– Дев’ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять, шістнадцять…
Якщо вони… він вчепився в краї двоярусного ліжка, заплющив очі й почав рахувати вголос:
– Дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один…
Він перестав рахувати й розклепив повіки. Нічого. Лише моторошна тиша, яка завжди означає невдачу. Він схилив голову й помолився Богові, в якого не вірив. І тієї миті пролунав вибух такої потужності, що його кинуло об стіну каюти, як листок у шторм. Він ледве звівся на ноги й усміхнувся, коли почув людські зойки. І міг лише гадати, скільком пасажирам на горішній палубі вдалося вижити.
Гаррі й Емма
1964–1965
1
– Її королівська величність, – пробурмотів Гаррі, виходячи зі сонної дрімоти.
Він сів, засвітив нічник, а потім вислизнув із ліжка й швидко підійшов до вази з ліліями. Вдруге перечитав привітання від королеви-матері. «Дякую за незабутній день у Бристолі. Сподіваюся, що мій другий дім вдало здійснить своє прем’єрне плавання». Він був підписаний «Її королівська величність Єлизавета, королева-мати».
– Це розповсюджена помилка, – сказав Гаррі. – Як я міг її пропустити?
Він схопив халат й увімкнув горішнє світло.
– Уже час вставати? – запитав сонний голос.
– Атож, – сказав Гаррі. – У нас проблема.
Емма, примружившись, поглянула на свій годинник біля ліжка.
– Але всього лише третя, – запротестувала вона, видивляючись на свого чоловіка, який пильно розглядав лілії. – То в чому проблема?
– Королеву-матір не називають її королівською величністю.
– Усі це знають, – не здавалася Емма, все ще перебуваючи у полоні сну.
– Усі, окрім тих, хто надіслав ці квіти. Вони не знали, що правильно звертатися до королеви-матері не її королівська величність, а її королівська високість. Так звертаються до принцеси.
Емма неохоче піднялася з ліжка, підійшла до свого чоловіка й сама оглянула картку.
– Попроси капітана негайно прийти до нас, – звелів Гаррі. – Необхідно з’ясувати, що у вазі, – додав він, перш ніж опуститися на коліна.
– Там, мабуть, лише вода, – припустила Емма, простягаючи руку.
Гаррі схопив її за зап’ясток.
– Поглянь уважніше, люба. Ця ваза завелика для чогось такого делікатного, як десяток лілій. Поклич капітана, – повторив він, цього разу з більшою наполегливістю.
– Але квітникар міг просто помилитися.
– Будемо на це сподіватися, – сказав Гаррі, підштовхуючи її до дверей. – Але ми не можемо брати на себе такий ризик.
– А куди ти йдеш? – запитала Емма, підіймаючи слухавку.
– Треба розбудити Джайлза. Він має більше досвіду роботи з вибухівкою, ніж я. Два роки свого життя він витратив на закладання вибухівки під ноги атакуючим німцям.
Коли Гаррі вийшов у коридор, його увагу відволік якийсь літній чоловік, котрий хутко крокував у напрямку головних сходів. Чоловік занадто швидко рухався як для старого, подумав Гаррі. Він рішуче постукав у двері каюти Джайлза, але знадобився тривалий вимогливий грюкіт п’ястуком, перш ніж за дверима озвався сонний голос:
– Хто там?
– Це Гаррі.
Серйозність у голосі шваґра змусила Джайлза схопитися з ліжка й негайно відчинити двері.
– Щось сталося?
– Ходімо зі мною, – сказав Гаррі без пояснень.
Джайлз натягнув халат і пішов за своїм шваґром коридором до його каюти.
– Доброго ранку, сестричко, – привітався він із Еммою, а Гаррі вручив йому листівку, сказавши:
– Її королівська величність.
– Зрозумів, – сказав Джайлз після того, як вивчив картку. – Королева-мати не могла прислати квіти. Але якщо вона цього не зробила, тоді хто?
Він нахилився й уважніше оглянув вазу.
– Хто б це не був, він міг би туди напакувати дуже багато семтексу[1].
– Або кілька пінт води, – не хотіла вірити Емма. – Ви впевнені, що є про що турбуватися?
– Якщо це вода, то чому квіти вже зів’яли? – спитав Джайлз, коли у двері постукав капітан Тернбулл та увійшов до каюти.
– Ви хотіли мене бачити, пані голово?
Емма взялася пояснювати, чому її чоловік і брат стоять на колінах.
