Отже, Ватсоне, оцінімо тепер ситуацію з урахуванням цієї нової інформації. Можна з упевненістю сказати, що лист Ґарсії прийшов із цього дивного будинку та містив запрошення щодо реалізації якоїсь заздалегідь задуманої справи. Хто його написав? Хтось із тих, хто живе в будинку, причому ми знаємо, що це жінка. Хто ж це, як не міс Барнет, гувернантка? Всі ознаки вказують на неї. У будь-якому разі можемо прийняти це як гіпотезу; потім переконаємося, до чого це призведе. Хочу додати, що вік і характер міс Барнет виключають моє початкове припущення про те, що тут є якась любовна інтрига.
Якщо записку написала вона, то, мабуть, приятелювала з Ґарсією та користувалася його довірою. Чого ж тоді можна було від неї очікувати, коли вона дізналася про його смерть? Якщо парубок загинув при спробі вчинити злочин, вона мала тримати язика за зубами. І все ж в її серці мали залишитися гіркота та ненависть до його вбивці, тому вона, без сумніву, допомогла б помститися йому, якби мала таку нагоду. У такому разі можна з нею побачитися та спробувати заручитися її підтримкою. Такою була моя перша думка. Але мушу зазначити про одну зловісну обставину: з дня вбивства міс Барнет ніхто не бачив. Того вечора вона зникла. Чи вона жива? Чи не спіткала її тієї ж ночі така сама доля, що й приятеля, котрому вона писала? Або її просто тримають замкненою? Ось у чому проблема.
Маєте зрозуміти складність ситуації, Ватсоне. У нас немає жодних фактів, на які ми могли б твердо покладатися. Представникам закону наша логічна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жінки нічого не означає, оскільки будь-хто з мешканців цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж її життю зараз, можливо, загрожує небезпека. Все, що я можу зробити, – це спостерігати за будинком і поставити мого помічника Ворнера чатувати біля воріт. І водночас ми не маємо права залишатися пасивними спостерігачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.
– Що пропонуєте?
– Я знаю, де її кімната. Туди можна потрапити з даху бічної прибудови. Мій план полягає в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогодні вночі та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таємниці.
Маю сказати, що це була малоприємна перспектива. Старовинний будинок із його атмосферою насильства, дивними та зловісними мешканцями, у якому на нас чекали невідомі небезпеки, так само, як і той факт, що в очах закону ми будемо змушені поставити себе в незручне становище, – усе це охолоджувало мій запал. Однак у залізній логіці Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися від будь-якого з задуманих ним планів, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так і тільки так можна було знайти вихід із становища.
Я мовчки потиснув моєму колезі руку. Жереб був кинутий.
Однак нашому розслідуванню не довелося закінчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятої години, і вже починало сутеніти, коли в нашу кімнату увірвався збуджений чоловік.
– Вони поїхали, містере Голмс. Останнім потягом. Леді вдалося вирватися, і я довіз її сюди кебом.
– Дуже добре, Ворнере! – вигукнув Голмс, схопившись на ноги. – Прогалини заповнюються, Ватсоне!
У кебі сиділа жінка, напівпритомна від нервового виснаження. На її худому, змарнілому обличчі були помітні сліди нещодавніх переживань. Голова жінки безсило опустилася на груди, і коли вона підняла її та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорні зіниці її сірих очей. Її задурманили опіумом.
– Я стояв на варті біля брами, як ви й наказали, містере Голмс, – почав свою розповідь наш помічник і колишній садівник. – Коли екіпаж виїхав із воріт, я подався за ним на станцію. Леді йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити її сісти в потяг, жінка прокинулася й вчинила опір. Вони запхали її до вагона, та леді таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов їй на допомогу, посадив у кеб – і ось ми тут. Ніколи не забуду обличчя у вікні вагона, що витріщилось на мене, коли я її вів. Якби він міг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.
Ми віднесли дівчину нагору, поклали на диван, і незабаром два горнятка міцної кави прояснили її свідомість, розвіявши дурман. Голмс викликав інспектора Бейнса та пояснив йому ситуацію.
