– Тепер ти лялечка, – задоволено мовила я, пишаючись своєю роботою.
Ми вийшли з під’їзду. Було вже темно. Восени швидко темніє і цього достатньо, щоб не любити осінь. Зранку було надто важко віддерти обличчя від подушки і вилізти з-під теплої ковдри, бо коли б ти не прокидалась, завжди темно. А додому доводилося повертатися раніше, ніж влітку, бо темніло надто швидко. Темрява поглинала дні і, напевне, це було однією із причин осінньої хандри. Час наче швидше летить, а отже, і тобі потрібно тиснути на газ. Людям завжди страшно. Страшно, коли час втікає від них, а людям так ніколи й не вдасться його наздогнати. Коли ти, наче стоїш на типовому українському роздоріжжі, на якому не залишилося рівного асфальту, лише одні ями, і не знаєш, куди йти і що робити далі. Та й ніхто тобі не зарадить, не підкаже і не виділить бюджету на ремонт цих ям, бо кожен зайнятий латанням власних.
Зате восени місцеві алкоголіки могли вилазити зі своїх схованок у підвалах раніше. Вилазити і лякати перехожих, мене в тому числі, водночас із цим випрошуючи в них гроші на нову пляшку. А потім з гучною озвучкою оббльовувати сміттєві баки, які вже декілька днів тріщать від паперових стаканчиків, одноразових пакетів і недоїдків, тому що місцева влада не виділяє достатньо комунальників для прибирання або виділяє тих, хто мешкає за містом і щодня потерпає від проблем із транспортом, особливо під час зими. Проблеми в містах завжди однакові: мала кількість комунальників та надмірна кількість алкоголіків.
Віолетта знала, де знаходиться заклад, у який ми прямували. Це місце, походу, було місцем збору неформалів і творчих людей. За барною стійкою було безліч видів алкоголю, а особливо пива з невідомими мені етикетками та дорогого віскі. Я любила хороший дизайн етикеток для алкоголю. Тут були різні: однотонні, кольорові, в одній кольоровій гамі, з яскравими надписами, з героями мультфільмів чи коміксів, та ще багато чого, тому мені одразу сподобався цей заклад.
– Ходімо, вип’ємо чогось! – із запаленими очима запропонувала дівчина.
– Так… – погодилася я, розглядаючи із роззявленим ротом ці милі пляшки. Ми сіли за той високий стіл, і до нас підійшов бармен.
– Два шокаладні роми по сто, – замовила вона, весело стукнувши по барній стійці долонею, а потім ледь скривилась, вочевидь, перегнувши із силою удару, але з її лиця не зійшла та запалена усмішка.
– Сьогодні п’яною будеш ти, – загиготіла Віолетта. – Але перед цим ти повинна зацінити ось цей ром, один з моїх улюблених, до речі, – зауважила вона.
Я засунула носа в склянку, легенько вдихнула та розбовтала ром по стінках, роблячи вигляд, що тямлю в цьому.
– Та пий давай! – засміялася дівчина. – Бісова поціновувачка!
Я підозріло глянула на неї і перехилила склянку з напоєм, зробивши скупий ковток. Тримала в роті цю краплю алкоголю, чекаючи, щоб він всмоктався в судини швидшим шляхом. Він мав міцний шоколадний смак із гіркотою. «Напій для сильних дам», – подумала я.
– Ну і-і? – очікувала мого вердикту дівчина.
– Важко буде не спустити на нього сьогодні всю степендію, – зізналася я.
– О тааак, – голосно протягнула Віолетта. – Святу сьогодні бути! – викрикнула вона і перехилила в себе все, що було в склянці. Я вже подумала, що концерт навіть не почнеться, як я уже тягнутиму її на собі додому, але ця божевільна виявилася на диво міцною.
Після нас у заклад почали сходитися люди. Яскраво нафарбовані дівчата з гострими стрілками на очах та у коротких спідницях оглядали нас зневажливими поглядами. Хлопці нашого віку, у футболках, сорочках – усі такі різні. Вони звертали на нас увагу, лише оцінюючи поглядами. Ні на що більше не наважились. Твій одяг може виглядати безглуздо, але варто тобі додати до свого образу темно-червону помаду – вся увага хлопців одразу твоя.
15
Декілька з людей чекали початку концерту на вулиці, смачно покурюючи цигарки. Захоплювали їх змерзлими від повітря губами і говорили про своє. Хтось, на додачу до цигарок, в іншій руці тримав пляшку пива з яскравою етикеткою, ту, красиву. Ми були наче в якомусь пабі Німеччини, не вистачало лише притаманних культурі цієї країни баварських костюмів. Я так любила місця, переступивши поріг яких, ти на короткий час опиняєшся в іншому куточку світу, в ламповому місці з окремим характером та затишком. Схожі місця давали можливість таки втекти від ненависної буденності та забутися на якийсь час.
Хтось ззаду схопив мене за плече, і я здригнулась.
