Ця кімната, як невдовзі виявилося, була найбільшою у будинку. Біля печі ховалися двері до маленької кімнатки з ліжком загиблого, а звідти вів прохід до комірчини. Ще до однієї кімнати – теж невеликої та захаращеної, що більше була схожа на майстерню, сповнену мішанини запахів фарб і дерева – вели двері з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обійшовши його нехитрі закутки за дві години потому, Менчиць зрозуміє, що в будинку Тараса Адамовича кімнат і дверей – більше, і далеко не всі він уже бачив. Ураз упіймав себе на думці про те, що фотографа вони взяли із собою недарма.
Тіло майстра було полишене на стільці посеред кімнати. Певно, то теж стілець його роботи – про це свідчили вигнуті, оздоблені різбленням ніжки, темний колір, поза сумнівом, цінної породи деревини. Менчиць пригадав хиткі стільці у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стільцю. Майстер був прив’язаний до стільця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тіло. Репойто-Дуб’яго підійшов до нього, поклав руку на плече і сказав:
– Пане Менчиць, покличте фотографа. І огляньте сусідні кімнати.
Фотограф не увійде до будинку, поки слідчі, які працюють на місці злочину, не покличуть його. Репойто-Дуб’яго пропонує йому простий вибір – вийти звідси та оглядати сусідні кімнати, не дивитися на руки прив’язаного до стільця чоловіка. Уникати погляду скляних очей на перекошеному обличчі покійника. Він просто вийде на вулицю і покличе фотографа, який марнує час біля собачої буди. Звичайно, собаку отруїли, щоб він не збудив сусідів, але вони тут не заради собаки.
Фотографам простіше – Менчиць чомусь упевнений в цьому. Вони дивляться на світ крізь скельця чорного апарата, що відгороджують їх від реальності, особливо, якщо вона така, як у цьому будинку. У великій кімнаті, посеред якої стоїть стілець із темного дерева, забагато світла і забагато крові. Фотоапарат як захисний бар’єр. Принаймні Менчиць хоче так думати. Він кличе фотографа й прохає його пройти до великої кімнати.
Вони йдуть разом коридором, Менчиць – попереду, за крок від нього – худорлявий чоловік, вік якого складно визначити – він ховається десь між зморшками у кутиках очей і безбарвним кольором обличчя, а також на підборідді, що вкрите світлою бородою, і в тонких пальцях, якими він тримає фотоапарат. Менчиць має зараз звернути у двері, що ведуть до іншої кімнати, та пропустити фотографа туди, де на нього чекає інший слідчий. Він згадує холодний вираз очей Тараса Адамовича і проходить повз двері, у які мав увійти. Рушає далі, туди, де в кімнаті з тілом закатованого майстра лишився начальник розшукової частини дійсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго, який примчав на Олегівську, бо думав, що тут убили його давнього друга.
На порозі кімнати Менчиць озирнувся до фотографа й мовив:
– Видовище неприємне.
– Усе гаразд, – відповів той, – я не снідав.
З тону його голосу неможливо зрозуміти – говорить він про давню звичку чи особливу підготовку до виїзду на місце злочину.
Менчиць на мить згадав про запрошення Тараса Адамовича на чай та його обіцянку знайти щось до чаю, коли вони з Репойто-Дуб’яго повернуться. І відразу подумав, що складно обрати пиріг і навіть сам напій для історії, яку вони розповідатимуть.
Увійшов до кімнати й, завваживши на собі здивований погляд Репойто-Дуб’яго, сказав:
– Вам знадобиться допомога. Я огляну інші кімнати, коли закінчимо тут… з вашого дозволу.
Начальник розшукової частини ледь помітно кивнув та віддав наказ:
– Діставайте нотатник, пане Менчиць, тут чимало роботи.
