В середині квітня я був уже в Ленінграді. Присадкуватий, зовсім лисий, з пишними вусами, професор Самойлович зустрів мене привітно, він зразу ж підтвердив мої здогадки – «так, так, вас рекомендував професор Бегоунек» – і доручив мені технічний бік підготовки зимівлі.
Спочатку я ніяк не міг зіставити цю добродушну ділову людину з леґендарним полярником, про якого наслухався світ. Професорові всього п’ятдесят літ, а про його життя можна списати волову шкуру. 1908 року за участь у РСДРП Самойловича вислано у глухе село Архангельської губернії – Пінегу, де жило близько ста політичних засланців і серед них Олександр Гріневський – майбутній Олександр Грін. Дипломований геолог Самойлович вибрав з-поміж висланців охочих, у тому числі й Гріневського, і провів з ними геологічне дослідження русла ріки Пінеги. Цією працею зацікавилося Товариство вивчення російської Півночі – Самойловичу і його колеґам дозволили жити в Архангельську. Вивчаючи береги Білого моря, Самойлович наймав на судна норвезьких шкіперів, які розповідали Гріневському свої морські пригоди…
Мешкав Самойлович у тому ж будинку, що й випускник Сорбоннського університету, дослідник Везувію і керівник кількох експедицій на Нову Землю Володимир Русанов, і став його учнем. 1912 року Рудольф Лазарович вирушив із Русановим в експедицію на Шпіцберґен, де знайшов великі запаси вугілля. Із Шпіцберґена Русанов зі своєю дружиною Жульєттою Жан подався на шхуні «Геркулес» у подорож Льодовитим океаном на схід, з якої не повернувся, а Самойлович виїхав на Велику землю з реліквією, яку свято зберігає і донині, – письмовим клопотанням Русанова до петербурзьких властей дозволити Самойловичу жити у столиці.
Після революції професор Самойлович здійснив п’ять експедицій на Нову Землю і, врешті, очолив рятувальну виправу на криголамі «Красін». 1929 року у складі експедиції, очолюваної професором Отто Шмідтом, побудував на Землі Франца-Йосифа першу полярну станцію.
І ось я їду працювати на тій станції. Велика це для мене честь.
До літа штат зимівлі з десяти чоловік було вкомплектовано. Ми виїхали з Ленінграда до Архангельська. Тут закупили метеоапаратуру, продукти, собак, корову і в Червоній пристані почали завантажувати наше судно «Ломоносов». Поряд із нами готувався до виїзду в Арктику криголам «Малигін» з іноземними туристами на борту.
Мені пощастило побачити самого Умберто Нобіле. Він прийшов до нас на судно – високий молодий генерал з відсутнім поглядом, ніби приречений: за невдалу експедицію на Північний полюс Муссоліні наказав завести на нього судову справу. Я добре знав від професора Бегоунека весь перебіг трагедії виправи Нобіле, і заворушилося тепер у мені змішане почуття жалю й осуду до марнославного генерала. Адже виконував він завдання фашистського диктатора, який прагнув оголосити Північний полюс і Землю Франца-Йосифа італійськими – і не вдалося; на архіпелаг їду я, представник України! Через вас, генерале, подумав я, у пошуках жертв непідготованої експедиції загинуло сімнадцять людей, і між ними великий Амундсен, вас же, цілого й неушкодженого, вивезли з льодів на літаку в Італію, і ви залишили свою команду, забувши, що капітан із корабля, який тоне, сходить останнім. Крім того, професор Самойлович оглядав у Німеччині дирижабль «Італія» й застерігав, що він не для Півночі.
Та, з іншого боку, Нобіле таки досягнув Північного полюса – перший в історії дослідження Арктики. Хтозна, може, для того, щоб світ дізнався про епохальне відкриття – на полюсі не вода, а лід! – та про геройство криголама «Красін», потрібна була катастрофа?
Нобіле спитав, хто керівник експедиції на Землю Франца-Йосифа. Начальника зимівлі Луки Васильовича Кулаєва на судні не було, відрекомендувався йому я. Він попросив мене пошукати на архіпелазі слідів групи Алессандрі з шести людей, яких дирижабль «Італія», звільнившись під час зіткнення з землею від тягаря кабіни управління, поніс у безвість.
