Забігана, зачухана, невиспана, але натхненна ранковою погодою, я нарешті вийшла з дому і йшла парком до університету. На вулиці стояла осінь, але не та, що несе за собою приємну осінню депресію і натхнення для віршів, а така, на додачу до якої йшов нежить, з яким я прокинулась, кашель і алергія на характерні для цієї пори року запахи. Потім згадала, що просто на радощах через переїзд не зачинила кватирку в кімнаті. Залишалось декілька хвилин до початку моєї першої пари. Я завжди була дещо неуважною, і зараз навіть не могла уявити, які пригоди принесе мені ця риса.
Ще від часів школи я часто спізнювалася, тому що любов до сну завжди перемагала, через це я влетіла в аудиторію разом із гучним дзвінком, який пронизав мозок різким струмом. Декілька людей ще вішали верхній одяг на бильця стільців і всідалися. А коли голоси, які долинали з різних боків аудиторії, і неприємний скрип ніжок стільців, яких совали по підлозі, повністю розчинилися в тиші, яка чомусь почала незвично тиснути, викладач почав лекцію.
Я непомітно прослизнула поміж рядами і сіла біля незнайомого чувака, який зиркнув на мене дещо, як здалося на мить, дивно, проте я не звернула на це особливої уваги. Натомість виклала на парту новенький, куплений спеціально для навчання блокнот, у який, без заперечень, вміститься матеріал всіх предметів з першого курсу, а то й з усіх чотирьох. Поруч із ним поклала олівець і, зобразивши надзвичайно зацікавлений погляд, почала слухати викладача. Я зробила кілька глибоких вдихів, заспокоїла дихання і відчула, як одяг прилипнув до спітнілого тіла, яке щойно мчало довгим коридором.
Серце перестало надокучливо калатати, всередині мене був цілковитий спокій, але щось таки намагалось порушити його. Цим чимось був погляд того хлопця, біля якого я сіла. Я подивилася на нього боковим зором і збагнула, що голова його не рухалася. Він що, дивиться на мене, відколи я тут сіла? Мені не вдалося зробити байдужий вигляд, вдати, що я цього не помічаю, оскільки завжди почуваюся некомфотно, коли хтось дивиться на мене впритул— тіло одразу відчуває напругу, і вже ні про що інше думати не можеш. Я різко і сердито повернула голову до хлопця, але не витримала більше двох секунд і, так нічого не змігши сказати, знову повернулася в початкове положення. Хлопець був трохи вищим за мене, з розкуйовдженим жмутом волосся і темними очима.
– Як почуваєшся? – раптом запитав хлопець, щойно я відвернулася.
– А ти взагалі хто? – недовірливо запитала я.
– Я – Денис, – відповіла тепер перша знайома мені людина в університеті.
– Єва, – зневажливо кинула я.
– Чому музичне мистецтво? – запитав хлопець і гмикнув. Мені стало цікаво, як довго він зможе тримати голову в одному положенні?
– Ем… В якому сенсі? – запитала я, насупивши брови.
– Ну, ми сидимо на парі з історії музики, і мені цікаво, чим керувалася дівчина, у якої на обличчі написано: «Що я взагалі тут роблю?», коли обирала цю спеціальність, – пояснив він.
Я відчула заціпеніння і розгубленість, по спині скотилася крапля поту, мозок запрацював, і я нарешті зрозуміла його питання. Відповідь знайшлася одразу.
– Я переплутала аудиторію… – я розгублено втупилася в парту. – Курва! – вирвалося з моїх уст.
З цим словом я шарпнула блокнот, зачепивши рукою хлопця, і вилетіла з аудиторії, почувши якесь нечітке питання викладача на фоні гучного сміху.
Куди? У який бік? У яку аудиторію? Питання виринали в моїй голові одне за одним, створюючи хаос. До розкладу! Побігла. У розкладі декілька разів перевірила, чи на правильну групу вказує мій палець. Знайшовши свою, я миттю побігла на другий поверх, у 151 аудиторію, де зараз була історія чогось там, але вже точно не музики. Вибачившись перед вже «своїм» викладачем, я тихо сіла за вільну парту. На сьогодні знайомств достатньо. Моя соціофобія зазвичай брала гору над усіма іншими почуттями, тому вже у своїй справжній групі я посиджу сама.
