– Ось твій автобус. Ти ж приїдеш знову, правда?
Вона поклала руки на його щоки, і, опустивши його голову, притиснула його обличчя до свого, мокрого від сліз.
– О, Кіт, брате, одного дня я тобі щось скажу.
Він допоміг їй увійти, побачив, як вона дістає хустинку і сміливо посміхається йому. І коли водій надавив на газ і автобус рушив, навколо неї піднялася густа хмара пилу, і вона зникла.
Кілька хвилин він простояв там, на дорозі, спершись рукою на ворота, а його губи склалися у напівпосмішку.
– Лоїс, – сказав він вголос, якось здивовано, – Лоїс, Лоїс.
Пізніше деякі послушники помітили його на колінах перед П’єтою, і, повернувшись через деякий час, знайшли його все ще на цьому ж місці. І він був там допоки зійшли сутінки, і приязні дерева затіяли розмови у вишині, а цвіркуни перейняли свій тягар пісень у присмерковій траві.
VII
Перший клерк у телеграфній будці на Балтиморському вокзалі свиснув крізь великі зуби до другого клерка:
– Чого?
– Бачиш цю дівчину – та ні, красуню з великими чорними крапками на вуалі. Занадто пізно – вона вже зникла. Ти пропустив дещо.
– Що саме?.
– Нічого. Чорт, яка ж вона гарна. Приїхала сюди вчора і відправила телеграму якомусь хлопцеві, щоб її зустрів. Тепер, хвилину тому, вона прийшла з повністю написаною телеграмою і стояла тут, щоб подати мені її, коли зненацька передумала чи що, і раптом порвала її.
– Гм.
Перший клерк обійшов стійку і, піднявши з підлоги два клаптики паперу, ліниво склав їх. Другий клерк читав через плече і, читаючи, підсвідомо підраховував слова. Їх було всього сім.
«Хочу попрощатися тобою назавжди. Рекомендую Італію. Лоїс».
– Порвала, кажеш? – сказав другий клерк.
Містер Ікі
Квінтесенція пошуків змісту на один акт
Сцена являє собою простір перед котеджем у Західному Іссакширі у безнадійно аркадський полудень десь у серпні. МІСТЕР ІКІ[2], несподівано одягнений у костюм селянина Єлизаветинських часів, вештається серед горщиків і ножів. Він – немолодий чоловік, чий життєвий розквіт минув. З того факту, що він трохи гаркавить і що він несвідомо вдягнув свій каптан навиворіт, ми можемо припустити, що він або трохи вище, або значно нижче звичайних правил буденного життя.
Біля нього на траві лежить ПІТЕР, маленький хлопчик. ПІТЕР, зазвичай кладе підборіддя на долоні, як на фотографіях молодого сера Вальтера Релі. Він має певні риси, включаючи серйозні, похмурі, навіть сумні, сірі очі – він випромінює ауру істоти, яка жодного разу не споживала їжі земної. Слід сказати, що така аура найкраще випромінюється під час відблисків, що народжуються після обіду з великою кількістю яловичини. Зачарований, він дивиться на МІСТЕРА ІКІ.
Тиша… Співають птахи.
ПІТЕР: Часто вночі я сиджу біля свого вікна і розглядаю зірки. Іноді я думаю, що вони належать мені… (Серйозно) Я думаю, що сам стану зіркою одного дня…
МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Так, так… так…
ПІТЕР: Я знаю їх всіх: Венера, Марс, Нептун, Глорія Свенсон.
МІСТЕР ІКІ: Я не дуже добре знаю астрономію… Я думав про Лондон, хлопче. І згадував мою дочку, яка поїхала туди, щоб стати машиністкою… (Він зітхає.)
ПІТЕР: Мені подобалася Ульса, містер Ікі; вона була такою пухкою, такою кругленькою, такою повнотілою.
МІСТЕР ІКІ: Та вона не варта паперу, яким вона була набита, хлопче. (Він спотикається о купу горщиків і ножів.)
ПІТЕР: Як Ваша астма, містере Ікі?
МІСТЕР ІКІ: Слава Богу, гірше!.. (Похмуро) Мені сто років… я стаю крихким.
ПІТЕР: Я сподіваюся, що Ваше життя трошки вгамувалося, відколи Ви відмовились від дрібних підпалів чужого майна.
МІСТЕР ІКІ: Так… так… Розумієш, Пітере, хлопче, коли мені стукнуло п’ятдесят, я досить сильно перемінився – якраз, коли сидів у в’язниці.
ПІТЕР: Ви знову стали на хибний шлях?
МІСТЕР ІКІ: Гірше. За тиждень до закінчення мого терміну вони наполягли на тому, щоб пересадити мені залози здорового молодого в’язня, якого вони як раз збирались стратити.
ПІТЕР: І це оновило Вас?
МІСТЕР ІКІ: Оновило мене, якби! Старий Нік повернувся і почав жити всередині мене! Цей молодий злочинець, очевидно, був провінційним грабіжником і клептоманом. Що значить кілька невеличких підпалів у порівнянні з цим!
