Цієї миті між мною і тим парубком навряд чи є різниця, хіба що я ще можу згадати про свою молодість у селі та, певно, коли схочу чи лише коли цього вимагає моє становище, можу туди перенестися. Але в парубка нема нічого попереду, а тому нема нічого й позаду. Цієї миті різниці нема, але в парубка є тільки мить. На той час, – сьогодні про нього ніхто не може знати, бо ніщо інше не можна знищити так, як той час, – на той час він зазнав невдачі, а тоді раптом почав відчувати свій ґрунт, як ото хтось зненацька помічає на своєму тілі гнійник, який досі був на нашому тілі останнім, ба навіть не останнім, бо цього останнього, здавалося, ще й не існувало, а тепер воно виявилося чимось більшим, ніж усе, що має від народження наша плоть. Коли досі увага всього нашого єства була зосереджена на тому, що роблять наші руки, що бачать наші очі, що чують наші вуха, як ходять наші ноги, то тепер ми раптом повертаємось у зовсім інший бік, як ото флюґер у горах.
Замість податися тоді геть, хай навіть у цей останній бік, бо тільки завдяки втечі він міг утриматись навшпиньках і тільки стоячи так, навшпиньках, міг утриматися на світі, замість цього він ліг, як ото взимку, буває, діти лягають у сніг, щоб замерзнути. Він і ці діти, вони ж бо знають, що то їхня провина в тому, що вони полягали чи піддалися в інший спосіб, вони знають, що ні за що в світі не мали б права зробити це, але вони не можуть знати, що після зміни, яка сталася тепер із ними в полі чи в місті, вони забудуть про всі свої колишні провини й обов’язки і рухатимуться в новій стихії так, ніби вона в них перша. Щоправда, слово «забувати» тут не до місця. Пам’ять у цього чоловіка постраждала не більше, ніж його здатність фантазувати. Та річ у тому, що перемістити гір вони не в змозі; і ось чоловік стоїть поза нашим народом, поза нашим людством, постійно змучений голодом, йому належить тільки мить, вічно неспинна мить страждань, за якою не видно й проблиску миті відпочинку, і йому залишається тільки одне: його болі, але довкола в цілому світі нема нічого іншого, що могло б загоїти його рани, у нього лише стільки землі, скільки потрібно для двох його ніг, лише стільки опори, скільки покривають дві його руки, отже, стільки, скільки потрібно акробатові на трапеції у вар’єте, коли внизу ще й напинають страхувальну сіть.
У нас – інше, нас-бо тримає наше минуле й майбутнє. Майже все своє неробство й стільки ж своєї професії ми марнуємо на те, щоб вони могли врівноважено балансувати вгору-вниз. Перевагу майбутнього в обсязі минуле відшкодовує вагою, а в кінці того й того уже не відрізниш одне від одного, щонайранніша юність згодом стає ясною, як майбутнє, а кінець майбутнього з усіма нашими зітханнями – то вже, власне, пережите й минуле. Так майже замикається це коло, краєм якого ми ходимо. Але ж тепер це коло належить нам, однак воно належить нам лише доти, доки ми його тримаємось, щойно ж хитнемося нараз убік, упавши в самозабуття, втративши пильність, від переляку, подиву чи втоми, як воно вже кане для нас у просторі, досі наші носи стриміли в потоці часів, тепер ми відступаємо назад, колишні плавці, нині перехожі й навік утрачені. Ми – поза законом, ніхто про це не знає, проте всі ставляться до нас саме так.
– Думати про мене тепер ти не маєш права. Та й як ти збираєшся себе зі мною порівнювати? Адже я в цьому місті вже понад двадцять років. Ти бодай уявляєш собі по-справжньому, що це означає? Кожну пору року я провів тут двадцять разів. – Він заходився розмахувати у нас над головами ледь стиснутими кулаками. – Дерева тут повиростали за двадцять років, тепер під ними сам собі здаєшся, мабуть, комашкою. А оці численні ночі, ти знаєш, в усіх домівках ночі. То лежиш під цією стіною, то під тією, отак вікно навколо тебе й мандрує. А оці ранки, коли дивишся з вікна, відтягуєш від ліжка крісло й сідаєш пити каву. А ці вечори, коли підпираєш рукою голову й приставляєш до вуха долоню. Атож, та якби ж тільки це! Якби ж перейняти хоч би кілька нових звичок, що їх можна щодня спостерігати тут на вулицях… Тепер у тебе, либонь, таке враження, ніби я хочу з цього приводу поскаржитися? Та ні, навіщо мені скаржитися, мені ж бо не вільно робити ні це, ні інше. Я мушу тільки виходити на прогулянки і цим вдовольнятися, але в світі ще немає такого місця, де б я не міг робити прогулянок. Одначе тепер знову ж таки складається враження, немовби я цим пишаюся.
