Репойто-Дуб’яго сумно подивився на дівчину й додав до репліки слідчого:
– Панно Томашевич, я змушений попрохати вас…
– Щось тут трапилося? – тихо запитала дівчина.
– Ми не знаємо напевно, – відповів їй Менчиць, – але, здається, тут сталося убивство. Тарас Адамович…
– Вплутався у нову справу?
Невже вона ще не здогадалася? Чи їй надто боляче усвідомлювати, що колишній слідчий Галушко більше не вплутається у жодну зі справ… Міра усміхнулася. Дивна реакція, але, напевно, люди завжди дивно реагують на смерть. Вона пройшла повз Менчиця і мовила фразу, на яку молодий слідчий точно не очікував:
– Пані Марта передала вам якісь особливі трави для чаю. Доброго ранку!
Менчиць хоче запитати, хто така пані Марта і навіщо йому трави, а потім помічає широку усмішку на обличчі Репойто-Дуб’яго. Він прослідковує за поглядом начальника розшукової частини й теж усміхається – біля дверей веранди стоїть той, до кого на похорон Міра, можливо, колись і убереться у чорну вуаль, однак не сьогодні.
– Пане Менчиць! Олександре Семеновичу! Несподівано бачити вас тут разом, хоч я і здогадуюся про причину вашого візиту, – гучно озвався з порогу господар будинку посеред яблуневого саду.
– Ми думали, вас убили, – щиросердно зізнався Репойто-Дуб’яго та усміхнувся. Його молодий колега почервонів.
– О-о-о? – питально звів на лоба густі брови Тарас Адамович. – Що ж, матиму на увазі, що у разі моєї смерті за справу візьметься особисто начальник розшукової частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго.
– Наступного разу не приїду, доки напевне не переконаюся, що то таки ти віддав Богові душу. То що тут сталося на цій вулиці, яку не кожен знайде у лабіринтах Подолу?
– Вбивство. За кілька будинків звідси.
– Отже, таки вбивство, – спохмурнів Репойто-Дуб’яго. – Тобі щось відомо?
– Я оглянув тіло. І будинок.
Колишній колега хитнув головою.
– Імпровізуєш, Тарасе Адамовичу. І що скажеш?
– Кілька речей непокоїть мене. Однак краще, якщо ви оглянете все самі й побачите на власні очі. Міро, – раптом звернувся він до дівчини, – ви говорили щось про трави… Пані Марта у Києві?
– Так, – ледь чутно прошепотіла Мирослава.
– Тоді залюбки пригощу вас усіх особливим чаєм пані Марти, звичайно, знайду й дещо до чаю. Чекатиму вашого повернення, – сказав старий слідчий та подивився на Менчиця.
– Ким був загиблий? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Майстром-червонодеревником.
– І тебе щось непокоїть?
Тарас Адамович на мить замислився та згодом відповів:
– Так, кілька речей. Найбільше – напис, який він залишив на підлозі.
– Він устигнув щось написати?
– Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумію.
Міра стояла бліда – розмови про вбивства та ще й до ранкової кави не додають настрою. Проте Менчиць не міг позбутися відчуття неймовірного полегшення, яке намагався приховати. Репойто-Дуб’яго запитав далі:
– І що за слово?
Тарас Адамович узяв із рук Міри пакунок, ширше прочинив перед нею двері на веранду та відповів:
– «Крааль».
– Крааль?
– Так.
– І що б це могло означати? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Отож і я не розумію. Однак, окрім напису, ви знайдете у будинку вбитого чимало речей, які вас зацікавлять.
Репойто-Дуб’яго кивнув і промовив:
– Зустрінемось по обіді. Не думаю, що закінчимо раніше.
Тарас Адамович кивнув у відповідь і рушив услід за Мірою вглиб будинку.
ІІ
Горіховий стілець
Колишній слідчий розгорнув пакунок на столі у вітальні, де весело потріскував камін. Трави – духмяні, складені акуратними жмутиками – змішували свої аромати, визираючи сухими гілочками із шурхотливих обіймів паперу. Марта сушить лаванду і мелісу, збирає чебрець. Він завжди пропускає цвітіння лаванди, тому рідко додає її у чай. Марта, навпаки, розвішує духмяні гілочки по всій оселі, досипає засушені квіти у заварник, підморгує зеленим оком. Міра теж любить чай з лавандою?
Дівчина лишила у передпокої сіре пальто і дивної форми капелюшок, що нагадував дзвін.
