– Це справді таємничо, – зауважив я. – Як гадаєте, що все це означає?
– У мене ж немає жодних даних. А висувати теорії, не маючи даних, небезпечно. Непомітно для себе людина починає підтасовувати факти, щоб підігнати їх до своєї теорії, замість того, щоб доводити її фактами. Але сама записка! Які можете зробити висновки з неї?
Я ретельно оглянув лист і папір, на якому його написали.
– Автор цього листа, мабуть, заможна людина, – зауважив я, намагаючись наслідувати прийоми свого приятеля. – Такий папір коштує не менш ніж півкрони за пачку. Дуже вже він міцний і щільний.
– Найкраще означення – нетиповий, – зауважив Голмс. – І це не англійський папір. Погляньте на світло.
Я так і зробив, і побачив на папері водяні знаки: велике Е і маленьке g, відтак Р і велике G з маленьким t.
– Який висновок можете з цього зробити? – поцікавився Шерлок.
– Це без сумніву ім’я фабриканта або, швидше, його монограма.
– На жаль, ви помилилися! Велике G із маленьким t – це скорочення Gesellschaft, що німецькою означає «компанія». Це звичне скорочення, як наше С°. Р зазвичай означає Papier, папір. Розшифруємо тепер Е. Зазирнімо в іноземний географічний довідник…
Він хапнув із полиці важкий фоліант у коричневій палітурці.
– Eglow, Eglonitz… Ось знайшли: Egeria. Це місцина, де розмовляють німецькою, у Богемії, неподалік від Карлсбада. Місце смерті Валленштайна[1], славетне численними скляними заводами та паперовими фабриками… Ха-ха, друже, який із цього зробите висновок?
Очі детектива блиснули тріумфом, і він випустив зі своєї люльки велику синю хмару.
– Папір виготовили в Богемії, – сказав я.
– Еге ж. А чоловік, який написав записку, – німець. Помічаєте дивно збудовані фрази: «Такі відгуки про вас ми звідусіль одержали»? Француз або росіянин не міг би так написати. Тільки німці так безцеремонно поводяться зі своїми дієсловами. Отже, залишається лише дізнатися, чого треба цьому німцеві, котрий пише на богемському папері й вважає за краще носити маску, аби не показувати свого обличчя… А ось і він сам, якщо не помиляюся. Він розвіє всі наші сумніви.
Ми почули різкий тупіт кінських копит і вереск коліс, що ковзнули вздовж найближчого узбіччя. Незабаром хтось із силою смикнув за дзвінок.
Голмс присвиснув.
– Судячи зі звуку, парний екіпаж… Атож, – продовжував він, визирнувши у вікно, – витончена маленька карета та пара рисаків… по сто п’ятдесят ґіней кожен. Так чи інакше, але це справа пахне грішми, Ватсоне.
– Гадаю, що мені краще піти, Голмсе?
– Ні, ні, залишайтесь! Що я буду робити без мого біографа? Справа обіцяє бути цікавою. Буде шкода, якщо ви пропустите її.
– Але ваш клієнт…
– Нічого особливого. Мені може знадобитися ваша допомога, і йому також… Ну, ось він і йде. Сідайте в це крісло, докторе, і будьте дуже уважні.
Повільні, важкі кроки, які ми чули на сходах і в коридорі, затихли перед самими нашими дверима. Потім пролунав гучний і вольовий стукіт.
– Заходьте! – запросив Голмс.
Увійшов чоловік на зріст не менше шести футів і шести дюймів[2] і тілом, мов у Геркулеса. Він був одягнений розкішно, але цю розкіш визнали б в Англії вульгарною. Рукави та вилоги його двобортного плаща були облямовані важкими смужками каракулю. Темно-синій плащ, накинутий на плечі, був підбитий вогняно-червоним шовком і застебнутий на шиї пряжкою, оздобленою яскравим берилом. Чоботи, які сягали половини литок і були обшиті вгорі дорогим коричневим хутром, доповнювали те враження варварської пишності, яке спричиняв весь його вигляд. У руці гість тримав крислатого капелюха, а верхню частину його обличчя затуляла чорна маска, що опускалася нижче вилиць. Цю маску, схожу на забрало, він, вочевидь, тільки-но вдягнув, бо коли він увійшов, рука прибульця ще була піднята. Судячи з нижньої частини обличчя, це був чоловік незламної волі: товста випнута губа та довге пряме підборіддя свідчили про рішучість, що переходить у впертість.
