Коли Мерсден їхав незнайомими містечками – Чіппенґемом, Ньюбері, Слоу, – Емма не раз згадувала дона Педро Мартінеса. Чи може статися, що він намагався помститися за події у Саутгемптоні, які сталися лише кілька тижнів тому? Але якщо його супутником у машині був Бруно, син Мартінеса, то це не мало сенсу. Думки Емми повернулися до Себастьяна, коли Мерсден покинув Ґрейт-Вест-роуд і повернув на північ у напрямку автостради А1; цю дорогу Себастьян проїхав лише кілька годин тому. Колись Емма читала, що в часи особистої трагедії всі хотіли б повернути стрілки годинника назад. І вона теж не була винятком.
Мандрівка минула швидко, позаяк усі думки були про Себастьяна. Вона згадувала, як той народився, коли Гаррі опинився у в’язниці на іншому боці світу, його перші кроки у вісім місяців і чотири дні, його перше слово «ще» і його перший день у школі, коли він вистрибнув із автомобіля ще до того, як Гаррі встиг натиснути на гальма, і пізніше в абатстві Бічкрофт, коли Себа хотів вигнати директор, але помилував, коли той виграв стипендію в Кембриджі. Стільки надій і сподівань – і враз усе стало історією. І, нарешті, її жахлива помилка, коли вона дозволила секретареві Кабінету Міністрів переконати її дозволити залучити Себа до планів уряду притягнути до відповідальності дона Педро Мартінеса. Якби вона відмовилася від прохання сера Алана Редмейна, її єдиний син лишився б живим. Якби, якби…
Коли вони доїхали до околиць Харлоу, Емма визирнула у бічне віконце, щоб побачити табличку, яка скерувала їх до шпиталю принцеси Александри. Вона намагалася сконцентруватися на тому, що її чекає. За кілька хвилин Мерсден проїхав ковані ворота, які так і не зачинилися перед тим, коли вони під’їхали до головного входу лікарні. Емма вийшла з машини і рушила у бік вхідних дверей, поки Мерсден шукав, де припаркуватися.
В реєстратурі вона назвалася, і бадьору посмішку на обличчі дівчини змінив вираз співчуття.
– Не будете такі ласкаві хвильку зачекати, пані Кліфтон? – запропонувала вона, підіймаючи слухавку телефону. – Я повідомлю пана Овена, що ви тут.
– Пана Овена?
– Він був черговим лікарем, коли вашого сина привезли сьогодні вранці.
Емма кивнула й узялася міряти кроками коридор, думки метушилися, викликаючи безладні спогади. Хто, чому, коли… Вона зупинилася лише тоді, коли підійшла медсестра у білосніжному халаті з накрохмаленим комірцем:
– Ви пані Кліфтон?
Емма ствердно кивнула.
– Будь ласка, йдіть зі мною.
Медсестра мовчки повела Емму зеленим коридором. А що міг би хтось із них сказати?
Вони зупинилися біля дверей, на яких було написано «Пан Вільям Овен, член Королівського медичного коледжу». Медсестра постукала, відчинила двері й відійшла убік, щоб дати змогу Еммі увійти.
Високий худий голомозий чоловік із скорботним поглядом службовця похоронного бюро підвівся з-за столу. Емма замислилася, чи це обличчя хоч іноді посміхається.
– Доброго дня, пані Кліфтон, – привітався чоловік, перш ніж запропонувати гості єдиний зручний фотель у кімнаті. – Мені дуже шкода, що нам довелося зустрітися за таких сумних обставин, – додав він.
Еммі стало шкода бідолахи. Скільки разів на день йому доводилося виголошувати ті самі слова? Судячи з виразу його обличчя, з кожним разом йому легше не стає.
– Боюся, що доведеться заповнити цілу купу документів, на жаль, коронеру знадобиться формальна ідентифікація, перш ніж ми зможемо до цього повернутися.
Емма схилила голову й заплакала, шкодуючи, що не пристала на пропозицію Гаррі самому відбути цю нестерпну процедуру. Пан Овен вискочив з-за столу, зігнувся біля неї та зі співчуттям промовив:
– Мені дуже шкода, пані Кліфтон.
***
Гарольд Ґінзбурґ не міг би бути іще уважнішим і делікатнішим.
