Тим не менш Спартак таки поїхав на місце розстрілів. Він добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього і попрямував від самої тролейбусної зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змін. Подумав, що мама Гатя дарма відмовилася їхати сюди: хоч би квіти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дізнався від випадкових перехожих, що новий меморіальний знак відкрили в іншому місці – через дорогу звідси, на території старого єврейського Лук’янівського цвинтаря…
Яким же було здивування молодого чоловіка, коли він побачив, що за меморіальний знак відкрили сьогодні в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до підніжжя якої вели вісім кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лівій з яких напис було виконано єврейськими літерами, а на правій українською мовою викарбувано:
ГОЛОС КРОВІ БРАТА ТВОГО ВОЛАЄ ДО МЕНЕ З ЗЕМЛІ
Він знав, що цитата взята з Біблії[3]. Міг навіть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено історію вбивства Авеля братом Каїном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орієнтувався в біблійних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – російський синодальний переклад з паралельними місцями та кількома мапами Палестини в додатку. То був подарунок від знайомого – від диякона Агапіта. Саме з ним молодий чоловік і збирався поділитись враженнями від побаченого.
Чому саме з Агапітом, а не з мамою, наприклад?.. Бо від усього почутого мама, звісно, розридається, не дослухавши до кінця. Потім у неї підскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подібних випадках: її треба заспокоювати, клопотатися довкола неї – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться.
Натомість Агапіта не треба опікати, як маму. Він не хапатиме судомно ротом повітря, не проситиме ні пігулок, ні корвалолу й водички, щоб запити ліки. Він просто все оцінить. Спокійно й виважено. А ще Спартак щиро сподівався на дружню пораду стосовно своїх можливих дій в нинішній ситуації. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, перші ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловік їх стільки років піддурював!.. Агапіту ж він довіряв, причому мав для того всі підстави. Адже насправді вони були знайомі понад два десятиліття. І чим далі, тим більше Спартак переконувався: доля їх звела аж ніяк не випадково…
* * *
…Так-так, сталося це чи то наприкінці весни, чи то на початку літа 1968 року. Мама Гатя тоді навчалася заочно в Інституті народного господарства, і коли настав час чергової сесії – звично завітала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака із собою… Чомусь-таки взяла. Втім, час від часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаємних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, і його розписували видатні художники.
Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, біля входу мама придбала тоненьку воскову свічечку, потім пройшла вглиб собору, обрала одну з ікон, запалила свічку, приліпила на свічник. Потім мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такі хвилини заважати мамі не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зіпхнути» черговий важкий іспит. Отож хлопчик терпляче чекав, сумирно стоячи поруч. Як раптом почув:
– Перепрошую… Чи можна з вами поговорити?
Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоїть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсім?! Спартак тоді нічого не тямив у церковних чинах, він просто бачив дорослого дядьку (насправді доволі молодого чоловіка) в незвичайного вигляду вбранні. Проте насамперед в очі малому кинулася родима плямка на лівій щоці дядьки. Окрім того, він поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрі зазвичай зверталися до відвідувачів храму прямо й відверто, без найменших вагань і в повчальній манері. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсім не збирався. Тоді чого ж йому треба?..
Про це мама Гатя і спитала «ченця». На що отримала відповідь:
– Якщо це ваш хлопчик… тоді я хотів би помолитися за нього.
Спартак нічого не розумів. Себто коли мама молилася за успішну здачу сесії, в тому не було нічого дивного, бо мама – це теж дівчисько, тільки велике. Мамі подібні речі дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.
Втім, дуже скидалося на те, що і мама Гатя також не розуміла геть нічого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жінка, інший би відчепився від неї – проте тільки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввічливо і водночас наполегливо:
– Ви того не відчуваєте, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тільки не в його присутності.
– Але чому?..
– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.
– Ну, гаразд… Спарику, ми відійдемо о-о-он туди, а ти постій тут. Тільки стій так, щоб я тебе бачила.
Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стіни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати візуальний контакт з малим. Проте – чернець не послідував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:
– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твоє ім’я?
– Мене Спартаком звати, – охоче відповів малий.
– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…
– А нічого, то мене нарекли на честь бабусі Ципори…
– Спарику! – не стрималася мама Гатя, і в її напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамі Гаті знак рукою та підбадьорливо кивнув хлопчикові:
– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.
І малий охоче пояснив:
– Мою бабусю всі називали Сонею. Отже, Софією. Проте це її не справжнє ім’я, бо насправді її звали Ципорою. Просто це бабусі дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-єврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.
– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав їй мовчати, і хлопчик завершив:
– Бабуся не хотіла бути ПТАШКОЮ по-єврейськи, вона хотіла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож і змінила ім’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамі, що у неї буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусі.
– Як це?
– Дуже просто. От які приголосні в імені ЦИПОРА, знаєте?
– І які ж?..
– Ц-П-Р. А перші три приголосні в імені СПАРТАК які? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусі, а зовсім не через футбольну команду.
– Скільки тобі років?
– П’ять.
– І ти вже рахувати вмієш?
– Авжеж вмію.
– А до скількох лічбу знаєш?
– Від одного до ста. Назад від ста до одного знаю також. І сотні знаю. І тисячі. Й навіть мільйони.
– І читати можеш?
Спартак ствердно кивнув.
– Вибачте його, він сам не розуміє, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неї тепер уже трохи навіть суворо:
– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я ніяк не міг зрозуміти. І тепер точно мушу сказати… Тільки не в його присутності. Відійдемо.
Спартак лишився на місці, дорослі ж відійшли до стіни і встали між колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя ні на мить не зводила із синочка пильного погляду. Тому він чітко бачив, як її очі поступово розкривалися від подиву дедалі ширше і ширше. Коли ж співбесідник закінчив, то підійшов до малого, поклав на русяву голівку обидві долоні, деякий час простояв мовчки, потім нахилився до нього, простягнув невеличкий, розміром з дитячу долоньку округлий хлібчик, з якого був вирізаний крихітний трикутний кавалочок:
– Це тобі, чадо. З’їси обов’язково, чуєш? Ну все, будь благословенний.
І пішов, втупивши замислений погляд у храмову підлогу. Втім, мама Гатя теж більше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку відібрала і сховала в ручну сумочку хлібчик, далі попрямувала до вхідних дверей, а потім до розташованої неподалік тролейбусної зупинки.