Фрэнсис Фицджеральд - Цент на двох стр 8.

(У вікні з’являється голова молодого чоловіка – голова, прикрашена тонкими вусами та симпатичними очима. Останні намагаються розгледіти хоч щось, і хоча вони не бачать нічого, крім багатьох рибалок із сітками та великого багряного океану, вони вирішують почати говорити)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Хтось знепритомнів?

ДЖУЛІ: (здригається і прислухається уважно) Це кішка стрибнула!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (співчутливо) Вода не допомагає при знепритомненні.

ДЖУЛІ: Допомагає! Бо ніхто не казав про знепритомнення!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви щось сказали про те, що кішка стрибнула.

ДЖУЛІ: (рішуче) Ні, не казала!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ми можемо обговорити це пізніше. Ви готові йти? Або ви все ще відчуваєте, що якщо ми зараз підемо разом, то почнуться плітки?

ДЖУЛІ: (посміхається) Плітки! Хіба ж? Це буде більше ніж плітки – це буде справжній скандал.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ви перебільшуєте. Ваша родина може бути дещо незадоволеною, але тим, хто не знає життя усе здається брудним. Ніхто з інших навіть не звернув би уваги, крім кількох старих жінок. Виходьте.

ДЖУЛІ: Ви не знаєте, про що просите.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви думаєте, що за нами стежить натовп?

ДЖУЛІ: Натовп? Буде спеціальний, броньований потяг з вагоном-рестораном, що курсуватиме з Нью-Йорка щогодини.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Скажіть, ви прибираєте будинок?

ДЖУЛІ: Чому ви так думаєте?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я бачу, що на стінах немає картин.

ДЖУЛІ: Ну у цій кімнаті ніколи не було жодних картин.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Дивно. Я ніколи не чув про кімнату без картин, гобеленів декоративних панелей чи чогось такого іншого.

ДЖУЛІ: Та тут і меблів немає.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який дивний будинок!

ДЖУЛІ: Це залежить від кута зору, з якого ви дивитесь.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сентиментально) Так приємно отак з вами розмовляти, коли ви являєте собою лише голос. Я радий, що не бачу вас.

ДЖУЛІ: (вдячно) І я рада.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Якого кольору ваш одяг?

ДЖУЛІ: (після критичного огляду своїх плечей) Ну, скажімо так, це такий собі рожево-білий колір.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Він вам пасує?

ДЖУЛІ: Дуже. Я… я вже давно його ношу. І звикла до нього.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я думав, ви ненавидите старий одяг.

ДЖУЛІ: Так, але це подарунок на день народження, і я начебто мушу його носити.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: рожево-білий. Закладаюся, що це божественно. Він стильний?

ДЖУЛІ: Досить. Це дуже проста, стандартна модель.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який у вас голос! Яке чудове відлуння! Іноді я заплющую очі й, здається, бачу вас на далекому безлюдному острові, що кличе мене. І я поринаю до вас через прибій, чуючи, як ви кличете, стоячи там, вода простягається по обидва боки від вас…

(Мило ковзає з борту ванної й плюхається у воду. МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК кліпає)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Що це було? Мені здалося?

ДЖУЛІ: Так. Ви … ви дуже поетичний, чи не так?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (замріяно) Ні. Я займаюся прозою. Я віршую лише тоді, коли мене щось зворушило.

ДЖУЛІ: (бурмочучи) Невеличке ворушіння…

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я завжди любив поезію. Я пам’ятаю донині перший вірш, який вивчив напам’ять. Це була «Евангеліна».

ДЖУЛІ: Неправда

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я сказав «Евангеліна»? Я мав на увазі «Кістяк в обладунках».

ДЖУЛІ: Я не особливо розумна. Але я можу згадати свій перший вірш. У ньому був один лише один куплет:

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з нетерпінням) Отже, ви полюбили літературу?

ДЖУЛІ: Якщо вона не надто стара, складна або гнітюча. Так само і з людьми. Мені вони зазвичай подобаються, якщо вони не надто старі, складні або гнітючі.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Звичайно, я читав дуже багато. Ви сказали мені минулого вечора, що ви дуже любите Вальтера Скотта.

ДЖУЛІ: (роздумуючи) Скотта? Подивимось Так, я читала «Айвенго» та «Останній з могікан».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це Купер.

ДЖУЛІ: (сердито) «Айвенго»? Ви з глузду з’їхали! Я точно знаю. Я читала.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: «Останній з могікан» – це Купер.

ДЖУЛІ: Мені байдуже! А ще мені подобається О. Генрі. Я не уявляю, як він писав усі ці історії. Більшість із них він написав у в’язниці. «Баладу Редінгської в’язниці»[3] він точно склав у в’язниці.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (кусаючи губу) Література… література! Як багато це значить для мене!

