Так відбувалося день у день, містере Голмс. У суботу мій господар виклав переді мною на стіл чотири золотих соверени – плату за тиждень. Так минув і другий тиждень, і третій. Щоранку я приходив туди рівно о десятій і рівно о другій ішов. Потроху містер Дункан Росс почав заходити в офіс лише вранці, а з часом і зовсім перестав там з’являтися. Проте я, звісно, не наважувався вийти з кімнати навіть на хвильку, адже не міг бути упевнений, що він не прийде, і не хотів ризикувати такою вигідною роботою.
Минуло вісім тижнів; я переписав статті про абата, артилерію, архітектуру, Аттику й вже сподівався незабаром перейти до літери В. Витратив цілу купу паперу, і написане мною вже ледь поміщалося на полиці. Аж раптом усе скінчилося.
– Скінчилося?
– Атож, сер. Сьогодні вранці. Я пішов на роботу, як завжди, о десятій годині, але двері виявилися замкненими, а до них був прибитий цвяшком клаптик картону. Ось він, читайте самі.
Він простягнув нам картон завбільшки із аркуш із нотатника. Там було написано:
«Спілка рудих розпущена 9 жовтня 1890 року».
Ми з Шерлоком Голмсом довго розглядали і цю коротку записку, і сумне обличчя Джабеза Вілсона; нарешті кумедний бік події затулив від нас усе інше: не втримавшись, ми зареготали.
– Не бачу тут нічого смішного! – спересердя вигукнув наш клієнт, схопившись із крісла й почервонівши до коренів свого пекучого волосся. – Якщо ви, замість того, щоб допомогти мені, маєте намір насміхатися наді мною, я звернуся за допомогою до когось іншого!
– Ні-ні! – заперечив Голмс і знову всадив гостя в крісло. – Вашу справу я не покину нізащо на світі. Вона буквально освіжає мені душу своєю новизною. Але в ній, даруйте, таки є щось кумедне… Що ж ви зробили, знайшовши цю записку на дверях?
– Я був вражений, сер. Не знав, що й робити. Обійшов сусідні офіси, але там ніхто нічого не чув. Нарешті, я подався до власника будинку, котрий живе на першому поверсі, і спитав, чи не зможе він мені пояснити, що сталося зі Спілкою рудих. Він відповів, що ніколи не чув про таку організацію. Тоді я спитав, хто такий містер Дункан Росс. Він відповів, що це ім’я чує вперше.
«Маю на увазі, – не здавався я, – про джентльмена, котрий орендував у вас кімнату № 4».
«Рудого?»
«Авжеж».
«Його ім’я Вільям Морріс. Він юрист, орендував у мене приміщення тимчасово – його постійний офіс ремонтували. Вчора поїхав».
«Де ж його можна знайти?»
«У його постійному офісі. Він залишив свою адресу: Кінґ-Едвард-стрит, 17, біля собору святого Павла».
Я подався за цією адресою, містере Голмс, але там виявилася протезна майстерня; у ній ніхто ніколи не чув ні про містера Вільяма Морріса, ні про містера Дункана Росса.
– Що ж ви зробили після цього? – спитав Голмс.
– Повернувся додому на Кобурґ-сквер і порадився зі своїм помічником. Він нічим не міг мені допомогти. Радив зачекати й сказав, що, ймовірно, мені повідомлять щось поштою. Але мене це не влаштовує, містере Голмс. Не хочу поступатися таким чудовим місцем без бою, й оскільки чув, що ви даєте поради бідним людям, котрі потрапили в халепу, вирушив безпосередньо до вас.
– І добре зробили, – похвалив Голмс. – Ваш випадок – чудова нагода, і я щасливий, що маю можливість зайнятися ним. Вислухавши вас, роблю висновок, що ця справа набагато серйозніша, ніж може здатися на перший погляд.
– Куди вже серйозніша! – бідкався містер Джабез Вілсон. – Я позбувся чотирьох фунтів на тиждень.
– Якщо ж говорити особисто про вас, – продовжив Голмс, – то навряд чи ви можете скаржитися на цю неординарну спілку. Навпаки, ви, наскільки я зрозумів, стали багатшими фунтів на тридцять завдяки їй, не кажучи вже про те, що набули глибоких знань про предмети, які починаються на літеру А. Тож, по суті, ви нічого не втратили.
