Приблизно о десятій ранку партнер Фред повернувся у невеличкому вітрильнику зі своєї експедиції зі збору устриць. Він страшенно розхвилювався, коли почув про нещасний випадок, який стався, доки його не було на службі. Фред, як і перший доглядач, був лондонцем і моряком. Це був симпатичний дядько, і вони обидва – і він і його товариш (який уже майже повністю очуняв після травми) – були дуже раді Лікаревій компанії, яка розбавила втомливу нудьгу їхнього самотнього життя.
Вони провели Джона Дуліттла по всьому маяку, щоб той подивився, як він працює. А у дворі з великою гордістю показали свій маленький город з помідорами й настурціями, які посадили біля підніжжя вежі.
Вони мають відпустку тільки раз на рік, розповіли доглядачі Джонові Дуліттлові, коли урядовий корабель зупиняється біля мису Стівена й забирає їх додому в Англію на шеститижневий відпочинок, а замість них, поки їх не буде, залишає доглядати за світлом двох інших чоловіків
Вони розпитували Лікаря, чи є в нього якісь новини з їхнього улюбленого Лондона. Однак він змушений був признатися, що також уже давно не бував у цьому місті. Тимчасом, поки вони отак розмовляли, до кухні на маяку залетів Чипсайд, який шукав Лікаря. Міський горобець прийшов у захват, коли довідався, що доглядачі також говорять кокні. І він переповів їм, через Лікаря, усі останні плітки з Воппіну, Лаймхаузу та Ост-індійських доків, а також із верфей та Лондонського річкового судноплавства.
Обидва доглядачі думали, що Лікар явно божевільний, коли він розпочав розмову з Чипсайдом, цвірінькаючи, як горобець. Але з відповідей, які одержали на свої запитання, переконалися, що в новинах про місто, які розповідав горобець, не було обману.
Чипсайд сказав, що вираз облич цих двох моряків-кокнійців – це була найкраща сценка, яку він бачив, відколи прибув до Африки. І після цього першого візиту горобець у вільний час завжди літав на маяк навідати своїх нових друзів. Звісно, він не міг із ними розмовляти, бо вони обидва не знали гороб’ячої мови, навіть і гороб’ячого кокні не знали. Але Чипсайдові все одно подобалося бути в їхній компанії.
– Вони такі гарні, порядні, нормальні християни, – казав він. – І це такий приємний контраст у порівнянні з цими місцевими язичниками-ідолопоклонниками. І якби ви тільки чули, як Фред співає «Ти ж дивись, щоб могилка моя залишалась завжди зелененька».
Доглядачам маяка було шкода, що Лікар має від’їжджати, вони не хотіли його відпускати, поки він не пообіцяв, що приїде до них на обід наступної неділі.
Потім, коли вони завантажили в його каное ящик з рожевими помідорами і букет настурцій, Лікар з Чап-Чап і Чипсайдом відпливли до Фантіппо, а доглядачі махали їм з порогу маяка.
Джон Дуліттл ще не встиг відпливти дуже далеко на зворотному шляху до свого поштового відділення, як його перехопив мартин, котрий приніс був йому звістку про маяк.
– Тепер усе гаразд, Лікарю? – запитав він, описуючи граціозні кола навколо його каное.
– Так, – відповів Джон Дуліттл, жуючи помідор. – Чоловік жахливо вдарився головою при падінні. Але незабаром усе пройде. А от якби не канарка, яка сказала нам, де сірники… і якби ти також не затримав моряків, то ми б ніколи не врятували цього корабля.
Лікар викинув шкірку помідора з каное, і мартин вправно упіймав її в повітрі раніше, ніж вона впала у воду.
– Я дуже радий, що ми встигли вчасно.
– Скажи мені, – запитав Лікар, дивлячись замислено на птаха, який ширяв, і шугав, і кружляв навколо невеличкого човна, – що змусило тебе прилетіти до мене зі звісткою про світло? Мартини, як правило, не дуже-то турбуються за людей і не переймаються тим, що трапиться з кораблями?
– Ви помиляєтеся, Лікарю, – заперечив мартин, підхоплюючи наступну шкірку з убивчою точністю. – Кораблі й люди на них для нас вельми важливі, хоча тут на півдні й не так сильно. Але на півночі, якби не було кораблів, то взимку ми, мартини, часто мали б великі труднощі з тим, щоб знайти собі достатньо їжі. Бачте, після того, як стає холодно, риби й іншої морської поживи стає занадто мало. Інколи ми летимо вгору уздовж річок до міст і тримаємося поблизу штучних озер у парках, де утримують декоративну водоплавну птицю. Люди приходять у парки й кидають їм у воду печиво. Однак якщо ми десь поряд, то печиво не встигає торкнутися поверхні озера… От як зараз! – і мартин у блискавичному кидку схопив на льоту третю помідорну шкірку.
