– Ви часом в крикет не граєте?
– Я перший подавач у клубі «Сомерсет стреґелерс». Це ще одна причина, чому я не надто прагну переїжджати.
– У нас тут дуже пристойна одинадцятка[11], але ми завжди шукаємо нові таланти.
Себ указав на світлину на задній стіні бару.
– Це ви тримаєте кубок?
– Я. 1951 рік. Тоді я був на п’ятнадцять літ молодший і на п’ятнадцять фунтів легший. Ми вперше виграли кубок графства того року, вперше і востаннє. Хоча й дійшли до півфіналу торік.
Час знову закидати вудку.
– Якщо я хотів би купити будиночок у цій місцині, з ким би ви порадили мені мати справу?
– У місті є лише один більш-менш пристойний ріелтор. Чарлі Воткінс, наш охоронець ворітець. Ви знайдете його офіс на Гай-стрит, не пропустите.
– Тоді я піду поспілкуватися з паном Воткінсом і повернусь, аби щось перекусити.
– Страва дня – стейк і пиріг із нирками, – погладив черево власник закладу.
– Побачимося пізніше, – пообіцяв Себ після того, як допив свій трунок.
Гай-стрит було знайти не важко, як і «Аґенцію з нерухомості Воткінса», про що повідомляла похмура вивіска, що гойдалася на вітрі. Себу знадобився певний час, щоб вивчити пропозиції продажу у вітрині. Ціни варіювали від семисот до дванадцяти тисяч фунтів, тоді що у цих місцинах могло коштувати один мільйон шістсот тисяч?
Себ відчинив вхідні двері, і про його візит повідомив вхідний дзвіночок. За столом сидів якийсь молодик, який при появі Себа звів на нього погляд.
– Пан Воткінс на місці? – запитав Себ.
– Зараз він із замовником, але незабаром повернеться, – прозвучала відповідь, тут двері позаду молодика відчинилися і до кімнати зайшли двоє чоловіків.
– Я оформлю папери не пізніше понеділка, тож якщо зможете залишити завдаток у свого адвоката, це допоможе прискорити справу, – сказав старший із двох чоловіків, відчиняючи двері клієнтові.
– Цей джентльмен хоче з вами зустрітися, пане Воткінс, – повідомив молодик за столом.
– Доброго ранку, – привітався Воткінс і простягнув руку. – Заходьте до мого кабінету.
Він відчинив двері й провів досередини свого потенційного клієнта.
Себ зайшов до маленької кімнатки, в якій помістилися стіл і три стільці. На стінах висіли світлини минулих тріумфів, кожна з яких була позначена червоною наліпкою зі словом «Продано». Погляд Себа зупинився на великому маєтку з кількома акрами землі. Він хотів допомогти Воткінсу швидко допетрати, що саме його цікавить. На обличчі агента з нерухомості з’явилася тепла посмішка.
– Це той тип власності, який ви шукаєте?
– Я сподівався знайти великий заміський будинок із кількома акрами сільськогосподарських угідь, – заявив Себ, сідаючи навпроти Воткінса.
– Боюся, що такі пропозиції не часто з’являються на ринку. Але у мене є один-два варіанти, які можуть вас зацікавити.
Відхилившись назад, він висунув шухляду єдиної шафи й витягнув звідти три теки.
– Але маю вас попередити, що ціна на землю фермерських господарств зросла, позаяк уряд вирішив дозволити податкові пільги тим, хто інвестує в сільськогосподарські угіддя.
Себ промовчав, і Воткінс розгорнув першу теку.
– Ферма «Асґарт», розташована на кордоні з Веллсом, сімдесят акрів землі, здебільшого ріллі, і чудовий вікторіанський особняк… потребує невеликого ремонту, – додав він неохоче.
– А ціна?
– Триста двадцять тисяч, – назвав Воткінс, передаючи брошуру, і швидко додав: – Але можливий торг.
Себ заперечно похитав головою:
– Я сподівався на щось не менше тисячі акрів.
Очі Воткінса спалахнули так, ніби він виграв джек-пот.
– Є одна виняткова пропозиція, яка нещодавно потрапила на ринок, але я лише субагент, і, на жаль, оферти можна складати лише до п’ятої години цієї п’ятниці.
– Якщо це те, що мені треба, я не зволікатиму.
Воткінс відсунув шухляду свого письмового столу і запропонував клієнтові брошуру ферми «Шифнал».
– Це вже виглядає цікавішим, – схвалив Себ, гортаючи сторінки брошури. – Скільки за неї просять?
