Чим більше я висміював такі теорії, тим більше аргументів мої вперті друзі знаходили в їх підтримку. На доказ вони також звертали мою увагу на те, що навіть без прив'язки до древніх легенд нещодавні свідчення очевидців були аж надто послідовними, детальними й прозаїчними, щоб так ось рубати з плеча і списувати все на дурні забобони селюків. Кілька моїх особливо фанатичних опонентів зайшли у своїх теоріях так далеко, що почали посилатися на легенди стародавніх індіанців, які припускали позаземне походження цих таємничих істот. Вони цитували мені химерні книги Чарльза Форту, в яких стверджувалося, що прибульці з космосу та інших світів часто відвідували Землю. Однак більшість моїх співрозмовників були романтиками, яким просто хотілося привнести у досить нудне буденне життя трохи фантастичних знань про химерних «карликів», які стали популярними завдяки видатному майстру жахів Артуру Мекену.
Розділ 2
Наші з друзями дебати продовжились у вигляді жвавого листування, і природним розвитком подій у даних обставинах стало те, що наша бурхлива дискусія була опублікована в журналі «Аркгем Едвертайзер», причому деякі наші листи передрукували місцеві газети тих регіонів Вермонта, звідки, власне, і прийшли всі ці історії, пов'язані з повінню. «Ратленд Геральд» виділила цілих пів сторінки для уривків з листів обох сторін, в той час, як газета «Братлборо Реформер» у своїй тематичній колонці «Гостре перо» повністю надрукувала один з моїх довгих історико-міфологічних нарисів, додавши до нього свої коментарі, у яких цілковито підтримала мої скептичні висновки. До весни 1928 року я був широко відомою особою у Вермонті, навіть незважаючи на те, що я ніколи не бував у цьому штаті. А потім я почав отримувати листи від людини на і'мя Генрі Еклі, які настільки вразили мене, що насамкінець я вперше (і сподіваюсь, востаннє) відправився у цей дивовижний край порослих густим лісом гір і нескінченних бурхливих гірських потоків.
Більшу частину відомостей про Генрі Вентворта Еклі я отримав внаслідок листування з місцевими жителями і його єдиним сином, який мешкає у Каліфорнії. Але це сталося вже після того випадку в його будинку, який знаходиться досить далеко від решти місцевих поселень. Я з'ясував, що Еклі був останнім представником шанованого у цих краях стародавнього роду, який подарував місцевій невеликій громаді юристів, адміністраторів і тямущих фермерів. Однак сам Еклі, на відміну від своєї сім'ї, перейшов від практичних професій до чистої науки. Генрі навчався в Університеті Вермонта і був відомий на кампусі своїми успіхами в математиці, астрономії, біології, антропології та вивченні фольклору. Я ніколи раніше не чув про нього, та й він не дуже розповідав про себе у своїх листах. Однак, я відразу зрозумів, що це був чоловік з сильним характером, розумний та освічений попри те, що він був відлюдкуватим і не дуже цікавився світським життям.
Попри те, що Еклі говорив про якісь неймовірні речі, я чомусь відразу поставився до нього більш серйозно, ніж до інших своїх опонентів. По-перше, він жив у безпосередній близькості до місця подій, тобто він міг бачити та навіть відчути їх вплив на собі; а по-друге, як людина науки, він готовий був піддати свої висновки й теорії випробуванням і перевіркам, щоб підтвердити або спростувати їх. Він справив на мене враження людини неупередженої, головною метою якої був пошук істини, і яка завжди керується лише вагомими доказами. Так, зізнаюся, я відразу вирішив, що його висновки хибні, але при цьому для мене вони були «розумно» хибними, і я ніколи, на відміну від деяких його знайомих, не списував його дивні ідеї на патологічний страх перед таємничими «зеленими горами» та психічний розлад. Мені здалося, що він був чоловіком цілком розумним та адекватним, і я розумів, що його гіпотези та висновки, напевно, викликані насправді дивними подіями й обставинами, які заслуговують на ретельне розслідування, але я зовсім не був згоден, що причини цих подій мали надприродний характер. Пізніше я отримав від нього певні матеріальні докази, які перенесли це питання в іншу площину, дуже химерну та моторошну.