– Капелюшок-клош – так називає його Віра, – мовила Мирослава, коли Тарас Адамович кинув питальний погляд на фетрове творіння модистки. Його секретарка раніше не носила таких, на відміну від балерини, яка не боялася експериментувати.
– Гарний, – усміхнувся Тарас Адамович, – акуратно поклавши капелюшок на поличку.
– Незручний, – стенула плечима Міра, – але Вірі подобається, вона навіть говорить, що обріже волосся за його формою.
– Обріже волосся заради капелюшка?
– Сподіваюсь, ні. Але ця модель не зовсім пасує до моєї зачіски, – проказала Міра й увійшла до вітальні. Корона кіс, що обрамляла її голівку, блискала акуратним гребенем. «Дивні часи – подумалось старому слідчому, – коли дівчата зрізають коси заради капелюшків».
Лаванда ароматна, і Мірі, здається, подобається. Тарас Адамович додав у чай і меліси – чи то, щоб заспокоїтися самому, чи то, щоб його секретарка поринула у тиху атмосферу біля каміна, що заколисує, з духмяною чашкою у руках. Чай парує, Міра зацікавлено позирає в його бік – певно, чекає, щоб він почав розповідати. Вона вже чула про вбивство, хоч і не знає подробиць. Невже йому тепер уже ніколи не вибратися із цієї круговерті розслідувань, що підхопила його наприкінці літа, коли Міра Томашевич уперше рипнула хвірткою до його будинку? Тоді вона шукала сестру, яка зникла. Іронічно, але завершене на Куренівці розслідування – а тоді вони знайшли балерину Віру Томашевич саме там – ознаменувалося початком нового, і теж на Куренівці. На аеродромі – єдиному в місті – приземлився літак із мертвими князем Курдашовим та його молодою дружиною. Він не хотів вплутувати Міру в попереднє розслідування, не мав великого бажання розповідати їй про смерть майстра-червонодеревника і тепер. Але ж вона все одно дізнається від Якова Менчиця, який зараз подався оглядати місце злочину, чи з газет. Інформацію завжди ліпше отримувати з першоджерела, особливо якщо інформація жахлива. Передана через другі чи треті руки, вона обростає перебільшеними подробицями, багатозначними напівнатяками. Ніщо так не лякає, як білі плями в розповіді, котрі ми доповнюємо власними здогадами. Особливо якщо це історія про вбивство.
Примружився, кинув погляд у бік дівчини. Міру не налякаєш такими історіями. Сьогодні вона повідомила йому, що на час канікул збирається допомагати у госпіталі.
– Тому, Тарасе Адамовичу, краще, щоб ми перенесли наші зустрічі на ранкові години.
– Якщо я вплутаюся у ще одне розслідування?
– Не «якщо». Коли вплутаєтесь, – без усмішки проказала дівчина, звівши очі над чашкою з ароматним чаєм.
За кілька будинків звідти Яків Менчиць переступив поріг приземкуватого цегляного будинку, що ховався за високим дерев’яним парканом. Фотограф завмер біля собачої буди, Репойто-Дуб’яго рушив за Менчицем.
Сіни маленькі, чисто виметені, з великою шафою, оздобленою різбленням, і лавою навпроти. Зі слів Тараса Адамовича, майстер мешкав сам, його дружина давно померла, дітей не було. Може, воно й на краще – повідомляти про смерть родичам завжди непросто. Про таку смерть – тим паче. Вони йдуть темним коридором повільно, роззираються навсібіч, хоч світла небагато й складно роздивитися обриси високих шаф і комодів, що стоять уздовж стін. Чи то замовлення, що чекають на покупців, чи то звичні меблі у цьому будинку для приладдя майстра? Менчиць здогадується лише про те, що побачить щось не надто приємне для ока у кімнаті, де знайшли тіло вбитого – за холодними тоном і кам’яним обличчям слідчого, який сказав їм на порозі своєї оселі посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самі та побачите на власні очі».
Він, напевно, не хотів говорити, бо поруч була Міра. Коли ж Яків Менчиць відчинив двері до просторої кімнати у будинку майстра, яку заливало світло із трьох величезних вікон, завмер на порозі. Після тьмяного коридору, світла було забагато. Контраст різонув очі, змусив зупинитися. Потім молодий слідчий увійшов до кімнати, пропускаючи вперед начальника розшукової частини.