– Виходить, мені ведеться легко. Мені не треба було вистоювати отут перед будинком.
– Щодо цього ти себе зі мною не порівнюй і не давай збити себе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у місті, схоже, досить самотній.
А мені вже недалеко до цього. Уже було таке враження, ніби моє захисне єство тут, у місті, розчиняється, я був гарний, бо це розчинення відбувалося, мовби врочистий фінал, де все, що тримає нас при життю, відлітає геть, але, відлітаючи, востаннє ще осяває нас своїм людським сяйвом. Отак я й стою перед своїм парубком, і за це він, найімовірніше, любить мене, сам, однак, чітко не усвідомлюючи чому. Часом його балачки начебто вказують на те, що він усе розуміє, знає, хто перед ним, і через це може дозволяти собі будь-що. Але це не так. У такий спосіб він, навпаки, виступав би проти кожного, бо може жити тільки як відлюдник чи дармоїд. Він лише схимник із примусу, і якщо цей примус колись подолають невідомі йому сили, то він буде дармоїдом, котрий поводиться так зухвало, як тільки може. Принаймні врятувати його вже не може ніщо в світі, і коли спостерігати за його поведінкою, то на думку може спасти труп потопельника, що його якась течія винесла на поверхню, прибила до стомленого плавця, а він поклав на того плавця руки й намагається за нього втриматися. Труп не оживає, його навіть не виловлюють, але чоловіка він може потягти на дно.
6 листопада. Вечір такої собі мадам X., присвячений Мюссе. Звичка єврейок цмокатися. Розуміння французької, попри всі недомовки й труднощі анекдотів, майже до самого прикінцевого слова, яке має жити в серці далі на руїнах усього анекдоту й гасить на наших очах французьку, можливо, доти ми надто напружувалися, а люди, котрі розуміють французьку, ще до завершення виходять, бо почули вже доволі, тоді як інші ще довго не можуть наслухатися, – акустика в залі, що сприяє швидше покашлюванню в ложах, ніж виголошеному слову; вечеря в Рашелі, вона з Мюссе читає «Федру» Расіна, книжка лежить між ними на столі, де, втім, чого тільки нема.
Консул Клодель, в очах блиск, широке обличчя вбирає його і знову випромінює, він раз у раз поривається прощатись, і часом це йому навіть вдається, але загалом – ні, бо щойно він почне з кимось прощатися, поруч уже стоїть хтось інший, а в чергу за ним уже прилаштувався той, з ким попрощалися. Над підвищенням для доповідача – оркестрова галерея. Заважає всілякий гармидер. Кельнери у вестибюлі, гості в своїх кімнатах, фортепіано, далекі звуки струнного оркестру, нарешті якесь гупання молотком, пересварка, відвернутися й не слухати її дуже важко, і тому вона дратує. В одній із лож – дама з діамантами у сережках, які майже безперервно переливаються. Біля каси – вбрані в чорне молоді хлопці й дівчата з якогось французького гуртка. Один із них, вітаючись, вклоняється так низько, що очі його ковзають по підлозі. Ще й усміхається на повен рот. Але він робить це тільки перед дівчатами, чоловікам він одразу ж по тому дивиться відверто в обличчя, губи зімкнені, серйозні, чим він водночас засвідчує, що оте його привітання хвилину тому – така собі, може, й кумедна, однак у всякім разі неминуча церемонія.
7 листопада. Доповідь Віґлера про Геббеля. Сидить на сцені, декорованій під модерну кімнату, так наче з одних із дверей ось-ось впурхне його кохана, щоб нарешті розпочати п’єсу. Ні, він виголошує доповідь. Про Геббелеве голодування. Складні взаємини з Елізою Ленсінґ. У школі вчителькою в нього одна стара діва, яка курить, нюхає тютюн, б’ється, а слухняних пригощає родзинками. Він повсюди роз’їжджає (Гайдельберґ, Мюнхен, Париж) без будь-якого видимого наміру. Спершу він – служник в інспектора церковної округи, ночує під сходами в одному ліжку з їздовим.