Рипнув хвірткою у чужий двір, приготувався почути гавкіт – червонодеревник тримав великого кудлатого собацюру на прив’язі біля буди. Гавкіт пса був схожий на кашель старого курця, а очі світилися недобрим вогнем – навряд чи те дивне кудлате створіння визнавало бодай когось, окрім власного господаря. Його знали як безжального убивцю всіх сусідських котів, що наважувались ступити на це подвір’я. Сусідські ж хлопчаки запевняли колишнього слідчого, що собацюра якось сам підманює довірливих муркотунів, аби вмить чинити над ними криваву розправу. Тарас Адамович почекав із хвилину і, роззираючись, ступив у двір. Собаки не було, лише міцний ланцюг обвивав буду, ховаючи за нею свій край. Гість підійшов ближче, хоч уже знав, що побачить. За будою лежав кудлань із висолопленим язиком. Смерть від отрути лиха, чи то йому тепер так здається, коли він розплутав загадку з отруєними на борту літака молодятами? Ще раз глянув на собаку й подумав, що тепер сусідські коти почуватимуться вільніше. Ступив на поріг хати.
Цієї миті працівник антропометричного кабінету Яків Менчиць підіймався східцями на третій поверх будинку, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції. Підіймався повільно, бо ж здавалося, що високі сірі стелі нависають над ним тягарем. Хотілося вийти із цієї будівлі, йти вулицею далі, туди, де ще вчора у Золотоворітському сквері грала музика з гучномовців, а поруч стояла й усміхалася дівчина, яка колись першою надіслала йому листа. Ніколи не думав, що кабінети у цій будівлі так гнітитимуть його, огортатимуть безпросвітним серпанком нудьги. Відчинив двері до того, в якому звик проводити довгі години буденного дня, і зупинився, почувши, як хтось озвався до нього.
– Пане Менчиць!
Холодний хрипкуватий голос. Останнім часом він чує його надто часто, раніше Іван Арчибальдович Фогль зрідка виявляв бажання вийти зі свого кабінету, щоб поговорити з кимось у коридорі. Невже лишилися нерозв’язані питання у справі вбитого авіатора – князя Курдашова? Навіщо він спинив його?
– Вітаю вас, пане Менчиць! – повторив заступник головного слідчого.
Крива усмішка, незмінний монокль. Фогль не з тих людей, до яких відчуваєш симпатію з першої хвилини знайомства. Молодому слідчому складно уявити ситуацію, коли хтось узагалі може відчувати симпатію до цього власника хрипкуватого голосу та риб’ячих прозорих очей.
– Хіба ви не чули новини? – запитав Фогль, проте, почитавши вираз нерозуміння на обличчі Якова Менчиця, додав: – Убивство!
Тривожне передчуття стискає молодому слідчому горло, змушує слухати Фогля, не перериваючи. Той уповільнює слова, розтягує репліки, ніби насолоджується ефектом. Та й справді ж насолоджується!
– Убили якогось старого на Олегівській, – сказав Фогль, спостерігаючи, як кам’яніє обличчя співрозмовника.
Яків Менчиць лишає Фогля у коридорі, так і не прокоментувавши його репліку. Затим мерщій проноситься повз відчинені двері кабінетів та завмирає лише біля тих, де на порозі вимальовується начальник розшукової частини – дійсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго…
Потім Яків Менчиць спускається вниз, до виходу, бачить жандармів на першому поверсі, які рухаються уповільнено, наче уві сні. Чи то він й справді потрапив у сон, в один із нічних кошмарів, у якому з величезного літака – «Ілля Муромець» конструкції Ігоря Сікорського хтось скинув бомбу саме на будинок посеред яблуневого саду на Олегівській. Уві сні Менчиць прийшов туди на світанку й побачив лише велику чорну воронку на місці будинку зі заскленою верандою та акуратною доріжкою від хвіртки. На краю воронки щось, присипане землею, зблискувало на сонці. Він торкнув рукою і зрозумів – то клавіатура старої друкарської машинки.
