– І кажете, що він не має наміру стати медиком?
– Начебто, ні. Лише Бог знає, для чого він усе це вивчає. Але ось ми й приїхали, тепер уже самі сформуєте про нього думку.
Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькі двері ввійшли у флігель, що прилягав до величезної лікарняної будівлі. Тут усе було знайоме, і мені не треба було вказувати дорогу, коли ми піднялися темнуватими кам’яними сходами та пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із брунатними дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький арочний коридорчик – він вів у хімічну лабораторію.
У цій високій кімнаті на полицях виблискували незліченні бутлі та пляшечки. Усюди стояли низькі широкі столи, густо заставлені ретортами, пробірками та пальниками Бунзена[2], що тріпотіли язичками синього полум’я. Лабораторія була порожня, і лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся та схопився з місця.
– Знайшов! Знайшов! – радісно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас із колбою в руках. – Я нарешті знайшов реактив, який осідає лише гемоглобіном і нічим іншим!
Якби він відшукав золоті розсипи, і то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.
– Доктор Ватсон, містер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.
– Вітаю! – привітно сказав Голмс, тиснучи мені руку з силою, яку я навіть не міг у ньому запідозрити. – Бачу, ви побували в Афганістані.
– Як ви здогадалися? – здивувався я.
– Ну, це дрібниці, – кинув він, усміхнувшись. – От гемоглобін – зовсім інша річ. Ви, звісно, розумієте важливість мого відкриття?
– Як хімічна реакція – це, певна річ, цікаво, – відповів я, – але практично…
– Боже милий, та це ж найважливіше практичне відкриття для судової медицини за десятки років. Хіба не розумієте, що це дає можливість безпомилково визначати кров’яні плями? Ходіть-но сюди!
У запалі нетерпіння він схопив мене за рукав і потягнув до свого столу.
– Візьмімо дещицю свіжої крові, – запропонував він і вколов довгою голкою свій палець, витягнувши піпеткою краплину крові. – Тепер розчиню цю краплю в літрі води. Дивіться, вода здається абсолютно чистою. Співвідношення кількості крові до води не більше, ніж один до мільйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаємо характерну реакцію.
Він кинув у склянку кілька білих кристаликів і накрапав туди якоїсь безбарвної рідини. Вміст миттєво забарвився в каламутно-червоний колір, а на дні з’явився коричневий осад.
– Ха-ха! – він заплескав у долоні, радіючи, як малюк, який отримав нову іграшку. – Що про це скажете?
– Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, – зауважив я.
– Чудовий! Чудовий! Колишній метод із ґваяковою смолою[3] дуже громіздкий і ненадійний, як і дослідження кров’яних кульок під мікроскопом. Це взагалі марно, якщо кров пролили кілька годин тому. А цей реактив діє однаково добре, свіжа кров чи ні. Якби його відкрили раніше, то сотні людей, котрі зараз розгулюють на волі, давно б уже заплатили за свої злочини.
– Он як! – пробурмотів я.
– Розкриття злочинів завжди залежить від цього питання. Людину починають підозрювати в убивстві, можливо, через кілька місяців після того, як його скоїли. Переглядають її білизну й одяг, знаходять бурі плями. Що це: кров, бруд, іржа, фруктовий сік чи ще щось? Ось питання, яке заганяло в глухий кут багатьох експертів, а чому? Бо не було надійного реактиву. А тепер у нас є реактив Шерлока Голмса, і всім ускладненням настав край!
Очі його виблискували, чоловік притиснув руку до грудей і вклонився, немов відповідаючи на оплески уявної аудиторії.
– Вас можна привітати, – сказав я, неабияк здивований його ентузіазмом.
– Торік у Франкфурті слухали заплутану справу фон Бішофа. Його, звісно, повісили б, якби тоді знали мій метод. А справа Мезона з Брадфорда, і знаменитого Мюллера, і Лефевра з Монпельє, і Семсона з Нью-Орлеана? Можу назвати десятки справ, в яких мій реактив зіграв би вирішальну роль.
– Ви просто жива хроніка злочинів, – засміявся Стемфорд. – Маєте видавати спеціальну газету. Назвіть її «Поліційні новини минулого».
– І це була б дуже захоплююча річ, – підхопив Шерлок Голмс, заклеюючи крихітну ранку на пальці шматочком пластиру. – Доводиться бути обережним, – продовжував він, із посмішкою обернувшись до мене, – я часто чаклую з усілякими отруйними речовинами.
Він простягнув руку, й я побачив, що його пальці вкриті такими ж шматочками пластиру та плямами від їдких кислот.
– Ми прийшли в справі, – заявив Стемфорд, сідаючи на високий триногий ослінчик і кінчиком черевика підсовуючи до мене інший. – Мій приятель шукає собі житло, а позаяк ви скаржилися, що не можете знайти компаньйона, я вирішив, що вас потрібно познайомити.
Шерлоку Голмсу, либонь, сподобалася перспектива розділити зі мною помешкання.
– Знаєте, мені приглянулася одна квартирка на Бейкер-стрит, – повідомив він, – яка нам із вами підійде в будь-якому разі. Сподіваюся, ви не проти запаху міцного тютюну?
– Я й сам палю «корабельний», – підхопив я.
– Чудово. Я зазвичай тримаю вдома хімікати та час від часу проводжу досліди. Це не буде вам заважати?
– Анітрохи.
– Стривайте, а які ж іще в мене недоліки? Так, іноді я впадаю в нудьгу й цілими днями не розтуляю рота. Не треба думати, що я на вас ображений. Просто не звертайте на мене уваги, і це скоро минеться. Ну, а ви в чому можете покаятись? Поки ми ще не оселилися разом, добре б дізнатися один про одного найгірше.
Мене розсмішив цей взаємний допит.
– У мене є щеня, бульдог, – сказав я, – і мені заважає гамір, бо маю розхитані нерви, можу валятися в ліжку півдня й узагалі неймовірно ледачий. Коли я здоровий, у мене з’являється ще ряд вад, але зараз ці – найголовніші.
– А гру на скрипці також вважаєте гамором? – стурбовано поцікавився він.
– Залежить від того, як грати, – відповів я. – Хороша гра – це дар богів, а кепська…
– Ну, тоді все гаразд, – весело зареготав він. – Здається, можна вважати, що справу залагоджено, якщо лишень вам сподобаються кімнати.
– Коли ми їх побачимо?
– Зайдіть за мною завтра опівдні, поїдемо звідси разом і про все домовимося.
– Чудово, отже, рівно опівдні, – сказав я, тиснучи йому руку.
Чоловік знову зайнявся своїми хімікатами, а ми зі Стемфордом пішли до мого готелю.
– Між іншим, – раптом зупинився я, повернувшись до супутника, – як він дізнався, що я приїхав із Афганістану?
Той загадково посміхнувся.
– Це його головна особливість, – сказав мій компаньйон. – Багато людей не поскупилися би, щоб дізнатися, як він усе це вгадує.
– Тут є якась таємниця? – вигукнув я, потираючи руки. – Дуже цікаво! Дякую за те, що нас познайомили. Знаєте, щоб пізнати людство, треба вивчити людину.
– То ви мусите вивчати Голмса, – зазначив Стемфорд, прощаючись. – Утім, ви скоро переконаєтеся, що це міцний горішок. Можу закластися, що він розкусить вас швидше, ніж ви його. До побачення!
– Бувайте, – відповів я й попрямував до готелю, дуже зацікавлений своїм новим знайомим.
Розділ II
Мистецтво робити висновки
Наступного дня ми зустрілися в домовлений час і поїхали дивитися квартиру на Бейкер-стрит, № 221-б, про яку Голмс розповідав напередодні. У помешканні були дві зручні спальні та простора, світла, затишно обставлена вітальня з двома великими вікнами. Кімнати нам сподобалися, і платня, поділена на двох, виявилася такою невисокою, що ми відразу ж домовилися й вступили у володіння квартирою. Того ж вечора я перевіз із готелю свої речі, а на ранок прибув і Шерлок Голмс із кількома скринями та валізами. День-два ми займалися розпакуванням і розкладанням нашого майна, намагаючись знайти для кожної речі найкраще місце, а потім поступово влаштувалися та пристосувалися до нових умов.
Голмс, безумовно, був не з тих, із ким важко вжитися. Він вів спокійний, розмірений спосіб життя й зазвичай залишався вірним своїм звичкам. Рідко коли лягав спати після десятої вечора, а вранці здебільшого встигав поснідати та піти, поки я ще лежав у ліжку. Іноді він просиджував весь день у лабораторії, інколи – в анатомці, а часом надовго йшов гуляти, причому ці прогулянки, мабуть, заводили його в найглухіші закутки Лондона. Енергія мого знайомого не мала меж, коли на нього нападав робочий темп, та час від часу наставала нудьга, і тоді він цілими днями майже непорушно лежав на дивані у вітальні, не промовляючи жодного слова. У ці дні я помічав такий мрійливий відсутній вираз у його очах, що запідозрив би його в пристрасті до наркотиків, якби розміреність і цнотливість його способу життя не спростовували таких думок.