоді таємниці, у тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоїх очах від тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншій людині, і вищир звіра зник з твого лиця. …Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді, перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?
– А може, за те, що я запам’ятав гетьманові слова про тебе і переповів тобі їх потім, буде прощений мені гріх? – спитав з надією Єпіфаній. – Ти ж, несучи із собою ті слова в душі, як найцінніший скарб, як свою гідність, вижила серед катів, виростила лебедині крила…
– Прощення так легко не дається, отче… Та втішся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тоді мені нічого, а я, полишивши свою лиху матір в стародубському маєтку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дійшла до Полтави зі своїм чоловіком – генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра, лукавий цар заплатив йому за вірність кайданами й наказав відправити на Ладозький канал, я ж подалася до монастиря.
– Я все згадав, Лебедице… Після смерті Мазепи… У Молдові – в Далхеуці… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прічі хворий і німий, майже без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ймення Марія, доглядає мене, поїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неї день у день, намагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, й нарешті впізнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» – «Пішла слідом за гетьманом, як і ти. Ти – щоб убити, я – щоб урятувати». – «Я не вбивав його…» – «А я не врятувала. Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…» – «Таїну сповіді? Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їх, вони стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: «Наснажувала вона мене на велике діло».
У келії почувся тихий схлип. Єпіфаній оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця й шепотіла:
– Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.
– Карлики? Де це було?
– Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці, неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїть серед вишневого саду жіночий монастир. Там я стала послушницею, а потім прийняла великий постриг. Та не дали мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуйкевич і не збирався переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера Головкіна Скоропадський вислав до Петербурґа заручницями жінок усіх мазепинців, що втекли до турків. Прийшли до монастиря і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася до Чернігова шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали до Петербурґа заручницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялися? Хіба не знаєш – Петро любить менших за себе.
– І в тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?
– Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…
– Як – до рівності?
– Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?
– О, я знаю! – вигукнув Єпіфаній. – Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуга і проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великий змій до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змій півморя, луснув – і розповзлися з нього по нашій землі малі змієнята, що й донині не дають нам вирости вище за їхній зріст.