Кетрін з Енн витріщилися одна на одну – хоч раз їх об’єднав спільний переляк.
– Нам доведеться відкласти виставу, – протягла Кетрін. – А це – провал. Як тільки настане грудень, звалиться повно роботи. Я завжди вважала нерозумним влаштовувати виставу в цей час.
– Ми не відкладаємо виставу, – відповіла Енн, блиснувши зеленими очима, що могли позмагатися зі Джен.
Вона не збиралася ділитися цим із Кетрін Брук, однак була більш ніж просто певна: Джен Прингл здорова-здоровісінька. Був у тій справі задіяний ще хтось із Принглів чи ні, та все підлаштували зумисно, бо виставу організувала вона, Енн Ширлі.
– Ну, хіба ви дійсно так думаєте! – зневажливо стенула плечима Кетрін. – Але що ви задумали? Дати комусь читати роль? Тоді вистава приречена… Уся вистава про Марію Стюарт.
– Софі Синклер може зіграти не гірше за Джен. Сукня їй підійде, на щастя, вона у вас, а не в Джен.
П’єсу поставили того ж вечора, і зала була переповнена. Ощасливлена Софі грала Марію Стюарт… вона настільки увійшла в роль, як і близько не вдалося б Джен… вона здавалася Марією Стюарт у своїй оксамитовій сукні, прикрашеній оборками й розцвіченій коштовностями. Саммерсайдські учні, які завжди бачили Софі в негарних простеньких платтях з темного саржу, безформному пальтечку й потертих капелюшках, дивилися на неї зі широко розплющеними від здивування очима. Одразу після вистави наполягли на тому, щоб Софі ввійшла до театрального гуртка – Енн власноруч оплатила за неї внесок, і відтоді та почала вважатися однією з учениць, з якими в саммерсайдській школі слід рахуватися. Однак ніхто навіть і не підозрював, а найменше за всіх – сама дівчинка, що того вечора вона стала на шлях, який приведе її до лаврів. За двадцять років на Софі Синклер чекала кар’єра однієї з провідних американських актрис. Проте, напевне, жодні оплески ніколи не лунали для неї так солодко, як той шквал аплодисментів, під який впала завіса в залі саммерсайдського муніципалітету.
Повернувшись з вистави, пані Прингл мала таке розказати своїй доньці, Джен, що та аж позеленіла б із заздрощів, якщо раніше не встигла. Хоч раз, як із серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дістала на горіхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкільному творі.
Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом і облямованих плюмажами примерзлої папороті. Уздовж стежини через певні проміжки росли стрункі гостроверхі осокори, з яких листопадовий вітер ще не встиг здерти останнє листя, вирізняючись темними стовбурами на аметистовому тлі пагорбів у далині; проте старе кладовище, де половина гробівців п’яно похилилася вбік, оточував по периметру ряд високих понурих смерек. Енн не сподівалася узагалі когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делікатним носом, тонкими делікатними вустами, делікатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованої панночки. Звісно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайді не знав цієї особи? Вона була «тою» місцевою кравчинею, і якщо чогось та й не знала про жителів, живих чи спочилих у Бозі, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинці поблукати цвинтарем, почитати химерні старовинні епітафії й розгадати прізвища забутих закоханих, сховані під лишайником на плитах. Проте їй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та підхопила її попідруч, і вони рушили віддати честь тій частині кладовища, де, вочевидь, лежало стільки Картлоу, скільки ж Принглів. У жилах панни Валентайн не текло ні краплі принглівської крові, а один з улюблених учнів Енн доводився тій племінником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хіба що слід було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляє на хліб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такі натяки надто близько до серця.
– Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн. – Я можу вам розповісти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як свої п’ять пальців – тоді прогулянка цвинтарем не тяжітиме на душі, як могила над покійником. Тут мені подобається більше, аніж на новому кладовищі. Тут поховано лише членів давніх родин, а на новому ховають усіх підряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скільки похоронів пережила наша родина.
– Думаю, таке можна сказати про кожний старовинний рід, – промовила Енн, оскільки панна Валентайн явно очікувала почути щось у відповідь.