Наступні дві години вони ретельно оглядали тіло і місце вбивства, Менчиць занотовував усі спостереження, фотограф фіксував можливі докази у свій спосіб. Молодий слідчий думав про Тараса Адамовича, який був тут зранку сам. Певно, він теж усе ретельно оглянув. Вони зможуть порівняти спостереження. Господар будинку посеред яблуневого саду сказав, що вони мають побачити все на власні очі, отож Менчиць дивитиметься. Інакше доведеться говорити Мірі Томашевич, що ховався від побаченого в інших кімнатах, оглядав нікому непотрібні комірки й описував, у якій позі знайшов отруєного собаку. Краплі крові на снігу, здається, з носа бідолашного пса, кілька зелених листочків біля миски, міцні кільця ланцюгу. Собаку теж шкода, але його смерть, здається, була легшою.
Місто прокидається, наче вулик, починає гудіти, сповнюється звуками та плітками. Коли воно прокидається зі звісткою про вбивство, гудіння його тривожне й зацікавлене водночас. Чутки розносять двірники та хлопчаки, торгівці на базарі та візники. Плітки котяться хвилями, обростають вигадками, аж поки не потраплять на шпальти перших газет. Репортери вже нервово щось пишуть, поки слідчі обходять двір і сусідів, зазирають у вікна, ставлять запитання перехожим. Вони не воліють чекати офіційної версії – офіційні версії поліції завжди нудні, як лекція гімназійного вчителя латини.
Репойто-Дуб’яго не любить спілкуватися з репортерами, однак пропускає деяких у двір будинку вбитого й коротко оповідає про те, що сталося. Думські чиновники знову вимагатимуть якнайшвидшого розкриття, а газети постачатимуть городянам щодня нові криваві подробиці, яких у цій справі не бракує.
За кілька будинків від місця злочину Міра Томашевич відставляє вже порожню чашку, що й досі пахне лавандою, та запитує старого слідчого:
– Ви втручатиметеся у розслідування?
Господар не знає, як відповісти на це запитання, бо й сам не впевнений. У його дворі немає собаки, який сповістив би про прихід несподіваного гостя, однак зараз він чує рипіння хвіртки й може уникнути прямої відповіді. Колишній слідчий підвівся та вимовив:
– Я не хотів би. Але, боюся, доведеться.
Тим часом Яків Менчиць продовжує оглядати місце злочину. Фотограф повідомив йому, що стілець, до якого прив’язали майстра-червонодеревника, – горіховий. Хтозна, як він це зрозумів – із кольору деревини чи з вигляду стільця. Для віденських стільців потрібна міцна деревина, яка добре гнеться, тоді можна зробити вигнуті ніжки та спинки, а у цього стільця є навіть підлокітники.
Молодий слідчий занотовує опис форм плям крові, завважує, що вбитий намагався забарикадувати двері; вказує фотографові зафіксувати вишкрябаний на підлозі надпис, який майстер-червонодеревник, певно, встиг зробити до того, як злочинці чи злочинець увірвалися до кімнати та прив’язали його до стільця. «Крааль» – як і говорив Тарас Адамович. Дивне слово, хтозна, що означає. Він залишає Репойто-Дуб’яго й фотографа та рушає надвір, щоб поговорити із сусідами, яких уже встигли опитати інші поліціянти.
На лавці біля собачої буди сидів сухенький зморшкуватий дід, спирався на палицю. Благий одяг на ньому висів мішком, щось сіре й засмальцьоване, що можна було б вважати кожухом. Менчиць підійшов до нього та сів поруч. Якщо його пустили у двір, отже – свідок. Молодий слідчий запитав:
– Діду, де ви живете?
– Сусідня хата, – прошамкав беззубим ротом старий.
Менчиць поглянув у бік, куди той непевно махнув рукою, завважив похилений дах хатини. Певно, вона така само стара, як і господар, ледь тримає стінами дах. Дідова рука, що стискає палицю, тремтить, очі в нього блакитні та прозорі. Менчиць запитав далі:
– Ви щось бачили?
– Що ж я можу бачити? – усміхається дід і втуплює застиглий погляд у Менчиця.
– Чого ж ви тоді тут? – здивувався слідчий.
– Пан жандарм наказав мені чекати начальство. Я прийшов сюди рано-вранці. Він був добрий чоловік, Нечипорук. Семен Нечипорук – ви ж знаєте ім’я?..