Вегетаційний період на закарпатській частині починається з другої половини березня, в горах – у квітні, з північного сходу на південний схід поступово скорочується.
В лісах Гуцульщини ростуть цінні породи дерев – дуб, бук, явір, волоський горіх, черешня, груша та ін.; з хвойних – карпатський кедр, ялина, смерека, модрина, тис. Особливо різноманітна рослинність на схилах гір. Тут на висоті до 600 м ростуть дуби, ясени, клени, липи, явори, берези. Від 500 – до 1500 м над рівнем моря гори вкриті буковими лісами. Смерека та ялина займають більшу частину площі, зайнятої лісами, а з висоти 1225 м домінують над усіма деревами. На гребенях хребтів, складених з пісковиків, ростуть соснові ліси. У важкодоступних районах Чорногори зустрічається європейська кедрова сосна, або карпатська «лімба». В нижчих частинах гір ростуть на вирубках кущі малини, ожини, чорниці, брусниці.
Більшість полонин Гуцульщини, вкритих трав’янистою рослинністю, використовується як пасовиська, частково для сінокосів.
Найбільшими комплексами полонин є так звані Кадіївський та Гринявський, відокремлені між собою улоговиною Чорного Черемошу. Полонини розташовані також на східній частині Чорногори, на північній частині Гринявських гір, на гірських масивах між селами Космач, Ворохта, Ділятин, Білі
Ослави. На буковинській Гуцульщині полонини займають підніжжя вершин Яровище і Темнатик, хребта Максимець між Білим Черемошем, Путилою і Сучавою. На закарпатській Гуцульщині гірські пасовища розташовані в західній частині Чорногори, на схід від Свидовця.
Багатий тваринний світ Карпат. Тут живуть олені, козулі, дикі свині, бурі ведмеді, вовки, лиси, борсуки, куниці, білки, тхори, видри. В горах на межі лісу та полонин водяться рисі та дикі коти. З птахів переважають дятли, синиці, дрозди, зяблики, щиглики, рябчики, яструби, сови, орли.
В ріках і потоках Гуцульщини водяться форель струмкова, підуст, усач, марена, рибець, лосось, дунайський харіус та ін. [1, 2, 3].
Здійснюється планова робота зі збереження тваринного світу. Обмежено відстріл звірів і лов риби, створено штучні форельні господарства. Для збагачення та охорони своєрідного рослинного і тваринного світу Карпат в районі Говерли створено Карпатський державний заповідник та в районі Ворохти – Карпатський державний природний парк.
__________________________
1. Бучинський І О., Волеваха М. М., Коржов В. О. Клімат Українських Карпат. Київ, 1971.
2. Воропай Л. І., Куниця М. О. Українські Карпати. Київ, 1966.
3. Діброва О. Т. Закарпатська область. Географічний нарис. Київ, 1967.
Походження етнографічної назви
Питання походження назви гуцули в науковій літературі остаточно не з’ясоване, хоча предметом наукових, зокрема і краєзнавчих, зацікавлень воно стало ще у першій пол. ХІХ ст. Відтоді і донині в науковій літературі з приводу походження назви гуцули появилася низка неоднозначних здогадів і гіпотез, висунутих у різний час різними авторами, серед яких, на жаль, менше всього мовознавців. Отже, відзначимо, що у виведенні (поясненні) походження етноніма гуцули дотримуємося гіпотези про антропонімну ґенезу, з тим, однак, що цю гіпотезу подаємо в новій редакції.
Більшість із запропонованих різними авторами етимологій етноніма гуцули – це науково необґрунтовані гіпотези. Докладний критичний огляд різних авторських спроб з’ясувати походження цієї назви подав Б. В. Кобилянський [4, с. 143–151] та доповнив В. В. Грабовецький [1, с. 39–40]. Спираючись на огляд цих гіпотез, вкажемо лише на їх суть.
Так, у польській етнографічній літературі минулого століття деякі автори виводили походження назви гуцули від слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати > кочули > гочули > гуцули (К. Мілевський), або шляхом: кочувати > кочули > коцули > гоцули > гуцули (Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський). І. Вагилевич, а вслід за ним Ф. Гельвалд, Ю. Федькович та О. Моргенбессер пов’язували походження гуцулів з тюркським племенем узів, невмотивовано допускаючи, що і назва гуцули виникла від назви узи шляхом штучного перетворення: узи > уци > уцули > гуцули. Ще більш лінгвістично (і історично) безпідставною була спроба польського дослідника С. Вітвицького вивести етимологію назви гуцули від імені згаданого в хроніці С. Бандтке моравського князя Гецило (864 р.) або від штучно створеного цим автором слова горул – мешканець гір.