– Що ж, сер, ви даєте мені саме ту інформацію, яка потрібна, – тепло сказав інспектор, потиснувши руку моєму приятелю. – Я із самого початку йшов тим самим слідом.
– Що?! Ви стежили за Гендерсоном?
– Знаєте, містере Голмс, коли ви навприсядки нишпорили в садочку у «Високих склепіннях», на одному з дерев там сидів я. Кумедно було дивитися на вас згори донизу. Тому ми з вами збирали докази наввипередки.
– Навіщо ж тоді ви заарештували мулата?
Бейнс усміхнувся.
– Я був певний, що Гендерсон, як він себе називає, відчуває, що опинився під підозрою, і тому зачаїться й нічого не робитиме, поки йому загрожує небезпека. Я навмисно заарештував іншу людину, щоб він вирішив, що ми дали йому спокій. Я знав, що він тепер захоче звідси втекти й дасть нам шанс дістатися до міс Барнет.
Голмс поклав руку на плече інспектора.
– Ви далеко просунетеся в службі. Бо маєте інтуїцію та природне чуття.
Бейнс аж почервонів від задоволення.
– Весь тиждень на станції чергував наш переодягнений співробітник. Він стежив за мешканцями «Високих склепінь», куди б вони не їздили. Однак він, либонь, розгубився, коли міс Барнет вдалося вирватися. На щастя, її підібрала ваша людина і все скінчилося щасливо. Ми не можемо нікого заарештувати, поки вона не дасть свідчення, тому чим раніше вона це зробить, тим краще.
– Вона поступово очунює, – зауважив Голмс, поглянувши на гувернантку. – Але скажіть мені, Бейнсе, хто ж такий той Гендерсон?
– Гендерсон, – відповів інспектор, – це дон Мурільйо, котрого колись називали Тигром із Сан-Педро.
Тигр із Сан-Педро! Моя пам’ять, як спалах блискавки, миттю висвітлила всю історію життя цієї людини. Він був відомий як найбезсовісніший і найкровожерливіший із усіх, хто будь-коли правив у країні, яка претендує на те, щоб називатися цивілізованою. Дужий, безстрашний і енергійний, він упродовж десяти-дванадцяти років змушував усіх тремтіти перед ним і терпіти його огидні звички. Його ім’я вселяло жах у всій Центральній Америці. Потім все населення країни поголовно повстало проти нього. Але він був не менш хитрий, ніж жорстокий, і за перших ознак грози, що наближалася, перевіз усі свої скарби на корабель, команда якого складалася з відданих йому людей. Коли наступного дня повстанці взяли приступом палац, він виявився порожнім. Диктатор, двоє його дітей, секретар і всі цінності зникли. З того дня він щез невідомо куди, і чутки про те, що його десь бачили, часто служили темою для пліток у пресі.
– Атож, сер, дон Мурільйо, Тигр із Сан-Педро, – повторив інспектор. – Якщо ви розгорнете будь-який довідник, містере Голмс, то виявите, що барви прапора Сан-Педро – зелений і білий, ті ж, що й у записці. Він тепер називає себе Гендерсоном, але я простежив весь його маршрут, починаючи з Барселони, куди його судно причалило 1886 року, а далі до Мадрида, Рима, Парижа, перш ніж він потрапив сюди. Месники весь час йшли за ним по п’ятах, але лише зараз спробували до нього дістатися.
– Вони виявили його торік, – озвалася міс Барнет, котра вже сіла й з готовністю вступила в бесіду. – Один замах на його життя вже був, але потвору оберігав якийсь злий фатум. Ось і цього разу те саме – загинув шляхетний лицар Ґарсія, а чудовисько залишилося цілим і неушкодженим. Але прийде новий месник, а за ним – ще й ще, поки колись правосуддя не здійсниться. Це так само неминуче, як і те, що завтра зійде сонце.
Долоні тонких рук жінки стиснулися в кулачки, виснажене обличчя побіліло від ненависті.