– Тільки не кажіть, що в якій-небудь сім’ї було більше небіжчиків, аніж у нашій, – ревниво заперечила панна Валентайн. – У нас усі тануть як свічки. Більшість зводять у могилу сухоти. Тут спочиває моя тітонька Бессі. Якщо колись на світі й були святі, то вона – одна з них. Проте, без сумніву, про тітоньку Цецилію, її сестру, послухати набагато цікавіше. Той останній раз, коли я взагалі її побачила, вона мені сказала: «Сідай, сонечко, сідай. Я помру сьогодні десять хвилин на одинадцяту, та це аж ніяк не означає, що нам не варто востаннє смачно попліткувати». І знаєте, що дивно, панно Ширлі? Вона таки відійшла у вічність об одинадцятій десять у той же вечір. Скажіть, і звідки вона знала?
Енн не могла сказати.
– Тут поховано мого прапрапрадіда. Він з’явився на світ у 1760 і жив з того, що майстрував прядки. За все своє життя він, як подейкували, зробив їх чотирнадцять тисяч. Коли пастор читав над небіжчиком: «Вони від праць своїх заспокояться, бо діла їхні ідуть слідом», старий Майром Прингл завважив, що в такому випадку шлях мого пра-прапрадіда на небеса буде увесь захаращений прядками. Вважаєте, що такий коментар свідчить про гарні манери, панно Ширлі?
Якби це видав будь-хто, а не Прингл, Енн, можливо, не так рішуче відказала б: «У жодному разі», дивлячись на надгробну плиту, оздоблену черепом і схрещеними кістками так, наче сама сумнівалася в увічливості того коментаря.
– Тут поховано мою кузину Дору. Вона була одружена тричі, проте всі її чоловіки вмерли наглою смертю. Схоже, Дорі ніяк не щастило зі здоровими обранцями. Останній – Бенджамін Баннінг… він лежить не тут… спочиває в Лоувейлі поруч зі своєю першою дружиною… він ніяк не міг змиритися зі своєю кончиною. Дора казала йому, що він іде в кращий світ. «Може бути, може бути, але я ж то звик до дехвектів цього світу», – казав бідолашний Бен. Він прийняв якісь пігулки, аж шістдесят одну штуку, проте ще довго згасав. А тут лежить уся сім’я дядька Дейвіда Картлоу. Біля кожного надгробка росте кущ чайної троянди, і тільки гляньте, як вони квітують! Я щоліта навідуюся сюди й збираю квіти, щоб перетерти їх зі цукром. Шкода було б, якби вони пропали без ужитку, правда?
– Я… Правда.
– Тут спочиває моя бідолашна молодша сестра, Гаррієт, – зітхнула панна Валентайн. – У неї було розкішне волосся… десь приблизно такого відтінку, як у вас… можливо, не таке руде. Воно сягало їй до колін. У неї на той момент був наречений. Кажуть, ви теж маєте нареченого. Я ніколи не горіла бажанням вийти заміж, проте, як на мене, було б гарно мати нареченого. Звичайно, я мала такі можливості… мабуть, я занадто перебірлива… але ж не може дівчина з роду Картлоу вийти заміж за першого стрічного?
Ні, схоже було, що не може.
– Френк Діґбі… отам у кутку під оцтовими деревами… пропонував мені руку й серце. Я таки трохи пошкодувала, що тоді йому відмовила… але ж вийти за якогось Діґбі! Він одружився з Джорджиною Труп. Вона завжди трохи запізнювалася до церкви, щоб покрасуватися у своїх убраннях. Вона обожнювала гарне вбрання. Її поховали в такій гарній блакитній сукні… Я пошила ту сукню їй на весілля, проте зрештою вона вдягла її на власний похорон. У неї було троє гарненьких діток. Вони здебільшого колись сиділи на лаві попереду мене в церкві, а я їх завжди вгощала льодяниками. Уважаєте, що неправильно давати дітям цукерки в церкві, панно Ширлі? Не м’ятні… м’ятні льодяники можна… у них є щось таке святе, правда? Проте ті бідолахи їх не люблять.