Невмотивованими були також спроби пов’язувати походження цієї назви з українським словом гуцати (В. Шухевич), з готським словом guta «гот» (Я. Розвадовський), а також із згаданою в монгольському літописі Юань-Чао-бі-ші назвою якихось гір Гацалі (І. Філевич, В. Мавродін).
Не має під собою наукової основи найбільш популярна в літературі гіпотеза походження назви гуцул(и) від волоського слова hotul у значенні «розбійник», що виникла нібито внаслідок поширеного у свій час на Гуцульщині опришківського руху, який, таким чином, прихильники цієї гіпотези несправедливо розцінювали як розбійництво, а не як насправді один з виявів народно-визвольної боротьби.
Виразна на перший погляд співзвучність волоського слова hotul з назвою гуцул та гаданий, як причина для номінації цим словом, опришківський рух спричинилися до того, що дану гіпотезу підтримав цілий ряд відомих учених.
Як довів Б. В. Кобилянський [4, с. 148–149], наукова неспроможність гіпотези походження назви гуцули від волоського слова hotul полягає в тому, що вона непереконлива ні з історичного, ні з мовознавчого погляду.
На підставі даних археології, етнографії, фольклористики і лінгвістики автор цієї гіпотези дійшов висновку, що гуцули – це нащадки давньоруського племені уличів і частково тиверців. Ця гіпотеза послужила йому основою і саму назву гуцули вивести від назви давньоруського племені уличів, у даному випадку – конкретно від засвідченого писемністю її варіанта улучи, шляхом гаданих перетворень улучи > улуци > уцули > гуцули. Щодо вихідної форми улучи, то вона, за припущенням Б. В. Кобилянського, походить від тюркського слова улус – «плем’я», що зіставляється з монгольським улус, улс – «народ», «люди», «держава», «країна» [4, с. 210].
Критичні зауваження з приводу цієї гіпотези Б. В. Кобилянського висловлені М. Л. Худашем. Вони зводяться до того, що прийнята Б. В. Кобилянським за вихідну для етимологізації назви гуцули форма улучи – сумнівна. Серед слов’янської племінної етнонімії і топонімії типовими і загальнопоширеними були утворення на – ичи типу давньоруських назв племен в'ятичі, дреговичі та ін., то яким же чином назва племені уличів повинна була в давньоруському середовищі звучати здеформовано як улучи, а потім, до того ж, згідно з концепцією Б. В. Кобилянського, послужити основою для не менш незвичних на слов’янському мовному ґрунті перетворень на форми улуци > уцули? На наш погляд, засвідчена писемністю форма улучи (як і подібні їй улучичи, улутичи, лутичи) – це не що інше, як деформації. Якщо ж припустити, що до появи форми улучи могло якимось чином причинитися сусіднє з уличами тюркомовне середовище з властивою для нього гармонією голосних, у даному випадку у формі uluč (звідки улучи), то важко погодитися, щоб ця чужомовна форма могла якимось чином перемогти в східнослов’янському середовищі відзначену вище типовість і стабільність вживання форм на – ичи, прищепитися в ньому та зазнати ще, крім цього, незвичної трансформації з переходамиулуч(и) >улуц(и) >уцул(и) > гуцул(и).
Відомий вчений, дослідник гуцульського краю, В. В. Грабовецький, не висловивши своєї думки з приводу наведеної вище гіпотези Б. В. Кобилянського, висунув свою версію походження назви гуцули [1, с. 39–40], згідно з якою ця назва походить від прізвища Гуцул і з’явилася десь у XVIII ст. Однак цей автор не з’ясував, звідки ж взялося прізвище Гуцул, яка його етимологія і чи існувала якась реальна можливість для виникнення у такий пізній період, як XVIII ст., тобто вже в нові часи, назви такої великої етнографічної групи карпатського українського населення, як гуцули, від одного, до того ж етимологічно неясного, прізвища. Не звернув уваги й на те, що особова назва Гуцул була відома вже в XVI ст.