ПІТЕР: (з повагою) Як прикро! Наука – повна туфта.
МІСТЕР ІКІ: (зітхаючи) Зараз я його досить добре контролюю. Не кожному доводиться зношувати два набори залоз за одне життя. Я б не згодився взяти наступний набір навіть за весь запас бадьорості притулку для сиріт.
ПІТЕР: (беручи до уваги) Я не думаю, що Ви б відмовились від набору від гарного спокійного старого священика.
МІСТЕР ІКІ: У священників немає залоз – у них душі.
(За сценою приглушено звучить сигнал клаксону, що свідчить про те, що близько зупинився великий автомобіль. Потім на сцені з’являється гарно одягнений молодий чоловік, вдягнений у вечірній костюм і капелюх з патентованої шкіри. Він дуже світський чоловік. Його протиставлення духовності інших двох дійових осіб спостерігається навіть з першого ряду балкона. Це РОДНІ ДІВАЙН.)
ДІВАЙН: Мені потрібна Ульса Ікі.
(МІСТЕР ІКІ підіймається і, здригаючись, стоїть між двома ножами.)
МІСТЕР ІКІ: Моя дочка в Лондоні.
ДІВАЙН: Вона покинула Лондон. Вона їде сюди. Я відправився за нею.
(Він тягнеться за сигаретами до маленької оздобленої перламутром сумки, що висить у нього на боці. Він дістає одну і, чиркнувши сірником, підносить його до сигарети. Сигарета миттєво запалюється.)
ДІВАЙН: Я зачекаю.
(Він чекає. Проходить кілька годин. Немає ніяких звуків, окрім випадкового базікання чи клацання ножиків, коли вони сваряться між собою. Тут можна вставити кілька пісень чи якісь карткові фокуси у виконанні ДІВАЙНА або ж акробатичний етюд, чи як вам заманеться.)
ДІВАЙН: Тут дуже тихо.
МІСТЕР ІКІ: Так, дуже тихо…
(Раптом з’являється кричуще одягнена дівчина; вона дуже вульгарна. Це УЛЬСА ІКІ. Вона має одне з тих безформних облич, що притаманні ранньому італійському живопису.)
УЛЬСА: (грубим, вульгарним голосом) Батько! Ось і я! Вгадай що зробила Ульса?
МІСТЕР ІКІ: (трепетно) Ульса, моя маленька Ульса.
(Вони обіймають тулуби один одного.)
МІСТЕР ІКІ: (з надією) Ти повернулася, щоб допомогти з оранкою?
УЛЬСА: (сердито) Ні, батько; оранка це так нудно. Думаю, що ні.
(Хоча її акцент жахливий, зміст її промови дуже милий і чітко зрозумілий.)
ДІВАЙН: (примирливо) Слухай, Ульса. Давай будемо намагатись досягти порозуміння.
(Він рухається до неї витонченими, рівними кроками, які допомогли йому стати капітаном команди зі спортивного крокування в Кембриджі.)
УЛЬСА: Ти все ще стверджуєш, що це мусить бути Джек?
МІСТЕР ІКІ: Про що це вона?
ДІВАЙН: (ласкаво) Моя дорога, звичайно, це мусить бути Джек. І ніяк не може бути Френк.
МІСТЕР ІКІ: Який Френк?
УЛЬСА: Це буде Френк!
(Тут можна вставити якийсь ризикований жарт.)
МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Ви не поб’єтесь… Точно ж не поб’єтесь…
ДІВАЙН: (протягує руку, щоб погладити її по руці тим самим потужним рухом, який зробив його капітаном команди з греблі в Оксфорді) То краще б тобі вийти за мене заміж.
УЛЬСА: (презирливо) Та невже? Мене ж пустять до твого будинку навіть з чорного ходу.
ДІВАЙН: (сердито) Вони не посміють! Не переживай – ти зайдеш у нього як господиня через парадний.
УЛЬСА: Сер!
ДІВАЙН: (зніяковіло) Прошу пробачення. Ви ж знаєте, що я маю на увазі?
МІСТЕР ІКІ: (капризно, наче в нього голова болить) То Ви хочете взяти заміж мою маленьку Ульсу?…
ДІВАЙН: Підтверджую
МІСТЕР ІКІ: Нічого не знаю про Вас.
ДІВАЙН: От і добре. Я маю найкращу у світі конституцію тіла…
УЛЬСА: І найгірші підзаконні акти до неї.
ДІВАЙН: В Ітоні я був членом клубу «Поуп»; в Регбі я належав до «Полупива». Я молодший син, тому мені судилося служити в поліції…
МІСТЕР ІКІ: Можна не продовжувати… Гроші у Вас є?
ДІВАЙН: Повно. Думаю, що Ульсі щоранку доведеться роздвоюватись, коли вона вирушатиме в місто за покупками – на двох Роллс-Ройсах. У мене також є Крокодилак та перероблений танк. Я маю абонемент в оперу…