– Не сперечаюся, все це так, сер. Але мені хотілося б знайти їх, дізнатися, хто вони такі та навіщо так наді мною покепкували, якщо тільки це був жарт. Забава обійшлася їм досить дорого: вони заплатили за неї тридцять два фунти.
– Ми спробуємо все з’ясувати. Але спочатку дозвольте мені задати вам кілька запитань, містере Вілсон. У вас давно працює помічник… Той, хто показав вам оголошення?
– На той час десь близько місяця.
– Де ви його знайшли?
– Відгукнувся на моє оголошення у газеті.
– Лише він відгукнувся на ваше оголошення?
– Ні, відгукнулося загалом десь десятеро.
– Чому ж вибрали саме його?
– Бо він меткий і дешевий.
– Вас спокусила можливість платити йому півзарплати?
– Атож.
– Який він на вигляд, той Вінсент Сполдінґ?
– Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодної волосини на обличчі, хоча йому вже під тридцять. На чолі має білу плямочку від опіків кислотою.
Голмс випростався й розхвилювався.
– Я так і думав! – сказав він. – А ви не помічали дірочок для кульчиків у його вухах?
– Помітив, сер. Він пояснив мені, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.
– Гм! – мовив Голмс і відкинувся на спинку крісла в глибокій задумі. – Він досі у вас?
– О, так, сер, я тільки-но його бачив.
– Він добре виконував роботу, коли вас не було вдома?
– Не можу поскаржитися, сер. Утім, уранці в моїй касі майже нема чого робити.
– Цього досить, містере Вілсон. За день-два матиму честь повідомити вам, що думаю про цю подію. Сьогодні субота… Сподіваюся, у понеділок всі ми вже щось знатимемо.
– Ну, Ватсоне, – спитав Голмс, коли наш відвідувач пішов, – що про все це думаєте?
– Нічого не думаю, – відповів я відверто. – Справа ця видається мені якоюсь таємничою.
– Загальне правило таке, – сказав Голмс, – чим дивніший випадок, тим менше в ньому виявляється таємничого. Якраз тривіальні, безбарвні злочини розгадати найважче, подібно до того, як найважче розшукати в натовпі людину з пересічними рисами обличчя. Але з цим випадком треба розібратися якнайшвидше.
– Що маєте намір робити? – уточнив я.
– Курити, – відповів детектив. – Це завдання якраз на три люльки, і попрошу вас хвилин із десять не звертатися до мене.
Він скоцюрбився в кріслі, підняв худі коліна до яструбиного носа й довго сидів у такій позі, заплющивши очі, та вистромив уперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якоїсь дивної птиці. Я дійшов висновку, що він заснув, і сам уже почав дрімати, аж раптом він схопився з виглядом людини, котра прийняла доленосне рішення, і поклав свою люльку на камін.
– Сарасейт грає сьогодні в Сент-Джеймс-холі, – повідомив він. – Що думаєте про це, Ватсоне? Можуть ваші пацієнти обійтися без вас упродовж кількох годин?
– Сьогодні справ не маю. Моя практика забирає в мене не надто багато часу.
– У такому разі, натягайте капелюха й гайда. Передусім мені треба дістатися Сіті. Десь по дорозі поїмо.
Ми доїхали в метро до Олдерсґейта, звідти пішли пішки до Кобурґ-сквер, де відбулися всі ті події, про які нам розповідали вранці. Кобурґ-сквер – маленька сонна площа із жалюгідними претензіями на аристократичний стиль. Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегляних будинків світять вікнами на крихітний садочок, зарослий бур’яном, серед якого кілька бляклих лаврових кущів ведуть важку боротьбу з насиченим кіптявою повітрям. Три позолочених кулі та брунатна вивіска, що висіла на розі з написом «Джабез Вілсон», виведена білими літерами, вказували, що тут розташувалося підприємство нашого рудого клієнта.
Шерлок Голмс зупинився перед дверима, спрямував на них очі, що яскраво поблискували з-під примружених повік. Потім повільно пішов вулицею, згодом повернувся до рогу, уважно вдивляючись у будинки. Перед позичковою касою він разів зо три сильно луснув ціпком по бруківці, потім підійшов до дверей і постукав. Двері негайно ж відчинив кмітливий, чисто поголений юнак, котрий запросив нас увійти.
– Дякую, – сказав Голмс. – Я хотів лише спитати, як пройти звідси на Стренд.
– Третій поворот праворуч, четвертий ліворуч, – миттю відповів помічник містера Вілсона й зачинив двері.