– Ні, – відповіла Джорджа. – Я ж казала, що дістатися туди можна тільки човном. Відстань до острівця більша, ніж здається, і там дуже-дуже глибоко. Крім того, він оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й під водою опинилося кілька затонулих кораблів.
– Затонулих кораблів! – захоплено вигукнув Джуліан. Очі його спалахнули. – Отакої! Я ніколи не бачив старого корабля, що зазнав трощі. Там можна побачити такий корабель?
– Зараз ні. Їх усі підняли. Окрім одного, на тому боці острова. Він лежить глибоко під водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарної днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить мені.
Цим разом віри не йнялося. Але Джорджа рішуче кивнула головою.
– Авжеж, – підтвердила вона, – корабель належав одному з моїх прапрапрапрадідусів чи щось таке. Він віз золото, золоті злитки, на кораблі, а той зазнав трощі біля острова Кирін.
– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очі в неї при цьому були по яблуку.
– Ніхто не знає, – відповіла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пірнали, звичайно, але золота там не знайшли.
– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джуліан. – Мені так хотілося б побачити затонулий корабель.
– Ну, ми могли б рушити туди, скажімо, сьогодні післяобід, у відплив, – сказала Джорджа. – Вода нині спокійна й прозора. Щось зможемо побачити.
– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власні очі побачити живий затонулий корабель!
Всі засміялися.
– Ну, він не так щоб вельми живий… – посміхнувся Дік. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?
– Спочатку я маю піти й привести Тімоті, – сказала Джорджа й підвелася.
– А це хто такий? – поцікавився Дік.
– Ви вмієте берегти таємниці? – спитала Джорджа. – Ніхто вдома не має знати про нього.
– Звісно, вміємо. Ну, яка ще таємниця? – запитав Джуліан. – Нам ти все можеш розповісти. Ми не докажчики.
– Тімоті – мій найбільший друг, – пояснила Джорджа. – Я не можу без нього. Але мати й батько не люблять його, і тому я переховую його. Зараз приведу його.
І вона побігла стежкою вгору. Діти спостерігали за нею. На їхню думку, вона була найбільш незвичайною дівчинкою у світі.
– Хто ж цей Тімоті? – міркував Джуліан. – Якийсь хлопець-рибалка, якого батьки Джорджі чомусь не схвалюють.
Діти розляглися на теплому піску й узялися чекати. Раптом почувся дзвінкий голос Джорджі з кручі за ними.
– Ходімо, Тімоті, ходімо!
Діти піднялися, щоб побачити так званого Тімоті. Виявилося, що це зовсім не хлопчик-рибалка, а великий брунатний двірняк з довжелезним хвостом і великою широкою пащею; здавалося, ніби пес усміхається. Він у цілковитому захваті вистрибом ходив навкруг Джорджі. Дівчинка бігла до них.
– Оце Тімоті, – представила вона свого друга. – Правда ж, він – сама досконалість?
Як собака Тімоті був вельми далекий від досконалості. У нього були неправильні форми: голова завелика, вуха надто стирчали, хвіст задовгий, а про породу було шкода й мови. Але пес виявився таким невгавним, зичливим, незграбним і смішним, що діти одразу полюбили його.
– О, мій любенький! – вигукнула Енн, і пес лизнув їй ніс.
– Який же він здоровезний! – підхопив Дік і ласкаво поплескав Тімоті, через що той пішов вистрибом навколо нього як скажений.
– Шкода, що в мене такого нема, – зауважив Джуліан, який справді любив собак і завжди хотів мати власного пса. – Джорджо, який же він гарний! Ти пишаєшся ним?
Дівчинка усміхнулася, і вираз її обличчя одразу змінився: став сонячним і гарним. Вона сіла на пісок, а собака пригорнувся до неї і лизькав їй руки та лице.
– Просто обожнюю його, – сказала Джорджа. – Я знайшла його у вересовищі іще цуценям, рік тому, й принесла додому. Спочатку він мамі подобався, але коли виріс, почав бешкетувати.
– І що він робив? – поцікавилася Енн.
– Ну, почав гризти усе підряд, – сказала Джорджа. – Чисто все пожував: новий килимок, який мама купила, її найгарніший капелюшок, татові капці, якісь папери тощо. А ще він гавкав. Мені подобається його гавкіт, а татові – ні. Він казав, що вже шаліє від того гавкоту. Він побив Тіммі, а я розсердилася і нагрубіянила йому.
– А тобі колись вичитували? – спитала Енн. – Я б не грубіянила твоєму татові. У нього дуже суворий вигляд.
