– Це ви, Лестрейде? – спитав Голмс.
– Атож, містере Голмс. Я вирішив особисто зайнятися цією справою. Радий бачити вас знову в Лондоні, сер.
– Мені здавалося, що вам не завадить наша скромна неофіційна допомога. Три нерозкритих убивства за один рік – це забагато, Лестрейде. Але справу про таємницю Молея ви вели не так уже… тобто я хотів сказати, що ви провели її непогано…
Усі вже стояли на ногах, а бранець важко дихав у руках двох дужих констеблів, котрі міцно тримали його з двох боків. На вулиці почав збиратися натовп роззяв. Голмс підійшов до вікна, зачинив його та опустив фіранку. Лестрейд запалив дві принесені з собою свічки, а полісмени відслонили свої потаємні ліхтарі. Нарешті я міг розглянути нашого полоненого.
У нього було надзвичайно мужнє та водночас відразливе обличчя. Чоло філософа та щелепа розбійника свідчили про те, що в цьому чоловікові була закладена здатність як до добра, так і до зла. Але жорстокі, зі сталевим відтінком очі з навислими повіками та цинічним поглядом, хижий, яструбиний ніс і глибокі зморшки, що проорали чоло, вказували, що сама природа потурбувалася наділити його ознаками, що свідчили про небезпеку цього індивіда для суспільства. Ні на кого з нас він не звертав жодної уваги, погляд був прикутий до обличчя Голмса, на котрого він дивився з подивом і ненавистю.
– Нечистий… – шепотів він. – Хитрий чортяка!
– Отже, полковнику, – зауважив Голмс, поправляючи свій зім’ятий комір, – усі шляхи ведуть до побачення, як співають у старовинній пісеньці. Мені здається, що я ще не мав задоволення бачити вас після того, як ви удостоїли мене своєю пильною увагою. Пригадуєте, коли я лежав у тій розщелині над Рейхенбахським водоспадом?
Полковник, немов загіпнотизований, не міг відірвати очей від мого приятеля.
– Чорт, справжній диявол! – знову й знову повторював він.
– Я ще не представив вас, – сказав Голмс. – Джентльмени, це полковник Себастьян Моран, колишній офіцер Індійської армії Її величності та найкращий мисливець на великого звіра, який будь-коли існував у наших східних володіннях. Гадаю, що не помилюся, полковнику, якщо скажу, що за кількістю вбитих вами тигрів ви все ще залишаєтеся на першому місці?
Бранець насилу стримував лють, але продовжував мовчати. Він і сам був схожий на тигра, його очі зловісно виблискували, а вуса наїжачилися.
– Мене дивує, що моя невибаглива вигадка могла одурити такого досвідченого мисливця, – продовжував Голмс. – Для вас вона не може бути новинкою. Хіба вам не доводилося прив’язувати під деревом козеня і, причаївшись у гілках із карабіном, чекати, поки тигр прийде на приманку? Цей порожній будинок – моє дерево, а ви – мій тигр. Гадаю, що іноді вам траплялося мати в резерві інших стрільців на випадок, якби раптом з’явилося кілька тигрів, або ж на той малоймовірний випадок, якби ви схибили. Ці джентльмени, – він вказав на нас, – мої запасні стрільці. Моє порівняння відповідне, чи не так?
Раптом полковник Моран із лютим лементом рвонувся уперед, але констеблі відтягли його. На обличчя полоненого, сповнене такої ненависті, було страшно дивитися.
– Зізнаюся, ви влаштували мені невеличкий сюрприз, – продовжував Голмс. – Я не припускав, що ви самі захочете скористатися цим порожнім будинком і цим вікном, справді дуже зручним. Мені здавалося, що ви будете на вулиці, де на вас чекав мій колега Лестрейд із своїми помічниками. За винятком цієї деталі, все сталося так, як я й очікував.
Полковник Моран звернувся до Лестрейда.
– Незалежно від того, є у вас підстави для мого арешту чи ні, – заявив він, – я не бажаю терпіти знущання цього містера! Якщо я в руках закону, нехай усе відбувається згідно з ним.
– Це, мабуть, справедливо, – зауважив Лестрейд. – Маєте ще що сказати, перед тим, як ми заберемося звідси, містере Голмс?
Той підняв із підлоги величезну духову рушницю й почав розглядати її механізм.
