– Буде війна, хлопці?
Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що відповісти на таке категоричне питання; Михайло відклав виделку й мовив – теж категорично:
– Буде.
– І що ти… – Учителька тут же поправилася, щоб не виділяти з-поміж нас свого найулюбленішого учня: – І що будете діяти?
– Підемо на війну, – сказав Гриць.
– Отак просто – на війну… Так просто, мов отара до загону, – на війну. Скласти голови за цісаря і його родину… Чи ж для того ви вчитеся?
– Пані вчителько, – підвів очі Михайло, – ваша тривога нам зрозуміла, але ми підемо, мобілізовані, на війну. А там…
– Що – там? – допитувалася пані Шубертівна. – Що – там? Гадаю, не прагнете по-геройськи вмирати für Kaiser und Vaterland[6]. Чи ж то на те я вас…
– Пані вчителько, – знову заговорив Михайло, – більше десяти років тому Іван Франко у своєму «Одвертому листі до української галицької молодежі» закликав нас бути готовими до того менту, коли розваляться імперії, а на їх румовищах постануть вільні нації, і переконував, що тільки ті стануть вільними, які підготуються до революції – духовно, науково і мілітарно…
– Чи треба на кожен випадок життя вдаватися до соціалізму, хай і у Франковій інтерпретації? – вступив у розмову Гриць. – Франко орієнтувався на упадок російського абсолютизму, на революцію в Росії…
– А як же інакше? Україна знаходиться в складі Російської імперії.
– Зате Галичина – у складі Австро-Угорської. У нас інші, свої проблеми. Поки до нас докотяться «подуви весни з Росії», якими колись так марно тішився Франко, поляки на наших спинах побудують свою державу. Тому нам передовсім треба думати про те, як вигнати, до останньої ноги, поляків із Галичини.
– І жидів! – зіронізував Михайло. – Борімся за чистоту нації, як ото у Винниченка: «українські тюрми – для українців!» Часи гайдамаччини, Грицю, давно минули, і ми не маємо права всупереч сьогоднішній реальності брати на озброєння Шевченкове гасло «ні жида, ні ляха!»
– Ого, як ти розмахався: нині на Шевченка, колись на Франка… Хто має право переглядати постулати наших пророків?
– Франкові ти щойно переглянув, Шевченкові ж захищаєш. А я кажу: в новому часі не всі постулати великих людей повинні ставати догмою. Нині ми мусимо знаходити спільну мову з інородцями, а не виповідати їм війну.
– І сидіти склавши руки у той час, коли Пілсудський на нашій землі створює військовий леґіон?
– Проти леґіону Пілсудського в нас буде свій, Грицю, і ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього леґіону. Пілсудському не віддамо України, але ж не треба переносити ненависть до шовіністів на польський народ. Не різня між нами й поляками принесе нам волю, а боротьба із завойовником, якої б масті він не був… Я боюся крикливого патріотизму, за яким неодмінно йдуть погроми жидівських яток. А чому б не знайти спільної мови з інородцями – тими, які так само, як і ми, недоїдають? Хіба серед поляків тільки Пілсудський і Сенкевич? А Прус, Тетмайєр, Ожешко, Конопніцька, Оркан?
– Дурниці говориш, Михайле. Кине клич Пілсудський – і кожен поляк назве своїм ідеологом Сенкевича!
– Якщо так станеться, то нам нічого іншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих!
Пані Шубертівна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене:
– Що ти на це скажеш, Івасю?
– Я ще надто молодий, мені немає й вісімнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашої розмови по дорозі з Коломиї до Пилипівки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнірів приходить і відходить, а після битв настає пора довготривалої і копіткої праці. Настроєність на практичні діла – це, на мою думку, природний спосіб існування нації. Війна принесе волю або неволю нашому народові: хто виграє – нині ми не вгадаємо. Але в кожному разі треба буде працювати, бо ж ніхто не ходитиме після війни в лавровому вінку переможця чи в терновому – мученика. Я настроюю себе на працю.
– Добре ти сказав, тільки ж спочатку буде битва.
– Обставини самі підкажуть, де мені бути.
– Пацифіст… – проказав Гриць.
– А ти? – звернулася учителька до Катерини.
– Я вчуся, – коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: – Я вчуся. І в цю хвилину – теж.
Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з-за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила:
– Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі…
Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя.
– Від’їжджаєте завтра? – спитала Катруся. – Та що це я питаю: знаю, що від’їжджаєте… Після матури, Михайле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося.
Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, – аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: вони так пасували одне до одного!
З ЛИСТІВ МИХАЙЛА ШИНКАРУКА
У кінці квітня на небі з’явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц-Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці «Цісар недужий».
Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збіґнєв Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса:
– На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц-Фердинанд… Буде війна – і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про 1914 рік у своїй книзі пророцтв: «Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає».
У пана Збіґнєва тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми – примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайців», – зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на обрáзи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м’ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.
– Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього разу пані Сташка, і пан Збіґнєв вельми здивувався, почувши від малжони таку просту й правдиву сентенцію. Бо й справді: сини підуть на війну, і не знати, кому буде тяжче – їм чи матері.
– Як ти аж настільки помудріла, що вмієш розгадувати пророцтва, – мовив не так уже впевнено пан Збіґнєв, – то поясни, що означає «студінь скаженіє».
– Це вже й дурний здогадався б, – підвів голову з-над тарілки молодший Казик – анемічний, із синіми підковами під очима хлопчина. – Зима!
– Лябзда ти! – зневажливо кинув батько. – Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому слові заховано… Отже – «студінь скаженіє», а «він іде»… Хто йде?
– Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? – озвався старший Едвард, червонопикий від сирої бичачої крові, яку пив у парному цеху замість води і тому схожий був на ката – так принаймні, за його зовнішнім виглядом, визначив Михайло.
– О! – вигукнув утішно старий. – Ти, Едзю, з них усіх наймудріший: дикий москаль піде на нашу добру Австрію і проллє кров. Він же гірший звіра – дітей пожирає!
Михайло слухав розмову зі своєї кімнати крізь прочинені до кухні двері й не втручався, та вже на цьому слові Лукасевича не стерпів:
– А смажить чи сирими їсть? – спитав, заглянувши до кухні.
Старий не чекав будь-яких заперечень від своїх рідних, а тим паче від квартиранта, він звівся зі стільчика і накокоїжився: