Энид Блайтон - П’ятеро на острові скарбів

Інід Блайтон

Славетна п’ятірка

П’ятеро на острові скарбів

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Enid Blyton

FIVE ON A TREASURE ISLAND

First published in Great Britain in 1942 by Hodder & Stoughton Limited

This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd

Переклад з англійської Леся Герасимчука

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition

Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited

© Л. А. Герасимчук, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Розділ 1

Великий сюрприз

– Мамо, щось уже відомо про наші канікули? – запитав Джуліан за сніданком. – Поїдемо, як завжди, до Пелзета?

– Боюся, що ні, – відповіла мати. – Цього року там уже місць нема.

Троє дітей за столом розчаровано подивилися одне на одного. Їм так подобався будинок у Пелзеті. Там такий гарний пляж і купатися приємно!

– Не журіться, – сказав батько. – Гадаю, ми підшукаємо для вас місце не гірше за це. У кожному разі ми з мамою цього разу поїхати з вами не зможемо. Мама ще не казала вам про це?

– Ні, – відповіла Енн. – Мамо, це правда? Ти не зможеш провести з нами канікули? Адже ти завжди їздила з нами.

– Цього року тато хоче, щоб я поїхала з ним до Шотландії, – сказала мати. – Ми поїдемо самі. Ви вже досить дорослі й самостійні, і ми думали, що вам цікавіше буде провести канікули без нас. А що в Пелзеті місць немає, я досі не уявляю, куди вас відправити.

– А як щодо Квентіна? – запитав батько. Квентін був його братом, а для дітей – дядьком. Вони бачили його лише одного разу і трохи побоювалися. Цей високий і завжди похмурий чоловік був постійно зайнятий якимись науковими дослідженнями. Він жив біля моря – і більше нічого діти про нього не знали.

– Щодо Квентіна? – мати випнула губи. – Чому це ти раптом згадав про нього? Навряд чи він захоче, щоб діти вертілися під ногами в їхньому будиночку.

– Днями я бачився з дружиною Квентіна у справі. У них, схоже, якась скрута. Фенні казала, що була б не проти на якийсь час взяти за комірне одного-двох пожильців. Їхній будинок – на березі моря. Дітям сподобається. Фенні – дуже мила, вона їх догляне.

– І в неї, до речі, є своя дитина, – сказала мати. – Зараз… як її звуть? Якось дуже дивно… авжеж, Джорджина. Скільки їй років? Здається, близько одинадцяти.

– Мого віку, – зауважив Дік. – За одним разом познайомимося з кузиною! Їй, напевно, невесело самій. Я можу бавитися з Джуліаном і Енн, а у Джорджини немає нікого. Вона, либонь, зрадіє нашому приїзду.

– Ваша тітка Фенні казала, що й Джорджині з друзями було б веселіше. Гадаю, цей варіант вирішив би наші труднощі, – мовив батько. – Потелефонуймо Фенні та домовимося про все. Я упевнений, що її це влаштує, а Джорджина матиме з ким провести канікули. Натомість ми зможемо не турбуватися за нашу трійцю.

Діти розворушилися. Цікаво буде поїхати на нове місце й познайомитися з кузиною!

– А там є кручі, скелі, пісок? – поцікавилася Енн. – Там гарна місцина?

– Я не дуже добре ті терени пам’ятаю, – відповів батько. – Але упевнений, що там дуже цікаво. Вам сподобається. Місцина називається «Бухта Кирін». Ваша тітка Фенні усе життя прожила там і нізащо не хоче куди-небудь переїжджати.

– Тату, швидше телефонуй тітці Фенні й домовляйся! – вигукнув Дік. – Мені здається, це те, що треба. Мені вже ввижаються пригоди!

– Ти завжди так кажеш, куди б ми не поїхали, – розреготався батько. – Гаразд, зараз потелефоную і все з’ясую.

Усі поснідали, встали з-за столу й почали чекати, доки батько подзвонить. Він вийшов у передпокій, і діти почули, як тато замовляє розмову.

– Сподіваюся, все буде гаразд, – сказав Джуліан. – Цікаво, яка вона, Джорджина. Еге ж, дивне ім’я? Радше пасує хлопцеві, а не дівчині. Отже, їй одинадцять, вона на рік молодша за мене, твого віку, Діку, і на рік старша за Енн. Саме те, що треба. Нам учотирьох сумно не буде.

Хвилин за десять батько повернувся, й діти відразу ж зрозуміли, що він про все домовився. Батько радо позирнув на них.

– Про все домовлено, – оголосив він. – Тітка Фенні дуже зраділа. Сказала, що Джорджині буде корисно поспілкуватися з новими друзями, бо їй дуже самотньо. Тітка залюбки перейматиметься вами. Тільки вам треба поменше турбувати дядька Квентіна. Він багато працює, але вельми не полюбляє, коли йому заважають.

– Ми будемо поводитися тихо, як мишки, – пообіцяв Дік. – Слово честі. Все пречудово… коли ми рушаємо, тату?

– Наступного тижня, якщо мати впорається, – відповів батько.

Мама ствердно кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Там нема чого особливо збирати: купальники, светри, джинси. Одяганка у всіх однакова.

– Чудово буде знову влізти в джинси! – вигукнула Енн пританцьовуючи. – Я втомилася від шкільної форми, хочу ходити в шортах або в купальнику, купатися й дертися разом із хлопцями по скелях.

– Ну, от незабаром це й робитимеш, – засміялася мати. – Не забудьте приготувати ігри та книжки, які візьмете з собою. Але ж небагато, бо там тіснувато.

– Торік Енн хотіла узяти з собою усіх своїх п’ятнадцятьох ляльок, – згадав Дік. – Пам’ятаєш, Енн? Дивачка та й годі!

– Не дивачка, – заперечила Енн зашарівшись. – Я люблю своїх ляльок і просто не могла вибрати, яких узяти, й вирішила узяти усіх. Ніякого дивацтва в цьому немає.

– А пам’ятаєте, позаминулого року Енн хотіла взяти з собою конячку-гойдалку? – сказав, гигикаючи, Дік. Тут втрутилася мати:

– Знаєте, а я пригадую, як маленький хлопчик на ім’я Дік, збираючись у Пелзет, приготував ведмедика, трьох лялькових собак, двох кішок і стару мавпочку.

Цього разу зашарівся Дік. Він одразу змінив тему.

– Тату, а як ми поїдемо? Потягом чи автівкою? – запитав він.

– Автівкою, – відповів батько. – Покладемо все у багажник. Як щодо вівторка?

– Мене це влаштовує, – сказала мати. – Ми зможемо відвезти дітей, повернутися, а в п’ятницю рушити до Шотландії. Домовились – їдемо у вівторок.

Отже, від’їзд у вівторок. Діти нетерпляче рахували дні, а Енн щовечора закреслювала в календарі минулий день. Тиждень до вівторка тягнувся надто довго. Проте нарешті він настав. Дік і Джуліан, які жили в одній кімнаті, прокинулися майже одночасно й визирнули у найближче вікно.

– Гарний день, ура! – закричав Джуліан, зіскакуючи з ліжка. – Не знаю чому, але завжди хочеться, щоб у перший день канікул світило сонце. Давай розбудимо Енн.

Енн спала в сусідній кімнаті. Джуліан вбіг туди і потрусив Енн за плечі.

– Прокидайся! Вже вівторок і сяє сонце.

Енн схопилася і радісно уп’ялася очима в Джуліана.

– Нарешті! – вигукнула вона. – Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цікаво від’їжджати кудись на канікули!

Вони рушили невдовзі після сніданку. Автівка була велика, тож усі вельми зручно вмостилися. Мати сиділа попереду разом з батьком, а діти – позаду, поставивши ноги на дві валізи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нічого не забули.

Заюрмленими вулицями Лондона вони їхали дуже повільно, а коли вибралися з передмістя, автівка наддала газу. Незабаром вони вже летіли заміською трасою. Діти співали пісень, як і завжди, коли були щасливі.

– А їсти ми скоро будемо? – запитала Енн, яка раптом зголодніла.

– Скоро, – відповіла мати, – але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Підобідок буде не раніше о пів на першу, Енн.

– Шкода! – вигукнула Енн. – Я не дотягну до підобідку.

Тож мати дала їм шоколад, і діти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, ліси і поля, повз які мчала автівка.

Пікнік був чудовий. Вони зупинились на пагорбі й влаштувалися на похилій ділянці з краєвидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великої бурої корови, яка підійшла й вирячилася на неї, але пішла геть, коли батько прогнав її. Діти понаїдалися по зав’язки, і мати сказала, що на підвечірок о пів на п’яту доведеться не влаштовуватись на природі, а йти до чайної, бо вони поїли усі бутерброди, приготовані й на підобідок, і на підвечірок.