Гоша обійшов машину, зупинився біля водійських дверей, у верхній частині дверного отвору відкріпив викруткою гумове ущільнення, опустив край пластикової оббивки й просунув руку. Як йому здалося, за бажання там можна було заховати навіть невеликий арсенал. Обернув пістолет ганчіркою й щільно уклав його, проштовхнувши ближче до лобового скла, набої висипав у поліетиленовий пакунок і розподілив поруч з пістолетом, ущільнювальну гумку повернув на місце, закрив-відкрив двері, постукав по стелі – нічого незвичайного, чи несподіваного він не бачив.
* * *
Квартира в хрущовці, у якій Гоша прожив усе своє життя, від гаража була недалеко, в межах кілометра, ближче до Покровського ринку. Хоча, все життя, сказати не можна: відразу після школи пішов він у ментівку вчитися, правда, знань було не зовсім достатньо. Вступити допоміг Віктора батько, ніби як тоді дружили вони, а, вірніше, разом вешталися по вулицях і пацанів з інших районів били та гроші відбирали. Поки в ментівці навчався, жив у гуртожитку; потім, коли розподілили в частину на Мотелі, жив там же: з матір’ю не міг, якось не складалося в них, відвідувати – іноді відвідував, але не більше. Батька свого не знав і зовсім.
Гоша йшов дворами – так було ближче. Коли повернув за паркан дитсадка, по ходу вперед біля під’їзду одного з будинків побачив машину поліції ДНР – відвертати не мало сенсу, було пізно. Неприємний холодок пробіг у нього по спині, майнула думка: «Невже Вітя здав? Добре, що з собою нічого забороненого не мав».
Двері машини повільно відчинилися, безсумнівно через інтерес до його персони. Неприємний холодок застряг десь поміж п’ятим і шостим шийними хребцями, непомітно перетворившись на легкий, прохолодний піт. Комендантська година ще не настала, але було темно й безлюдно, тривожно та навіть моторошно. Ходити по темних дворах було не тільки ризиково, а й небезпечно, може, навіть, смертельно небезпечно. Тут не було ані слідчих, ні судів, ні адвокатів і прокурорів, а діяв закон ствола й сили, тупої і нещадної.
Двері авто відчинилися ширше й вийшов поліцейський, поправив автомат-короткоствол на ремені та спокійно, по-хазяйськи сказав:
– Стояти.
Гоша зупинився. Поліцейський підійшов до нього, обійшов навколо:
– Руки в сторони.
Гоша поклав на тротуар пакунок, підняв руки й розвів їх, як було наказано. Поліцейський поплескав по ньому долонями від пахв до щиколоток, зачепив пальцем пакет, посвітив ліхтариком і зазирнув усередину:
– Куди топаєш?
– Додому.
– Документи!
Гоша простягнув паспорт. Ретельно не придивляючись, поліцейський перегорнув сторінки, підійшов до своєї машини й сунув комусь усередину салону, знову поправив автомат:
– Буду ставити питання – відповідати швидко, не думаючи. Номер квартири?
– 35.
– Під’їзд?
– Другий.
– Квартира на майданчику за рахунком?
– Третя.
– У будинку поверхів?
– П’ять.
– Телефон сюди.
Гоша передав мобільний. Поліцейський, натиснувши на деякі кнопки, повернувся до машини, перекинувся кількома словами з тими, хто знаходився в салоні, узяв назад паспорт і протягнув разом з телефоном Гоші:
– Чому не в армії?
Гоша знизав плечима – якщо можна було промовчати, то краще було так і зробити, адже будь-яке сказане слово могло бути перекручене, спотворене й підведене до розуміння, що він щось має проти, а потім – арешт з відповідними наслідками, тому вирішив не наражатися.
– Відсиджуєтеся по домівках, а класні пацани вмирають за вас.
Поліцейський знову поправив автомат, хотів щось ще сказати про службу в Армії ДНР, але не став:
– Топай звідси. А будеш бовтатися після десятої вечора – заберемо, нутрощі відіб’ємо.
Після цієї зустрічі з поліцією ДНР у Гоші з’явилося відчуття тривоги, і досить обґрунтовано, адже завтра їхати, й зі зброєю. З таким почуттям він ліг спати, з ним же й прокинувся рано-вранці.