– На борту є чотири офіцери SAS, – повідомив капітан, зупиняючи тираду жінки. – Хтось із них обов’язково зможе відповісти на будь-які запитання пана Кліфтона.
– Припускаю, що вони опинилися на борту не випадково, – сказав Джайлз. – Не можу повірити, що всі вони вирішили провести відпустку в Нью-Йорку водночас.
– Вони тут на прохання секретаря Кабінету Міністрів, – пояснив капітан. – Але сер Алан Редмейн мене запевнив, що це лише запобіжний захід.
– Як завжди, цей чоловік знає щось, чого не знаємо ми, – зауважив Гаррі.
– Тоді, можливо, саме час дізнатися, в чому справа.
Капітан вийшов із каюти і шпарко пробрався коридором, зупинившись лише тоді, коли дістався до каюти номер сто дев’ятнадцять. Полковник Скотт-Гопкінс відповів на стукіт у двері набагато швидше, ніж Джайлз кількома хвилинами раніше.
– У вашій команді є експерт із вибухівки?
– Сержант Робертс. Він служив мінером у Палестині.
– Мені він потрібен негайно в каюті голови правління.
Полковник не став питати про причини. Він побіг коридором, вибрався на великі сходи й побачив там капітана Гартлі, який саме прямував до нього.
– Я щойно бачив Лаяма Догерті, який виходив із туалету в салоні першого класу.
– Ти впевнений?
– Авжеж. Він увійшов туди, як ровесник царя Гороха, а вже за двадцять хвилин звідти вийшов Лаям Догерті. Він покрокував униз до каютного класу.
– Це все пояснює, – зронив Скотт-Гопкінс, спускаючись лише на крок позаду Гартлі. – Який номер каюти Робертса? – запитав він мимохідь.
– Сім-чотири-два, – відповів Гартлі, коли вони перелазили через червоний ланцюг, за яким починалися вужчі сходи.
Вояки не зупинялися, доки не дійшли до сьомої палуби, а там із тіні виступив капрал Кренн.
– Догерті не проходив повз тебе упродовж останніх кількох хвилин?
– Дідько! – вилаявся Кренн. – Я був певен, що бачив, як той виродок метушився іще на Фоллс-роуд. Він зайшов у каюту сім-нуль-шість.
– Гартлі, – наказав полковник, прямуючи коридором, – ви з Кренном стежте за Догерті. Переконайтесь, щоб він не вийшов із каюти. Якщо спробує зробити це, заарештуйте його.
Полковник грюкнув у двері каюти сімсот сорок два. Сержанту Робертсу двічі повторювати не треба було. Він відчинив двері за лічені секунди й привітав полковника Скотта-Гопкінса з добрим ранком, ніби командир регулярно будив його посеред ночі, одягнений у піжаму.
– Прихопи свій набір інструментів, Робертсе, і йди за мною. Важлива кожна хвилина, – сказав полковник дорогою.
Робертс наздогнав свого командира аж через три сходові клітки. Коли вони дійшли до коридора першого класу, Робертс уже знав, які саме його навички потрібні полковнику. Він зайшов до каюти голови правління, уважно оглянув вазу і покружляв навколо неї.
– Якщо це бомба, – сказав він нарешті, – то велика. Не можу навіть уявити кількість життів, які обірвуться, якщо ми не знешкодимо це дрантя.
– А ви можете це зробити? – поцікавився капітан, його голос звучав напрочуд спокійно. – Бо моя найперша відповідальність – життя моїх пасажирів. Мені не потрібно, щоб цей рейс порівнювали з іншою катастрофічною прем’єрною мандрівкою.
– Не зможу нічого вдіяти, поки не знайду пульт керування. Він має бути десь на кораблі, – сказав Робертс, – ймовірно, зовсім поруч.
– У каюті його вельможності, така моя ставка, – сказав полковник, – адже тепер ми знаємо, що її займав бойовик ІРА на ім’я Лаям Догерті.
– Хтось знає, в якій каюті він перебував? – запитав капітан.
– Номер три, – підказав Гаррі, згадуючи стариганя, який занадто швидко пересувався. – Просто по коридору.
Капітан і сержант вибігли з кімнати в коридор, за ними подалися Скотт-Гопкінс, Гаррі та Джайлз. Капітан відчинив двері каюти за допомогою універсального ключа й відступив убік, щоб пропустити Робертса. Сержант хутко підійшов до великої валізи, що стояла посеред кімнати. Він обережно підняв віко й зазирнув досередини.
– Боже, це має вибухнути за вісім хвилин і тридцять дев’ять секунд.