– Як добре, що ви вже тут. Ми скоро починаємо, – посміхнувся високий хлопець із підведеними чорним олівцем очима.
Я мало не вдавилась ромом і, сміючись, запитала:
– Що з тобою в біса таке?
– Сценічний образ, – відповів він, підкреслюючи обличчя плавним жестом руки, з гримасою самовпевненості. Стрілки на очах надавали його фізіономії ще більш хитрого характеру, і, як би не хотілося це визнавати, вони жахливо йому пасували.
– Тобі личить, – підмітила я, а він натомість скорчив гордий вираз обличчя. Такий, наче не почув мого компліменту або ж і так знав це, бо звик щоразу чути це від фанаток.
– Образ гоміка тобі дійсно до лиця, – договорила я, не давши йому занадто самовпевнитися. Дівчина з фіолетовим волоссям дзвінко засміялася.
– Але ж тобі подобається, – впевнено захистився Денис.
Я повернула голову назад до бару і зробила ще ковток цього божественного напою, але цього разу вже набагато сміливіший.
– Дай сто п’ятдесят віскі, – махнув рукою до бармена Ден, а потім залпом його випив.
– Хлопче, а вам уже дозволено вживати алкоголь?
Ром розширював не лише зіниці, але й моє вміння жартувати.
– Розігрів перед виступом повинен бути правильним. Через десять хвилин починаємо, підтягуйтеся, – промовив хлопець, дихнувши на мене подихом з міцним віскі та, легко погладивши моє плече, пішов у глибину темного залу.
У закладі відбувався рух і гамір. Було тепло, оскільки всі вже щось випили. Натовп юрмився біля сцени. Ми допили ідеальний ром і також пішли в скупчення.
– Ти знаєш, що вони грають? – запитала Віолетта.
– Поняття не маю, – знизила плечима я. – Зараз почуємо.
Ми стояли за кілька метрів від сцени, посередині приміщення. Людей поряд освітлювали яскраві ліхтарі, і від цього їхні п’яні постаті переливалися різними кольорами. Вони всі були такими красивими: заплющені повіки і легкі невимушені посмішки. Жирний блиск шкіри надавав їхнім обличчям сяєва. Такі справжні, а лиця такі живі. Цей заклад і ліхтарі стирали з людей буденність, залишаючи їх природними, оголеними зсередини. Барабанщик уже щось постукував, звучали тихі баси гітари, гурт завершував налаштування. На сцені вже було троє учасників, але Дениса серед них не було. Лиця музикантів були такими ж розмальованими, як у мого нового знайомого. Чорні лінії прикрашали скули, контури обличя та очі, у когось – шию. Це було просто і стильно, їм вдалося створити перше враження. Постукування барабанів у дуеті з гітарою та клавішами вже виробляли мелодію, і погляди рухливого натовпу вже були прикуті до сцени, а зайві розмови припинені. Раптом зверху просто на середину сцени, один з ліхтарів кинув своє пряме біле світло, і тепер публіка бачила темний силует із гітарою в руках та стійкою з мікрофоном спереду. Перші слова пісні – і я впізнала голос Дениса. «То ти в нас ще й співаєш», – подумала я. Його голос розпливався простором залу, набираючи напруження в дуеті з музикою. Я заплющила очі і відчула, як міцний ром уже гуляє тілом. Мені було добре і тепло, а ззовні лунала музика. Я хотіла зупинити цей момент і розчинитися в ньому.
Раптом відчула на собі чийсь погляд, розплющила очі і побачила, як за мною спостерігають чорні очі зі сцени. Не чорні скули, шия чи обличчя, а очі. Виразні великі і хитрі. Денисові. Просто зі сцени він, співаючи, дивився на мене. Дивися так, наче шпигував, слідкував, перевіряв, чи все добре. Я посміхнулась у відповідь, не надавши значення його палкому погляду, але він не посміхався, лише серйозно спостерігав, а помітивши, що я також дивлюся на нього, швидко відвів очі в нечітку темряву позаду мене, наче нічого й не було, наче мені це все здалося. Їхня музика була схожою на інді, але деякі пісні були дещо важчими, драйвовішими. Молодь танцювала під ритм, піднімаючи мокрі від поту тіла стрибками якомога вище. Ми нескінченно посміхались і кайфували. Фіолетове волосся сусідки вже не було фіолетовим, воно відбивало кольори штучних ліхтарів зі сцени. Я не була п’яною, але почувалася розслаблено і добре. Незважаючи на шум, мені було спокійно. Я закидала руками назад своє мокре волосся і це здавалося мені супер сексуальним. Ми голосно аплодували після кожної пісні. Збоку пищали дівчата, бажаючи звільнити свої розпашілі тіла від одягу і кинутися на музикантів. Були і сумні і повільні пісні. А як же без них? Вони змушують тіло зупинитися, розслабитися і спокійно хитатися під музику. Дозволяють нотам проникнути під шкіру і бігати там мурахами. Кожен із присутніх у такі моменти думає про щось своє, хтось плаче, обіймається. Люди стають справжніми, вразливими.