3
Я полюбила каву, напевне, роки три тому. Полюбила тому, що колись змушувала себе пити її силою. У дитинстві мама забороняла пити каву, пояснюючи, що цей напій – для дорослих. І, зрозуміло, мені кортіло зробити все навпаки, тому це був мій перший серйозний бунт проти батьківського режиму. Ось так деколи трапляється: нам доводиться робити щось, примушуючи себе, і ми не помічаємо, як всередині нас зароджується любов до цього. Але правильної відповіді на питання: «Кава чи чай?» я досі не могла дати. Між деякими речами просто неможливо обирати. Ось береш гарячий напій до рук— і струмінь тепла проходить по всьому тілу, зігріваючи холодну плоть. Кава завжди була елементом зближення людей, оскільки каву п’ють з друзями, партнерами по життю чи роботі, і ці маленькі чашечки наче тримають розмову вкупі, не даючи близькості кудись вислизнути. Але навіть якщо сьорбати гіркуватий напій наодинці, самотність навряд наздожене, бо інколи достатньо просто кави, а інші люди бувають зайвими.
Я пила велике лате у студентському кампусі. Його пінка була до чорта незграбною, бо навряд чи ту низеньку жінку років сорока, з білим кучерявим волоссям по плечі та припухлими повіками можна було назвати баріста-професіоналом. Мій телефон стояв на низькому дерев’яному столику, у кришку якого впиралися мої задовгі як для нього ноги. У навушниках Васильєв зі Сплінами наспівував «Маяк». Навулиці вирував осінній вітер. Люди ховали у масивних шерстяних шарфах свої депресивні, сірі від нестачі вітамінів чи передозу наркотиками обличчя. Навіть сидячи у приміщенні я відчувала цей вітер знадвору: він ніжно погладив моє рум’яне від холоду лице. А потім звідкілясь виник новий, легкий аромат, що миттєво пробив мій закладений ніс, але, на щастя, не викликав чхання.
Навпроти мене не спитавши дозволу всівся той самий чувак, який вчора трапився у тій таки аудиторії. Я вдала, що не звернула уваги, і продовжила дивитися на людей, але побачила у вікні відображення його очей з тим самим зацікавленим поглядом, що сміливо тупився мені прямо у вічі. Рука хлопця майнула біля мого обличчя, і один навушник полетів з вуха на стіл.
– Якого біса?! – обурилася я.
– Тепер можу поговорити з людиною, яка буде мене чути, а не дивитися у вікно, намагаючись ігнорувати весь світ і робити вигляд, що досі сидить сама, – напевне, він щось говорив до мене перед тим, як звільнити вухо від силіконової насадки.
– Я думала, навколо таких, як ти, уже давно повинна була б сформуватися така ж компанія, і ви б весело обговорювали якусь дурню, але ти чомусь привалив сюди і успішно намагаєшся мене бісити.
Не варто було цього казати, бо це стало сигналом для того, аби дратувати мене ще більше.
– Ти нервова, бо знаєш, що навколо такої зануди, як ти, – наголосив на останньому він, – навряд чи колись збереться компанія? – глузливо запитав найбільший дурень у світі.
«Що він, бляха, хоче?!» – я закипала від люті.
– Я така нервова, тому що зараз ти порушуєш мій спокій. І я сформулюю питання по-іншому, якщо ти з першого разу не догнав: ти не повинен бути зараз зі своїми музикантами? Чи вони також тебе поперли і обговорюють свою дурню без тебе? Ти теж їх заїбав? – завдала зустрічного удару я.
– Хм, ну ти ж ледь не залишилася на історії музики до кінця пари, так що можна вважати, що ти музикант, хоча й помилковий.
Його обличчя розпливлося в хитрій, загадковій посмішці, на яку я не відповіла, а лише роздратовано пирхнула. Вирішила, що якщо цей зарозумілий хлопчисько не хоче йти сам, то піду я. Інколи потрібно ставити затишок на перше місце замість гордості. І в цій ситуації я так і вчинила, тож взяла своє вже майже холодне лате (про пінку вже не могло бути й мови), ривком встала з місця і попрямувала до виходу. Хлопець щось крикнув мені вслід, але в моїх вухах вчасно опинилися навушники і рядки улюбленої пісні залунали знову.