Мартин у блискавичному кидку схопив третю помідорну шкірку
– Але ти говорив про кораблі, – нагадав Лікар.
– Так, – продовжив мартин, досить нерозбірливо, бо його рот був набитий помідорними шкірками, – нам кораблі значно кращі для зимового харчування. Розумієте, це насправді не дуже чесно – йти й вихоплювати всі харчі з-під носа у паркових водоплавних. Тому ми цього й ніколи не робимо, якщо не припече. А зазвичай узимку ми пристаємо до кораблів. Так от, два роки тому я й мій кузен жили цілий рік з того, що супроводжували кораблі й підбирали недоїдки, які стюарди викидали в море. Чим гірша була погода, тим більше їжі ми отримували, бо тоді пасажири не дуже-то здатні їсти і більшість харчів просто викидається геть. Так, я й кузен пристали до «Трансатлантичного судноплавства», кораблі якого курсують на лінії від Глазго до Філадельфії, ми промандрували за ними туди й назад через весь океан десятки рейсів. Але потім переключилися на «Судноплавні лінії «Компас» – з Тілбері до Бостона.
– Чому? – поцікавився Лікар.
– А ми пересвідчилися, що вони краще годують своїх пасажирів. «Компас» викидав для нас тістечка вранці, чай опівдні і бутерброди протягом усього дня – а ще ж, само собою, щодня були регулярні сніданки, обіди й вечері. Словом, харчувалися ми, як бойові півні. Так ми самі мало не стали моряками назавжди. Це прекрасне життя: все, що тобі треба робити, – це їсти. Отож я б сказав, що мартини зацікавлені в людях і кораблях, Лікарю, дуже сильно зацікавлені. Я справді нізащо не хотів би, щоб якийсь корабель зазнав аварії, особливо пасажирський.
– Ось воно як! Дуже цікаво, – пробурмотів Лікар. – А багато ти бачив аварій, кораблів, що потрапили в біду?
– О, безліч разів, – відказав мартин, – шторми, нічні зіткнення, кораблі, що йдуть на дно в тумані, і все таке інше. О, так, я бачив дуже багато суден, з якими сталася біда на морі.
– Ох, – видихнув Лікар, відірвавшись від веслування. – Поглянь, я чую запах печінки й бекону, ці помідори пасуватимуть до них ідеально. Ти завітаєш і пообідаєш разом із нами? – запросив він мартина. – Я хотів би більше почути про твоє життя при кораблях. Ти подав мені одну гарну ідею.
– Дякую, – відповів мартин. – У мене й самого вже в пузі бурчить. Ви дуже ласкаві. Це буде перший раз, коли я їстиму флотську їжу всередині корабля.
Прив’язавши каное, вони піднялися на плавучу пошту й усілися обідати за столом на кухні.
– Ну то що, – сказав Лікар мартинові, щойно вони зайняли свої місця, – ось ти говорив про тумани. А що ви самі робите, коли стоїть така погода? Я маю на увазі, ви ж нічого не можете бачити в тумані так само, як і моряки. Чи можете?
– Ні, – підтвердив мартин, – бачити ми справді нічого не можемо. Але ж Боже мій! Якби ми були такими безпорадними в тумані, як моряки, ми б постійно збивалися б з путі. От що ми робимо, коли летимо в якесь конкретне місце і нариваємося на туман, ми просто летимо понад ним, там нагорі повітря чисте й прозоре. І тоді знаходимо дорогу, як і завжди.
– Розумію, – кивнув головою Лікар. – А як зі штормами: що ви робите, аби вберегтися під час шторму?
– Ну, звичайно, під час шторму, сильного шторму, навіть морські птахи не завжди можуть летіти куди хочуть. Ми, мартини, ніколи не намагаємося прорватися наперекір справжній бурі. Буревісники інколи ризикують, а ми ні. Це занадто виснажливо, і навіть якщо ти можеш час від часу спуститися на воду й пливти, то це все одно небезпечна гра. Ми ж летимо разом зі штормом, просто даємо йому нести нас, куди йому заманеться. А потім, коли вітер ущухає, повертаємося й продовжуємо свою подорож.