– Ви отримали мою записку? – спитав він низьким, грубим голосом із помітним німецьким акцентом. – Я інформував вас, що прийду.
Гість поглядав то на одного з нас, то на другого, мабуть, не знаючи, до кого звернутися.
– Сідайте, будь ласка, – запропонував Голмс. – Це мій приятель і колега, доктор Ватсон. Він такий добрий, що іноді допомагає мені в моїй роботі. З ким маю честь розмовляти?
– Можете називати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Розумію, що цей джентльмен, ваш товариш, – людина, гідна довіри, і я можу присвятити його в надзвичайно важливу справу? Якщо це не так, я волів би розмовляти з вами наодинці.
Я піднявся, щоб піти, але Голмс схопив мене за руку та штовхнув назад у крісло:
– Спілкуєтесь або з нами обома, або ні з ким. У присутності цього джентльмена можете сказати все, що повідомили б мені віч-на-віч.
Граф стенув широкими плечима.
– У такому разі маю передусім узяти з вас обох слово, що справа, про яку я зараз розповім, залишиться в таємниці впродовж двох років. Через два роки це вже не матиме значення. Зараз можу, не перебільшуючи, сказати: уся ця історія настільки серйозна, що може відбитися на долі Європи.
– Слово честі, – видихнув Голмс.
– І моє.
– Даруйте мені цю маску, – продовжував дивний відвідувач. – Коронована особа, за дорученням котрої я дію, забажала, щоб посланець залишився для вас невідомим, і повинен зізнатися, що титул, яким себе назвав, не дуже точний.
– Це я помітив, – сухо зронив Голмс.
– Обставини дуже делікатні, і необхідно вжити всіх заходів, щоб через них не виник величезний скандал, який міг би дуже скомпрометувати одну з правлячих династій Європи. Простіше кажучи, справа пов’язана з домом Ормштейнів, королів Богемії.
– Я так і думав, – пробурмотів Голмс, зручніше розташовуючись у кріслі та заплющуючи очі.
Прибулець із явним здивуванням поглянув на байдужого чоловіка, котрий ледаче розлігся, і котрого йому, без сумніву, описали як найпроникливішого та найенергійнішого з усіх європейських детективів. Голмс повільно розплющив повіки й нетерпляче зиркнув на свого поважного клієнта.
– Якщо ваша величність буде ласкава посвятити нас у свою справу, – зауважив він, – мені легше буде вам щось порадити.
Відвідувач схопився з крісла й дуже збуджено заметушився кімнатою. Потім жестом відчаю зірвав із обличчя маску та жбурнув її на підлогу.
– Маєте рацію, – вигукнув він, – я король! Навіщо мені намагатися приховати це?
– Справді, навіщо? Ваша величність ще не почала говорити, як я вже знав, що переді мною Вільгельм Готтсрейх Сиґізмунд фон Ормштейн, великий князь Кассель-Фельштейнський і спадковий король Богемії.
– Але ви розумієте, – сказав наш дивний гість, котрий знову сів і потер рукою своє високе біле чоло, – ви розумієте, що я не звик особисто займатися такими справами! Однак питання настільки делікатне, що я не міг довірити його комусь із поліційних агентів, не ризикуючи опинитися в його владі. Я приїхав із Праги інкогніто зумисне для того, щоб звернутися до вас за порадою.
– Ну, то звертайтеся, – підбадьорив Голмс і знову склепив повіки.
– Якщо коротко, то факти такі: п’ять років тому, під час тривалого перебування у Варшаві, я познайомився зі скандально відомою авантюристкою Ірен Адлер. Це ім’я вам, мабуть, знайоме?
– Будьте люб’язні, докторе, погляньте в моїй картотеці, – буркнув Голмс, не розплющуючи очей.
Багато років тому він запровадив систему реєстрації різних фактів, що стосувалися людей і речей, тому важко було назвати особу або предмет, про яких він не міг би відразу отримати інформацію. У цьому випадку я знайшов біографію Ірен Адлер між біографіями єврейського рабина й одного начальника штабу, котрий написав дослідження про глибоководних риб.
– Покажіть-но, – попросив Голмс. – Гм! Народилася в Нью-Джерсі 1858 року. Контральто, гм… Ла Скала, так-так!.. Примадонна імператорської опери у Варшаві, ого! Покинула оперну сцену, ха! Живе в Лондоні… правильно! Ваша величність, наскільки я зрозумів, потрапила в тенета цієї молодої особи, писала їй компрометуючі листи й тепер хотіла б повернути їх назад.