Він забронював Гаррі квиток на перший рейс до Лондона у першому класі. «Принаймні йому буде комфортно», – подумав видавець, хоча й сумнівався, що нещасний батько зможе заснути. Він вирішив, що зараз не час повідомляти письменникові гарну новину, тож просто попросив Гаррі передати Еммі свої щирі співчуття.
Коли через сорок хвилин Гаррі вийшов із готелю «П’єр», то побачив водія Гарольда, котрий чекав на тротуарі, щоб відвезти його в аеропорт «Айдлвайд». Гаррі зайняв заднє сидіння лімузина, позаяк не мав бажання ні з ким спілкуватися. Інстинктивно його думки повернулися до Емми і того, що їй доведеться пережити. Чоловікові не сподобалася ідея, щоб вона сама поїхала на упізнання тіла сина. Можливо, працівники лікарні запропонують їй зачекати, поки повернеться він.
Гаррі навіть не зауважив, як опинився серед пасажирів першого класу, котрі перетинали Атлантику, адже міг думати лише про свого сина і як той із нетерпінням очікував початку навчання у Кембриджі. А після цього… він припускав, що завдяки природному дару Себа до мов він захоче влаштуватися у Міністерство закордонних справ, стати перекладачем або, можливо, навіть викладати, або…
Після того як «Комета» злетіла, Гаррі відмовився від келиха шампанського, який запропонувала усміхнена стюардеса, але звідки вона могла знати, що йому нема чого посміхатися? Пасажир не пояснив, чому не їв і не пив. Під час війни, опинившись в запіллі, Гаррі навчився не спати навіть тридцять шість годин поспіль, виживаючи лише від адреналіну страху. Він знав, що не зможе заснути, поки востаннє не побачить свого сина, і підозрював, що ще довго не спатиме після цього – від відчаю.
***
Лікар мовчки вів Емму похмурим коридором, поки вони не зупинилися біля герметично замкнених дверей зі словом «Морг» на дверях, виведеним відповідними чорними літерами на матовій скляній шибі. Пан Овен штовхнув двері й пропустив Емму вперед. Двері зачинилися за нею зі звучним хлюпанням. Раптова зміна температури змусила жінку затремтіти, і тоді її погляд застиг на візку, що стояв посеред кімнати. Під простирадлом виднілися слабкі обриси тіла її сина.
Санітар у білому стояв на чолі візка й мовчав.
– Ви готові, пані Кліфтон? – ласкаво запитав пан Овен.
– Так, – твердо сказала Емма, і її нігті врізалися в долоні.
Овен кивнув, і санітар відкинув простирадло, щоб показати пошрамоване та поранене обличчя, яке Емма одразу ж упізнала. Вона заголосила, упала на коліна й нестримно заридала.
Пана Овена і санітара не здивувала ця передбачувана реакція матері, яка кинула погляд на свого мертвого сина, але вони були шоковані, коли вона тихо зауважила:
– Це не Себастьян.
2
Коли таксі під’їхало до шпиталю, Гаррі зі здивуванням побачив Емму, котра стовбичила біля входу, явно його чекаючи. Але ще більше здивувався, коли дружина побігла до нього з виразом полегшення на обличчі.
– Себ живий! – вигукнула вона іще задовго до того, як дісталася до свого чоловіка.
– Але ж ти мені казала… – почав було він, та жінка обійняла його.
– У поліції помилилися. Вони вирішили, що це власник автомобіля, котрий потрапив в аварію, бо Себ мав бути на пасажирському сидінні.
– То це Бруно був пасажиром? – тихо зронив Гаррі.
– Так, – підтвердила Емма, відчуваючи частку провини.
– Ти ж розумієш, що це означає? – уточнив Гаррі, відпускаючи її.
– Ні. А про що це ти?
– Поліція, мабуть, повідомила Мартінеса, що його син вижив, і лише потім він дізнався, що саме Бруно загинув, а не Себастьян.
Емма схилила голову.
– Бідолашний чоловік, – видихнула вона, коли подружжя заходило до лікарні.
– Якщо тільки… – Гаррі не закінчив речення. – А як Себ? – тихо поцікавився він. – У якому він стані?
– Боюся, що в дуже кепському. Пан Овен сказав, що в його тілі майже не залишилося цілих кісток. Схоже, його триматимуть у шпиталі ще кілька місяців і решту свого життя він може провести в інвалідному візку.
– Просто будь вдячна, що він живий, – відреагував на це Гаррі, поклавши руку на плече дружини. – Мені дозволять його побачити?