– Чи не проходив хто через ворота позаминулої ночі? – про всяк випадок запитала вартового Дороті.
– Ні, принцесо, ніхто не входив і не виходив, – відповів Страж.
– Я й не сумнівався, – завважив Чарівник. – Навряд чи стіни зупинять лиходія, який вкрав всі чари Країни Оз. Вважаю, він пересувався повітрям, інакше ніяк не встигнути за одну ніч побувати і в Смарагдовому місті, і в палаці Глінди. Швидше за все, злодій літає за допомогою невідомого нам чарівництва.
Подорожні пройшли, ворота зачинилися – Тото ледве встиг прошмигнути між стулками. Карета легко котила бруківкою серед зелених полів і ферм. За деякий час зелені поля закінчилися, потягнулися жовті плантації кукурудзи й соняшнику, ферми стали зустрічатися дедалі рідше – мандрівники в’їхали до країни Моргунів.
Опівдні друзі переправилися через річку Моргунку, ближче до вечора проїхали повз порожню вежу Опудала (її господар, як ми знаємо, теж вирушив на пошуки Озми). У сутінках вони минули останні ферми й ступили на землю безкрайніх Ходячих прерій, де теж жили люди. Помітивши самотню хатину пастуха, мандрівники попросилися на нічліг. І дуже вчасно, бо бідний Тото вже вибився із сил, женучись за ними. Побачивши, що друзі зупинилися, він з полегшенням перевів подих і тихо підкрався до хатини.
Пастух зрадів мандрівникам. Хатину він віддав у розпорядження дівчаток, а сам разом із Чарівником і Ґудзиком розташувався просто неба. Лякливий Лев, ослик Хенк і Вузі влаштувалися трохи далі, а Латочка та Дерев’яна кобилиця взагалі не спали. Ніколи. Вони вирішили прогулятися при місячному світлі.
Вночі Лев відчув, як хтось ворушиться в нього під боком.
– Тото, звідки ти взявся? – пробурчав він крізь сон.
– Зі Смарагдового міста, – відповідав песик. – Як гадаєш, Дороті не прожене мене додому?
– Звідки я знаю? Запитай у Дороті, – Лев позіхнув, перевернувся на другий бік і знову заснув. Слідом за ним заснув і Тото, вирішивши, що немає сенсу заздалегідь засмучуватися.
Вранці, коли Чарівник розпалив багаття, песик підійшов до вогню погрітися. Тут його й побачила господиня.
– Тото! Звідки ти взявся?
– Ти вже не пам’ятаєш, де мене кинула! – ображено гавкнув песик.
– Ой, вибач, я зовсім забула про тебе, в мене стільки клопоту! – вибачилася Дороті. – Але якщо вже ти тут, дозволяю залишитися. Тільки дивись, будь обережний! Адже ми поїхали в небезпечну подорож!
– Спасибі! – завиляв хвостом песик. – Може, тепер ти мене погодуєш?
– Ось приготуємо сніданок – отримаєш свою частку! – строго завважила дівчинка. В глибині душі вона раділа, що песик знову з нею, але треба було пам’ятати про дисципліну – адже вони шукають лиходія.
За сніданком пастух попередив мандрівників:
– Далі на вашому шляху лежать Карусельні гори, ці місця дуже небезпечні, раджу обійти їх.
– Так, так, треба звернути! – захвилювався Лякливий Лев. – Мені не хочеться зустрічатися з небезпеками!
– Ще нікому не вдавалося пройти через Карусельні гори, – вів далі пастух. – Кажуть, за ними, в Ходячих преріях, ростуть одні колючки, і живуть там якісь герки, дуже дивні істоти.
– А як вони виглядають? – зацікавилася Дороті.
– Ніхто не знає, адже ніхто там не бував, – відповів пастух, – але я чув, що вони поїдають колючки та роз’їжджають на колісницях, запряжених драконами. Герки такі сильні, що підкорили велетнів, і тепер велетні прислужують їм.
– Від кого ж ви це чули? – наполягала Бетсі.
– Усі так кажуть, – усміхнувся пастух, – запитайте будь-кого в наших краях.
– Але звідки вони знають, якщо там ніхто не бував? – не вгамовувалася Бетсі.
– Може, їм розповіли птахи? – припустила Дороті.
– А за Ходячими преріями лежать місця незвідані, – знову заговорив пастух, – там живуть чаклуни й лиходії.
– А якщо ніяких лиходіїв там немає? – засумнівався Чарівник. – Звідки ви знаєте?
– Поміркуйте самі, – заперечив пастух, – хіба добрі, веселі люди можуть жити в глушині, далеко від людей? Вони б давно вже подружилися з нами і визнали владу доброї Принцеси Озми, як це зробили всі інші жителі Країни Оз.
