– Від вас нічого не сховається, містере Голмс! Чудово! Отже, ви вже склали про нього думку як про вбивцю.
– Стежити за злочинністю на континенті – мій фах. Той, кому доводилося читати про те, що трапилося в Празі, не може сумніватися у провині цього чоловіка. Його врятував суто юридичний казус і підозріла смерть свідка. Я настільки впевнений, що це він убив свою дружину під час так званого нещасного випадку на перевалі Шплюґен[1], ніби бачив усе на власні очі. Мені також відомо, що він переїхав до Англії, і я передчував, що рано чи пізно мені доведеться з ним зіштовхнутися. То що ж накоїв барон Ґрюнер цього разу? Чи це не продовження тієї давньої трагедії?
– Ні, містере Голмс, справа набагато серйозніша. Адже важливіше запобігти злочинові, ніж вершити правосуддя. Справді жахливо усвідомлювати власне безсилля, коли у вас на очах створюють огидний задум і вам цілком зрозуміло, чим усе закінчиться. Чи може людина потрапити в більш скрутне становище?
– Ймовірно, ні.
– Отже, ви не відмовитеся допомогти моєму клієнтові, інтереси якого я представляю?
– А я й не збагнув, що ви лише посередник. Хто ж головна дійова особа?
– Благаю вас, містере Голмс, не питайте. Я пообіцяв, що добре ім’я цієї людини жодним чином не буде згадане. Його наміри надзвичайно чесні та шляхетні, однак він вважає за краще залишатися в тіні. Мені немає потреби казати, що вам гарантується винагорода й що ви будете повністю незалежні у своїх діях. Сподіваюся, що справжнє ім’я клієнта для вас не таке вже й важливе.
– Мені дуже шкода, – сказав Голмс, – але я звик, щоб таємниця вкривала лише один бік справи. Мати її з обох сторін – занадто складне завдання. Боюся, сер Джеймс, що нічим не зможу вам допомогти.
Наш відвідувач дуже збентежився. Його широке жваве обличчя затьмарила тінь тривоги та розчарування.
– Ви навряд чи усвідомлюєте наслідки вашої відмови, містере Голмс, – сказав він. – Я опинився перед серйозною дилемою. Не маю жодних сумнівів, що ви вважали б за честь узятися за цю справу, якби я виклав вам усі факти. Але я дав слово честі. Чи можу я принаймні розповісти вам усе, що мені дозволили?
– Звісно, але за умови, що мені не доведеться брати на себе якісь зобов’язання.
– Ви, без сумніву, чули про генерала де Мервіля?
– Маєте на увазі героя Гайбера[2]? Авжеж, я чув про нього.
– У нього є донька Віолетта, молода, вродлива, освічена леді, чудова з будь-якого погляду. Саме її, цю приємну, безневинну дівчину, ми мусимо врятувати від кігтів диявола.
– Барон Ґрюнер має на неї якийсь вплив?
– Найсильніший із усіх на світі – кохання. Він, як ви, вочевидь, чули, дуже привабливий чоловік. У нього вишукані манери, приємний голос і якийсь романтичний, таємничий вигляд, який украй полюбляють жінки. Кажуть, що жодна жінка не здатна встояти перед ним, і він уповні з цього користає.
– Але як йому вдалося познайомитися з такою леді, котра займає таке високе становище, як міс Віолетта де Мервіль?
– Це сталося під час мандрівки Середземним морем. На яхті зібралося добірне товариство. Певна річ, організатори цієї мандрівки нічого не знали про справжню репутацію барона Ґрюнера, поки не стало надто пізно. Негідник зблизився з леді й повністю завоював її серце. Чи можна висловити її почуття, сказавши, що вона кохає його? Та вона його обожнює, просто ним одержима. Не хоче слухати про нього жодного лихого слова. Зробили все, щоб урятувати її від цього шаленства, але марно. Іншими словами, за місяць міс де Мервіль планує вийти за нього заміж. Позаяк вона досягла повноліття та має залізну волю, важко сказати, як можна втримати її від цього вчинку.
– Чи знає вона про те, що трапилося в Австрії?
– Хитрий біс розповів їй про всі публічні скандали свого минулого, але завжди виставляв себе невинною жертвою. Вона вірить йому беззастережно й не хоче слухати інших.
– Он воно як. Однак ви ненавмисно видали ім’я вашого клієнта. Не сумніваюся, що це генерал де Мервіль.
Наш відвідувач засовався на стільці.