– Чудова й унікальна зброя! – зронив він. – Стріляє безшумно та діє з нищівною силою. Я знав німця фон Хердера, сліпого механіка, котрий сконструював її на замовлення покійного професора Моріарті. Ось уже багато років, як мені відомо про існування цієї зброї, але ніколи ще не доводилося тримати її в руках. Я особливо рекомендую звернути на неї увагу, Лестрейде, а також на набої до неї.
– Не турбуйтеся, містере Голмс, ми нею займемося, – зазначив Лестрейд, коли всі присутні рушили до дверей. – Це все?
– Усе. Втім, я хотів би спитати, яке звинувачення ви збираєтеся пред’явити злочинцеві?
– Як це яке звинувачення, сер? Певна річ, замах на вбивство містера Шерлока Голмса.
– Та ні, Лестрейде, я не маю жодного бажання фігурувати в цій справі. Вам, і тільки вам, належить честь чудового арешту, який ви здійснили. Вітаю вас, Лестрейде! Завдяки поєднанню властивої вам проникливості та сміливості ви нарешті спіймали цього чоловіка.
– Цього чоловіка? Та хто ж він такий, містере Голмс?
– Той, кого безуспішно шукала вся поліція. Полковник Себастьян Моран, котрий тридцятого числа минулого місяця застрелив сера Рональда Адера пострілом із рушниці, зробленим крізь вікно другого поверху будинку № 427 на Парк-лейн. Ось яким має бути звинувачення, Лестрейде… А тепер, Ватсоне, якщо не боїтеся протягу з розбитого вікна, посидьмо з півгодини в моєму кабінеті та викуримо по сигарі. Сподіваюся, що це трохи розважить вас.
Завдяки зусиллям Майкрофта Голмса та безпосереднім турботам місіс Гадсон у нашій колишній квартирі нічого не змінилося. Правда, коли я увійшов, мене здивувала її незвична охайність, але всі знайомі предмети стояли на своїх місцях. На місці був «куточок хімії», в якому, як і раніше, стояв сосновий стіл, вкритий плямами від активних кислот. На полиці, як завжди, були вишикувані в ряд величезні альбоми газетних вирізок і довідники, які так охоче жбурнуло б у вогонь багато з наших співгромадян! Діаграми, футляр зі скрипкою, поличка з безліччю люльок, навіть перська пантофля з тютюном – усе знову було перед моїми очима, коли я озирнувся навсібіч. У кімнаті перебували двоє: по-перше, місіс Гадсон, котра зустріла нас радісною посмішкою, а по-друге, дивний манекен, який зіграв таку важливу роль у подіях сьогоднішньої ночі. Це був розфарбований восковий бюст мого приятеля, зроблений надзвичайно майстерно та разюче схожий із оригіналом. Він стояв на високій підставці й був так майстерно задрапований старим халатом Голмса, що, коли дивитися з вулиці, ілюзія виходила повна.
– Я так розумію, що ви виконали всі мої вказівки, місіс Гадсон? – поцікавився Голмс.
– Я підповзала до нього на колінах, сер, як ви й веліли.
– Дуже добре. Ви виконали все це якнайкраще. Помітили, куди поцілила куля?
– Авжеж, сер. Боюся, що вона зіпсувала вашу гарну скульптуру, бо пройшла через голову та сплющилася об стіну. Я підняла її з килима. Ось вона.
Голмс простягнув її мені.
– М’яка револьверна куля, погляньте, Ватсон. Адже це просто геніально! Ну хто б подумав, що таку річ можуть випустити з рушниці? Бездоганно, місіс Гадсон, дякую вам за допомогу… А тепер, Ватсоне, сідайте, як бувало раніше, на своє старе місце. Мені хочеться дещо з вами обговорити.
Він скинув поношений костюм, накинув старий халат, знявши його попередньо зі свого двійника, і переді мною знову постав колишній Голмс.
– Нерви в старого мисливця такі самі міцні, а око досі пильне, – сказав він усміхнено та розглядаючи продірявлене чоло воскової фігури. – Потрапив у самісеньку середину потилиці та пробив мозок. Це був наймайстерніший стрілець Індії. Гадаю, що й у Лондоні в нього знайдеться не так уже й багато суперників. Ви колись раніше чули його ім’я?
– Ні, ніколи.
– Так он вона яка, слава! Втім, ви ж, наскільки я пам’ятаю, ще зовсім нещодавно зізнавалися, що не чули навіть імені професора Джеймса Моріарті, а це був один із найвидатніших геніїв нашого століття. До речі, зніміть, будь ласка, з полиці біографічний покажчик…