На першому блокпості був близько дев’ятої ранку, останній, вже український, пройшов далеко за південь. Після Курахового повернув праворуч на Красноармійськ, а далі – Полтава й Київ.
* * *
Величезна, сонна, у зелених відтінках муха спочатку сіла на двірник лобового скла, повернулася праворуч, потім ліворуч, склала крила й перебралася на скло, піднялася до даху машини й завмерла, немов заснула. Гоша витягнув з-за пояса ТТ, відтягнув злегка затвор – патрона в стволі не було, досилати його не став, відпустив затвор – той злегка клацнув, прицілився в муху й сказав: «Бах».
Штопаний сидів за кермом «Газелі» й постійно совався на сидінні – швидше за все він нервував, а на вигляд здавався малим непохитним. Гоша не втримався й запитав:
– Чи не здрейфив?
– Ти, краще, дивись, не пальни прямо тут, перед банком.
Гоша промовчав – Штопаний був правий: зі зброєю не варто гратися, але що робити, коли руки свербіли, у тому якраз і була особливість володіння зброєю – бажання застосувати її, причому постійне, і, схоже, хронічне, це слід було пам’ятати й враховувати.
Реально, справжня бойова зброя була тільки в Гоші. З самого початку було так обумовлено: кожен сам для себе дістає ствол.
Штопаний у когось позичив «Наган» – казав, що купив, але, швидше за все, узяв на час. «Наган» був дуже старий, двадцять якогось року випуску й, схоже, багато чого бачив на своєму віку. Набоїв до нього було всього чотири, тому Гоша спочатку хотів порискати за своїми каналами, ну, хоч три штуки ще як мінімум роздобути, щоб барабан заповнити, а потім подумав, що й цих вистачить, адже воювати все одно ніхто не збирався – у крайньому випадку може разок пальнути доведеться для остраху в стелю або по нозі кому. Зате виглядав револьвер не жартівливо, що не іграшковий, так це вже точно, і до габаритів Штопаного підходив якнайкраще.
Штопаний був не дрібним хлопцем, та ще цей шрам на шиї, який ішов униз по потилиці майже до середини спини, наслідки автомобільної аварії з виразними слідами хірургічних ниток, тільки закріплював упевненість у цьому хлопцеві. Перший раз він потрапив на малолітку за бійку, друга ходка була за наліт на невеликий магазинчик, а, швидше за все, на кіоск, але це якщо говорити про погане, а ось скільки було вдалих справ у його біографії – про це він не розповідав, та у нього ніхто й не питав. Зараз напад з волиною у його практиці намічався вперше, може тому й нервував, і совався безперервно.
Хрестовий, або Хрест, був досить замкнутим типом – про нього практично нічого не було відомо, крім того, що мав славу карткового шулера, кидали, а улюблена масть у нього була хрестова. У нього був ПМ – просто був. Сказав, що не пам’ятає, звідки.
Пістолет був газовий, вісім міліметрів калібр, де вісім, там і дев’ять – на око не визначиш, а ось голосно бахнути з нього можна було – вогонь і дим зі ствола виглядатимуть по-справжньому, та й гільза після пострілу теж поскаче, перекидаючись по підлозі натурально. До речі, наразі невідомо, чи вистрілить «Наган» у руках Штопаного – оце питання. Він казав, що ті, у кого він купував цю вороновану іграшку, нібито з нього стріляли – і успішно, але це все слова. А якщо «Наган» дасть осічку, а якщо набої вже нікуди не придатні – клацне пустишкою на весь банківський зал – і «на добраніч». Ось тому справжнє, бойове, перевірене озброєння було тільки в Гоші.
– Хрест, «Макар» твій готовий? – запитав Гоша, не обертаючись і ховаючи свій ТТ за пояс.
– Сподіваюся.
Заднє сидіння було на всю ширину кабіни «Газелі» – Хрест лежав на спині, підклавши руку під голову, в іншій тримав сигарету і, склавши губи трубкою, пускав кільця сигаретного диму, намагаючись накинути їх на стельовий, округлої форми світильник.
– На банк ідемо. Питання зрозуміле?
Хрест хихикнув – стовпчик попелу надламався і впав йому на груди:
– Хто як, а я ва-банк?
Гоша повернувся й пильно подивився на нього.