Ріелтор повагався, ніби не бажаючи називати суму. Себ терпляче чекав.
– Я знаю, що є пропозиція від «Севіллса» в один мільйон шістсот тисяч, – поінформував Воткінс.
Тепер настала його черга терпляче чекати, що клієнт відповість на цю пропозицію.
– Може, мені буде краще вивчити деталі під час обіду, а потім повернутися сюди пізніше й обговорити це з вами?
– А я тим часом підготую все, щоб ви могли оглянути цю нерухомість?
Це було останнє, чого хотів Себ, тому він швидко відповів:
– Я прийму рішення, коли матиму можливість перевірити деталі.
– Час працює проти нас.
«Це правда», – подумав Себ.
– Я повідомлю вам про своє рішення, коли повернуся сьогодні пополудні, – повторив він вже упевненіше.
– Певна річ, – Воткінс схопився, відпровадив його до дверей, ще раз потиснув руку і сказав: – Із нетерпінням чекатиму на нашу зустріч згодом.
Себ вийшов на Гай-стрит і хутко подався назад до пабу. Пан Ремсі стояв за шинквасом, витираючи склянку, коли Себ сів на ослінчик перед ним.
– Ну що, пофартило?
– Можливо, – сказав Себ і поклав глянцеву брошуру на стійку, щоб її зміг побачити господар. – Ще одне пиво, може, приєднаєтесь до мене?
– Дякую. Ви будете обідати?
– Попрошу і стейк, і пиріг із нирками, – замовив Себ, вивчаючи меню, написане крейдою на дошці за шинквасом.
Ремсі не відводив від брошури очей, навіть коли наливав пів пінти клієнтові.
– Я можу вам розповісти дещо про цю власність, – сказав він, коли його дружина вийшла з кухні.
– Здається, ціна трохи завищена, – зауважив Себ, закидаючи свій третій гачок.
– Авжеж, – погодився Ремсі. – Бо ще п’ять років тому за цей маєток правили триста тисяч, і навіть за цією ціною молодий пан Коллінґвуд не міг його продати.
– Нові податкові пільги можуть бути причиною цього, – припустив Себ.
– Це все одно не пояснює таку ціну.
– Можливо, власнику надали дозвіл збудувати на земельній ділянці житло або одну з тих нових промислових зон, якими так захоплюється уряд.
– Але не в нашому селі, – втрутилася пані Ремсі, коли приєдналася до них. – Парафіяльна рада може й не мати, що сказати, але влада графства зобов’язана інформувати нас, якщо хоче щось будувати – від поштової скриньки до кількарівневої автостоянки. Із запровадженням Великої хартії вольностей[12] нам дозволено подавати заперечення та затримувати процедуру на дев’яносто днів. Не те щоб цьому приділяли багато уваги…
– Тоді там має бути нафта, золото або загублений скарб фараонів, похований під землею, – пожартував Себ, намагаючись дізнатися якнайбільше.
– Я чув і про більш дивні версії, ніж ця, – докинув Ремсі. – Скарб римських монет вартістю у кілька мільйонів, закопаний скарб. Але моя улюблена – те, що Коллінґвуд був одним із грабіжників, котрі ховали на фермі «Шифнал» свою здобич.
– І не забувайте, – сказала пані Ремсі, знову з’являючись зі стейком і пирогом із нирками, – що пан Свонн запевняє, ніби знає, чому так зросла ціна, але нікому не скаже, якщо не отримає велику пожертву на шкільний театр.
– Пан Свонн? – повторив Себ, беручи ніж і виделку.
– Раніше він був директором місцевої гімназії, вийшов на пенсію кілька років тому, а тепер весь свій вільний час присвячує збиранню грошей на шкільний театр. Занадто одержимий цієї ідеєю, якщо хочете знати.
– Як гадаєте, ми можемо здолати південноафриканців? – змінив тему Себ, отримавши всю необхідну йому інформацію і тепер бажаючи просуватися далі.
– Ем Джей Кей Сміт матиме багато роботи в цьому матчі, – сказав бармен, – але якби ви запитали мене…
Себ цмулив пиво, ретельно вибираючи, які частини пирога з нирками можна сміливо їсти. Він шукав запечену скоринку, продовжуючи слухати патякання господаря про все – починаючи з того, що «Бітлз» отримали орден Британської імперії (Гарольд Вілсон намагається завоювати голоси молоді), до можливості американців висадити людину на Місяць (який сенс?).