Джорджа дивилася на бухту. Її обличчя знову спохмурніло.
– Покарання мене не обходили, – відповіла вона. – Але найгірше було те, що батько заборонив тримати Тіммі вдома, а мама його підтримала й сказала, що Тіма треба з дому прибрати. Я плакала кілька днів, – а я ніколи не плачу, бо хлопці не плачуть, а я хочу бути схожою на хлопця.
– Іноді хлопці теж плачуть, – почала Енн, дивлячись на Діка, який три-чотири роки тому був плаксієм. Дік штовхнув її у бік, і вона замовкла.
Джорджа подивилася на Енн.
– Хлопці ніколи не плачуть, – затялася вона. – У кожному разі, я не бачила жодного плаксія і сама стараюся ніколи не плакати. Я ж не немовля. Але я не могла стриматися, коли Тіммі вигнали. Він теж плакав.
Діти з великою повагою подивилися на Тіммі. Вони досі не знали, що собаки можуть плакати.
– Тобто ти хочеш сказати, що він плакав справжніми слізьми? – з недовірою запитала Енн.
– Ні, не зовсім, – відповіла Джорджа. – Він занадто мужній для цього. Він плакав уголос – вив безперестанку і виглядав таким нещасним, що ледь не розбив моє серце. І тоді я зрозуміла, що не можу з ним розлучитися.
– Що ж сталося потім? – затамувавши подих, запитав Джуліан.
– Я пішла до Олфа, мого знайомого хлопця-рибалки, – вела далі Джорджа, – і запитала, чи не може він потримати Тіммі у себе, якщо я віддаватиму йому усі мої кишенькові гроші. Він погодився, і тепер Тіммі живе у нього. Тому в мене ніколи немає грошей – усе йде на Тіммі. А їсть він дуже багато, еге ж, Тіме?
– Гав! – відповів пес і перекинувся на спину, дриґаючи волохатими лапами. Джуліан полоскотав його.
– А що ти робиш, коли тобі хочеться цукерки чи морозива? – поцікавилася Енн, яка витрачала велику частину кишенькових грошей на солодощі.
– Нічого, – відповіла Джорджа. – Обходжуся без них.
Дітям це здалося жахливим: вони любили морозиво, шоколад і цукерки та споживали їх чимало. Вони із жалем уп’ялися в Джорджу очима.
– Може, інші діти, які граються на пляжі, пригощають тебе морозивом і цукерками? – припустив Джуліан.
– Я не дозволяю їм це робити, – сказала Джорджа. – Якщо я сама не можу частувати їх, нечесно брати щось у них. Тому я відмовляюсь.
Удалині пролунав дзвоник морозивника. Джуліан поліз до кишені. Він схопився і побіг, побрязкуючи монетами. За мить він повернувся з чотирма великими порціями шоколадного морозива. Одну він дав Діку, другу Енн, а третю простягнув Джорджі. Вона із сумом подивилася на морозиво, але відмовилась.
– Ні, дякую, – сказала вона. – Ти ж знаєш, що у мене немає грошей на нього, тому я не зможу поділитися з вами і не можу брати нічого у вас. Недобре брати щось у інших, якщо ти не в змозі відплатити їм тим же.
– Але у нас ти ж бо можеш брати, – заперечив Джуліан, намагаючись вкласти морозиво в засмаглу руку Джорджі. – Ми ж родичі.
– Ні, дякую, – повторила Джорджа. – Хоча з вашого боку це дуже мило.
Вона подивилася на Джуліана синіми очима, і хлопець спохмурнів, намагаючись придумати спосіб, як змусити цю уперту дівчинку взяти морозиво. Аж тут він посміхнувся.
– Послухай, у тебе є дуже багато цікавих речей, чим би ти могла з нами поділитися, якщо тільки дозволиш нам цим скористатися. Ти поділишся з нами, а ми поділимося з тобою, наприклад, морозивом. Згодна?
– А що у мене є, чим я могла би поділитися? – здивувалася Джорджа.
– У тебе є собака, – відповів Джуліан, поплескуючи по хребту великого брунатного двірняка. – Ми б теж радо з ним вовтузилися, він такий милий! У тебе є дивовижний острів. Ми б дуже тішилися, якби вряди-годи ти з нами ним поділилася. І в тебе є затонулий корабель. Ми хотіли б його побачити, якщо ти дозволиш нам. Звичайно, морозиво та солодощі не йдуть ні в яке порівняння з усім цим, але було б добре піти на таку домовленість і ділитися одне з одним тим, що у кого є.