– У такому разі ми просто зобов’язані досліджувати ці дикі місця, якими б небезпечними вони не були! – вигукнув Чарівник. – Адже Озму викрав злодій, і шукати її серед добрих людей в густонаселеному краї безглуздо. Можливо, за Карусельними горами Озми й немає, але ми повинні в цьому переконатися!
Друзі погодилися з Чарівником, завантажили речі в Карету, попрощалися з гостинним пастухом і рушили в дорогу.
Гори-каруселі
Повільно просувалися друзі Ходячими преріями, раз у раз підіймаючись на пагорби та знову спускаючись униз. Але за всю дорогу так і не зустріли жодної живої душі. Чим далі вони йшли, тим похмурішим ставало довкілля. Після полудня на горизонті показалися невисокі гори. Гори як гори, нічого особливого й страшного. Широкі біля основи й загострені догори, вони, власне, й на гори-то не були схожі – так, пагорби. Але, підійшовши ближче, друзі зрозуміли, що саме про них попереджав їх пастух.
Першою це помітила Дороті:
– Дивіться, дивіться, вони кружляють, як карусель!
– Тому їх і прозвали Карусельними! – завважив Чарівник.
– От би покататися! Правда, вигляд у них не дуже приємний! – вигукнула Латочка.
Справді, зблизька гори виглядали страхітливо. Вони зі скреготом оберталися, одні за годинниковою стрілкою, інші – проти, і куди не кинь погляд, за однією гострою вершиною височіла інша, і так до самого горизонту. Підійшовши до обриву, що відділяв гори від степу, друзі зазирнули вниз, у бездонну прірву. Там, у чорній глибині, рипіли кам’яні колони. До вершини кожної кріпилося по горі, а основа губилася день в непроглядній темряві.
– Цю канаву так просто не перескочиш! – присвиснув Ґудзик.
– Лев перестрибне! – заперечила Дороті.
– Що? Стрибати через цю жахливу прірву? Ніколи! – з огидою пирхнув Лев.
– Пропоную повернутися, – втрутилася Дерев’яна кобилиця.
– Повністю підтримую, – кивнув Вузі.
– Даремно ми не послухалися пастуха, – підтакнув ослик Хенк.
Але інші не поспішали здаватися.
– Тільки б перебратися! На тому боці буде набагато простіше, – сказав Ґудзик.
– Треба щось придумати, – підтримала його Дороті, – шкода, що ніхто з нас не вміє літати.
– Ех, були б тут мої чарівні інструменти! – зітхнув Чарівник. – Дороті, а що це за пояс на тобі?
– Це? Чарівний пояс Короля номів. Але як він діє, я поняття не маю. Знаю тільки, що поки він на мені, зі мною нічого не трапиться. Треба було запитати в Озми, вона вміє з ним поводитися, але хто міг подумати, що Озма раптом зникне!
– Накажи Поясу перенести тебе через гори, раптом спрацює, – запропонував Чарівник.
– А що з того? Всіх він все одно не перенесе, а одна я не впораюся з велетнями й драконами.
– Що правда, то правда, – похнюпив голову Чарівник, але одразу підняв її, щось помітивши. – А що це в тебе на пальці, Троте?
– Каблучка. Подарунок русалок. Якщо я впаду в воду, вони мене врятують. Але на суші від неї жодної користі.
Поки Чарівник роздумував, друзі сховалися в тіні високого розлогого дерева, яке росло біля самого краю прірви. Бетсі задумливо глянула вгору:
– Прив’язати б сюди довгу мотузку та перекинути через прірву…
– А що, непогана ідея! – перебила її Латочка. – Я знаю, де взяти мотузку! Можна розпрягти Кобилицю!
– Як ми відразу не здогадалися! – вигукнув Чарівник. – Молодець, Латочко! Хоч у тебе в голові вата, а міркуєш ти краще за нас!
Він почав розпрягати Кобилицю, а Дороті та Ґудзик взялися прив’язувати ремінці один до одного. У них вийшла довга шкіряна мотузка, міцніша за будь-яку іншу.
– Прив’язати до дерева її ще можна, але до гори? Адже вона крутиться! – скептично завважив Лев.
Але Латочка не вшанувала його відповіддю, натомість мовчки подала мотузку Ґудзику. Той спритно видерся на дерево й прив’язав її до гілки, яка нависла над прірвою. Латочка вхопилася за вільний кінець, розбіглася, відштовхнулася й полетіла прямо через прірву, як камінь, пущений з пращі. Навіть не приземлившись, вона відпустила ремінь, впала на гору, перекинулася, а потім, не зменшуючи швидкості, перескочила на наступну гору, потім далі й далі, поки не зникла з очей.