ДЖУЛІ: Ну, як сказала Габі Деліс містеру Бергсону, з моєю зовнішністю та вашими мізками для нас немає нічого неможливого.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сміється) З вами, звичайно, важко налагодити стосунки. Одного дня ви така собі приємно мила, а наступного – не в настрої. Якби я не так добре зрозумів ваш темперамент…

ДЖУЛІ: (з нетерпінням) О, то ви один із цих психологів-любителів, чи не так? Розумієте людей за п’ять хвилин, а потім з розумним виглядом розповідаєте, кожен раз, коли про них згадують. Я це ненавиджу.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не похваляюся, що розумію вас. Ви найзагадковіша, я це визнаю.

ДЖУЛІ: В історії лише двоє загадкових людей.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: І хто ж це?

ДЖУЛІ: Залізна Маска та той, хто каже, «ту-ту-ту», коли телефонна лінія зайнята.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви загадкові. Я люблю вас. Ви красива, розумна і доброчесна, і це найрідкісніша з відомих комбінацій.

ДЖУЛІ: Ви історик. Розкажіть мені про роль ванни в історії. Я думаю, що її страшенно недооцінюють.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ванни… Подивимось Що ж, Агамемнона вбили у ванні. І Шарлотта Корде заколола Марата кинджалом у ванні.

ДЖУЛІ: (зітхаючи) Давня давнина! Нічого нового у світі не існує, чи не так? От лише вчора я втрапила на партитуру музичної комедії, якій не менше двадцяти років; а на обкладинці написано: «Шиммі Нормандії».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не люблю ці сучасні танці. О, Лоїз, я б так хотів, вас побачити. Підійдіть до вікна.

(У водопроводі лунає гучний стук і раптом з відкритих кранів починає литися струмінь. ДЖУЛІ швидко закриває їх).

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (спантеличено) Що, заради всього святого, це було?

ДЖУЛІ: (невинно) Мені теж щось почулося.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це звучало як проточна вода.

ДЖУЛІ: Невже? Дивно. Власне кажучи, я наповнювала акваріум із золотими рибками.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (все ще спантеличено) А що за дивний стукіт?

ДЖУЛІ: Одна з риб клацнула своїми золотими щелепами.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з раптовою рішучістю) Лоїз, я вас кохаю. Я не людина не від цього світу, і я звик рішуче…

ДЖУЛІ: (зацікавлено) О, як захопливо.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: …рішуче рухатись вперед. Лоїс, я хочу вас.

ДЖУЛІ: (скептично) Та ну! Чого ви насправді хочете, – привернути до себе увагу всього світу і щоб він зачаровано дивився, поки ви не дасте команду «Вільно!»

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Лоїз, я… Лоїз, я…

(Він зупиняється, коли ЛОЇЗ відчиняє двері, заходить і захлопує їх за собою. Вона роздратовано дивиться на ДЖУЛІ, а потім раптом помічає молодого чоловіка за вікном)

ЛОЇЗ: (з жахом) містер Калкінс!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (здивовано) Але ж ви сказали що вдягнені у рожево-біле!

(Кинувши на нього один відчайдушний погляд ЛОЇЗ скрикує, сплескує руками ніби капітулюючи й опускається на підлогу.)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (у великій тривозі) О Господь милосердний! Вона знепритомніла! Я вже біжу.

(Погляд ДЖУЛІ падає на рушник, який вислизнув з млявої руки ЛОЇЗ)

ДЖУЛІ: У такому випадку я теж біжу.

(Вона кладе руки на борти ванни, щоб піднятися, і поміж глядачами виникає неясний шум, чи то шепіт, чи то приглушені зітхання. Але темінь, як у Беласко, швидко настає і закриває сцену.)

«О, руда відьмо!»

Мерлін Грейнджер був працівником у книгарні «Мунлайт Квіл», яку ви, можливо, відвідували, що розташована недалеко від Ріц-Карлтон на Сорок сьомій вулиці. «Мунлайт Квіл» є, а точніше був, дуже романтичним магазином, що вважався прогресивним з причини постійної темряви, що там панувала. Всередині було дуже багато червоних та помаранчевих плакатів, від екзотичного змісту яких перехоплювало подих, а світло йшло від блискучих віддзеркалюючих палітурок спеціальних видань, не менше ніж від великої приземкуватої лампи, яка мала абажур із багряного атласу та світила цілий день, розгойдуючись над головою. Це була справді «витримана», наче гарне вино, книгарня. Слова «Мунлайт Квіл» були схожі на вишивку, що зміїлася над дверима. Вітрини, здавалося, завжди були наповнені чимось, що ледь-ледь пройшло літературну цензуру; томи з обкладинками глибокого помаранчевого кольору, які пропонували свої назви, написані на маленьких білих паперових квадратах. І над усім панував запах мускусу, яким мудрий та незбагненний містер Мунлайт Квіл наказав окропити все навколо, що наполовину створювало запах магазину цікавинок у дікенсівському Лондоні, а наполовину – кав’ярні на теплих берегах Босфору.