– Я міг би збрехати вам, містере Голмс, але це не так. Де Мервіль – убитий горем батько. Дужий військовик зовсім занепав під впливом цієї історії. Він утратив самовладання, яке ніколи не покидало його на полях баталій, і перетворився на слабкого розбитого стариганя, котрий не здатен протистояти такому блискучому та дужому супернику, як той австрієць. Мій клієнт – один із тих, хто добре знав генерала й багато років був його приятелем, а також проявляв батьківську турботу про його доньку ще з того часу, як вона була дитиною. Він не може дивитися, як ця трагедія наближається до свого завершення, не намагаючись її зупинити. Це не справа Скотленд-Ярду, тому він порадив звернутися до вас, але, як я вже казав, за умови, що сам він не буде причетний до цієї справи. Не сумніваюся, містере Голмс, що з вашими видатними здібностями ви зможете легко вистежити мого клієнта через мене, але просив би вас не викривати його особистість, бо це справа честі.
Голмс задоволено посміхнувся.
– Мабуть, це я зможу пообіцяти, – сказав він. – До того ж, сер Джеймс, мушу зізнатися, що ваша справа зацікавила мене, і я спробую в ній розібратися. Як можна підтримувати з вами зв’язок?
– Через Карлтон-клуб. Але в разі необхідності в мене є й приватний телефон – ХХ.31.
Голмс записав номер і, все ще всміхаючись, сів, поклавши на коліна розгорнутий нотатник.
– Будьте люб’язні, яка теперішня адреса барона?
– Вернон-лодж, неподалік від Кінґстона. Це великий будинок. Барон провернув якісь сумнівні махінації, завдяки яким розбагатів, що, звісно, робить його іще небезпечнішим суперником.
– Він зараз удома?
– Атож.
– Що іще можете про нього розповісти, окрім того, що вже згадали?
– У нього вишукані смаки. Знається на конях. Якийсь час грав у поло в Герлінґемі, але потім, після гучної празької справи, змушений був звідти піти. Колекціонує книжки та картини. У його характері є неабияка частка зарозумілості. Я вважаю його визнаним авторитетом у галузі китайської кераміки. Барон навіть написав дослідження з цього питання.
– Чудовий набір, – зауважив Голмс. – Усі великі злочинці – люди непересічні. Мій старий приятель Чарлі Піс віртуозно грав на скрипці, а Вейнрайт був талановитим актором. Я міг би пригадати й багатьох інших. Отже, сер Джеймс, передайте своєму клієнтові, що я починаю гру проти барона Ґрюнера. Це все, що можу вам пообіцяти. У мене є певні власні джерела інформації, тому сподіваюся, що ми знайдемо інформаторів, за допомогою яких зможемо розплутати цю справу.
Коли наш гість пішов, Голмс так довго сидів, занурений у свої думки, що, здавалося, зовсім забув про мою присутність. Нарешті він раптово отямився й спитав:
– То що, Ватсоне, ви про це думаєте?
– Ймовірно, вам було би краще побачитися із самою леді.
– Мій любий друже, якщо старий бідний батько не може зворушити доньку, то яким чином це вдасться мені, чужій для неї особі? І все ж, у вашій пораді щось є. Ми скористаємося нею, якщо всі інші спроби зазнають невдачі. Вважаю, що за справу треба братися інакше, і я сподіваюся, що тут нам допоможе Шінвел Джонсон.
Досі мені не доводилося згадувати у своїх спогадах про Шінвела Джонсона, адже я рідко розповідаю про справи, пов’язані з останнім періодом кар’єри мого приятеля. На початку століття він став незамінним помічником Голмса. Мушу зізнатися, що свого часу його ім’я згадувалося в переліку небезпечних злочинців, і він навіть відсидів два терміни у в’язниці в Паркгорсті, але, врешті-решт, спокутував свою вину і, зустрівшись із моїм товаришем, став його агентом у лондонському злочинному світі. Джонсон здобував для нього інформацію, яка інколи виявлялася просто безцінною. Якби він був звичайним поліційним «донощиком», то недовго міг би ховати своє справжнє обличчя, але позаяк його діяльність ніколи не була пов’язана із судовими розглядами, його спільники так і не змогли зрозуміти, із ким вони мають справу. Маючи за плечима дві судимості, він мав доступ до всіх нічних клубів міста, гральних домів і нічліжок, а спостережливість і меткий розум робили його ідеальним агентом для збору інформації. Саме до цього чоловіка й збирався тепер звернутися Шерлок Голмс.