19 липня ми віддали швартови й попрощалися з Великою землею…
– Я повірив, Євгене, – перервав мою розповідь Янченко. – Повірив у те, що твій дядько був репресований. А як могло бути інакше з учнем Самойловича, якого теж не стало в 1938 році? Ми, геологи, знали про трагічний кінець нашого божища ще до 1956 року. Тридцять літ чекаємо правдивого дослідження про нього… Та щоб скитальник Михайло був твоїм дядьком – повірити в це важко… А втім, що ми знаємо про них? Вони зникали для нас назавжди в день свого арешту, а про їхнє життя у таборах можемо тільки здогадуватись.
Якийсь час ми мовчали, дивлячись на тупозорого спрута, що заховався під корою коряжини – ніби й не здох, а лише зачаївся, і я подумав, що й справді треба чимскоріше вилущити його, виявленням умертвити і залишити людям для злої пам’яті.
У цей мент почувся постріл в тундрі. Він пролунав, мов хрускіт зламаної вітром деревини, а за мить покотилася над тундрою луна, хвилею пронеслася над озером і стихла аж за небокраєм, стривоживши околицю.
Постріл був скрадливий і підступний: так стріляє із глухої засідки вбивця, так накладає на себе руки самогубець на відлюдді. Тільки луна вдарила на сполох, сповіщаючи людей про звершене.
До табору, покинувши вудки, прибігли Віктор і Юра.
– Хто стріляв? – позирали на мене і Янченка, та, побачивши, що ми стоїмо голіруч, повернули голови в той бік, куди вдивлялися ми.
Із заростей тундри до надозерної левади підходив чоловік із рушницею за спиною: був це, звичайно, Степан Пеньков, та ми, розпізнавши його в обличчя, усе ще приглядалися до нього, мов до заброди, який іде до нас непрошений. Він тримав в опущеній руці якийсь предмет, що погойдувався, наче до руки підвішений, і врешті ми зрозуміли: Пеньков убив куріпку.
Він наближався до нас, усміхаючись, мав вигляд удатного мисливця, що повертається з полювання з неабияким трофеєм, а ми стояли, мов укопані, дивлячись на бездушного браконьєра, який сподіяв безглузду смерть серед неторканої природи. Пеньков, не розуміючи, поглядав на наші суворі обличчя, намагаючись збагнути причину невдоволення, і поступово нітився сам, піснів, з усмішки на губах залишилася жалюгідна гримаса; він опустив куріпку на землю неподалік вогнища і глянув на мене, пробуючи ще раз витиснути усмішку, та це йому не вдалося; він вимовив:
– Спатрайте на обід…
Юра Ніструл, виминаючи запобігливий погляд Пенькова, сказав крізь зуби:
– Ти не міг з цим почекати хоча б тиждень?
– Та що ви, братці! – Пеньков зняв рушницю й припер її до бунґала. – Чому ви дивитесь на мене, мов на злочинця? Ніколи не бачили вбитої куріпки? А я й не шукав її… Вона сама вилетіла мені назустріч, упала, а потім почала віддалятися, припадаючи до землі. Я подумав: підбита – й вистрелив… Та їх тут мільйон!
Федір мовчки сопів, дивлячись під ноги, його воляча шия багровіла, я подумав, що саме так він готувався колись до розмови з «блатними», чекав, що й зараз його товсті губи виплюнуть вульґарну лайку, та він, видно, стримав себе, підвів голову й сказав до Пенькова:
– Мільйони? То правда… Мільйони окремих куріпок, а в кожної – діти. А чи ти знаєш, що людей теж рахують на мільйони, а вбивають по одному? Ну, добре, забезпечив ти нас продуктами, Степане, тож треба було ще й попередити: не беріть мене, хлопці, з собою, бо я дешевина. Дєшовка! Віднеси… стерво…
Горбов засміявся: він не зрозумів, кого стосується слово «стерво» – Пенькова чи вбитої куріпки, – і своїм сміхом трохи розрядив напружену атмосферу; потім спитав Пенькова, начеб нічого особливого й не трапилося:
– Ви весь час працювали домоуправом?
– Яке ваше діло? – пирхнув Пеньков і подався до озера.