Але зараз то був не сон. Він їхав у автомобілі поруч із Репойто-Дуб’яго, якому, здавалося, передалося Менчицеве занепокоєння. Не дивно – начальник розшукової частини – не лише колега і шаховий партнер старого з Олегівської, а й давній друг. Він, певно, теж не сумнівається, що на тій вулиці нікого вбивати, крім старого надокучливого слідчого у відставці, який міг знову вплутатися в якусь ризиковану справу. Вони їхали швидко, хоч і доводилося об’їжджати дорогою замети снігу.
Узимку в цьому місті всі лаються через сніг – городяни нарікають на власників трамвайних маршрутів, власники маленьких кав’ярень та крамниць – на міських двірників. Останні не поспішають розчищати сніг поблизу трамвайних колій та сварять бельгійців, які років десять тому викупили акції в тодішнього трамвайного короля – Лазаря Бродського і мали б дбати про колії та ділянку за три метри від них. Менчиць також подумки лаяв двірників, які мали б розчистити вулиці. Автомобіль непевно почувається на засніжених міських дорогах, однак Репойто-Дуб’яго не визнає іншого транспорту. Молодий слідчий поглянув на начальника розшукової частини, намагаючись збагнути, про що він думає.
– Пане Менчиць, – ніби прочитав його думки Репойто-Дуб’яго, – хіба Тарас Адамович розслідував щось іще, окрім…
– Справи зниклої балерини?..
– …та вбивства авіатора і його дружини?
– Ні. Принаймні, я нічого такого не знаю…
Репойто-Дуб’яго змовк, насупив кошлаті брови.
Олегівська тиха, як найтихіша околиця Києва. Чи то Флорівський монастир осяює її благодаттю, вимальовуючи чіткий обрис дзвіниці на тлі сіро-блакитного неба з кошлатими хмарами, чи то тихою меланхолією віє з боку Щекавицького кладовища. Тарас Адамович колись говорив, що там поховані його дід і батько. А тепер… Менчицю не хочеться думати про це, він жене лихі передчуття геть, вдивляється у чужі паркани, намагаючись відволіктися. Думки повертаються, обплутують голову на рівні скронь, шепочуть недобре на вухо.
Треба якось повідомити Мірі. Мабуть, вона знов убереться у сіре пальто та капелюшок із вузькою смужкою чорної вуалі, що закриває очі. Мірині очі блакитні, як небо у серпні. Він бачив їхню пронизливу блакить навіть з-під вуалі тоді, на кладовищі, біля могил князя Курдашова та його дружини. Раптом у спогадах молодого слідчого сплив силует іншої дівчини під вуаллю. Насмішкуватий дзвінкий голос, аромат яблучних парфумів, вуаль не траурна – оманливо-загадкова, густа, як найтемніша вереснева ніч. Крізь ту вуаль він спочатку не міг роздивитися очей Барбари Злотик, але згодом дізнався, що вони темні, із зеленим відблиском, хоч і змінюють колір залежно від освітлення. Навряд чи Барбару Злотик засмутить смерть старого слідчого, який був ініціатором її арешту.
Автомобіль зупинився біля знайомого Менчицю невисокого паркану. Викривлені гілки старих яблунь обплітали будинок з усіх боків. Молодий слідчий рипнув хвірткою, завагався. Якщо це справді місце злочину, варто зважати на деталі – сліди на стежці, акуратно виметений поріг.
– Ви гадаєте… – звернувся Менчиць до Репойто-Дуб’яго.
– Не впевнений, – відповів той. – Про вбивство розповів двірник, якому, своєю чергою, розповів хлопчина з газетами, малий говорив про тіло у будинку, сказав, що багато крові.
Менчиць повільно рушив стежкою у напрямку веранди. Розносник газет приходив до цього будинку щоранку, отже, першим або одним із перших виявив тіло. Менчиць уже майже торкнув ручку дверей, як почулося рипіння хвіртки. Молодий слідчий та начальник розшукової частини озирнулися. Біля хвіртки завмерла дівчина у темному пальті. Зараз вона була без вуалі. І з відстані у кілька кроків Яків Менчиць міг бачити пронизливу блакить її очей кольору серпневого неба.
– Міро, навіщо ви сюди прийшли?