Мені не спадає на думку нічого кращого, ніж викласти максимально дослівно перший лист від Еклі, який став чи не ключовою відправною точкою у моїй власній дослідницькій діяльності. У мене більше немає цього листа, але моя пам'ять зберігає майже кожне слово цього дивного послання. І я ще раз повторюю, що впевнений у розсудливості людини, яка написала ці рядки. Ось він, текст цього листа, написаний не дуже розбірливим і старомодним почерком людиною, яка, вочевидь, не надто багато контактувала з навколишнім світом протягом свого тихого та усамітненого життя вченого-відлюдника:
Тауншенд, округ Віндем,
штат Вермонт.
5 травня 1928 р.
Альберту Н. Вілмарту, есквайру,
118 Салтонсталл-стріт,
Аркгем, штат Массачусетс.
Шановний містере Вілмарт,
Я з великим інтересом прочитав передрук вашого листа в «Братлборо Реформер» від 23 квітня 1928 року, де ви висловлюєте свою думку щодо дивних тіл, виявлених у річкових водах минулої осені після потопу, та їх зв'язок з народними легендами, з якими ці події так добре узгоджуються. Мені цілком зрозуміло, чому ви, як людина, яка не живе тут, зайняли таку скептичну позицію, і я навіть розумію, чому редактори газети з вами солідарні. Такої самої точки зору зазвичай дотримуються освічені люди як у Вермонті, так і за його межами. Навіть більше, я і сам у молодості (зараз мені 57 років) дотримувався такої ж думки, але це було до того, як мої дослідження (як загального характеру, так і за книгами Давенпорта) привели мене до інших цікавих відкриттів і подальших більш поглиблених досліджень, зокрема стосовно тих вермонтських гір, від яких місцеві жителі намагаються триматися якомога далі.
Власне, до цих досліджень мене підштовхнули дивні старі легенди, які мені розповіли місцеві фермери, так, це люди вельми забобонні та неосвічені, однак, зізнаюся вам, що я вже шкодую, що взагалі розворушив це осине гніздо. Без зайвої скромності можу сказати, що я добре знаюся на антропології та фольклорі. Я присвятив багато часу вивченню цих наук у коледжі та знайомий з роботами більшості визнаних авторитетів у цій області, такими як Едуард Тайлор, Джон Леббок, Джеймс Фрезер, Жан-Луї-Арман Картфаж, Маргарет Мюррей, Генрі Осборн, Артур Кіт, Марселлен Буль, Грефтон Елліот Сміт та інші. Я знаю, що легенди про таємничих істот старі, як світ. Я ознайомився з передруком ваших листів і листів ваших опонентів у «Ратленд Геральд» і думаю, що здогадуюся, що лежить в основі вашого скептичного ставлення до цього питання.
Але боюся, що твердження ваших опонентів у цьому випадку ближчі до істини, ніж ваші, хоча ваші аргументи, безумовно, здаються набагато логічнішими та переконливішими. Так, ваші опоненти виявилися правими, самі того не відаючи, але це лише тому, що вони керувалися виключно теоретичними знаннями та не знають того, що знаю я. Якби я знав про те, що відбувається, так само мало, як вони, то, не замислюючись, став би на вашу сторону.
Як ви вже, мабуть, помітили, я ніяк не можу зважитися перейти до суті, але це тому, що я дійсно боюся переходити до цієї самої суті. Тож до чого я веду – в мене є конкретні докази того, що ці чудовиська дійсно живуть у лісах високо в горах, куди не ступала нога людини. Відразу скажу, що я не бачив істот у річках, про які повідомлялося у газетах, але я бачив істот, схожих на них, за обставин, про які мені страшно говорити. Я бачив їх сліди, і, боюся, останнім часом ці сліди все ближче підбираються до мого власного дому (я мешкаю у фамільному маєтку сім'ї Еклі трохи південніше Тауншенда, поряд з Темною Горою). Я також чув голоси, що доносяться з лісу, які я не наважуюсь зараз описувати на папері.