Всего за 279 руб. Купить полную версию
– Я знаю, їй сподобається! Віднесу прямо зараз, – радісно відповів Нет, зникаючи за дверима. Хлопець ні на мить не сумнівався, що йому вдасться знайти Дейзі, хоч Еміль і не застав її в старому будинку.
Своєю чергою Еміль лукаво розсміявся й, шаркнувши ногою, з поклоном вручив тітці Джо незвичайного, вирізаного з каменю ведмедя з роззявленою пащею, що насправді був… чорнильницю.
– Знаючи про вашу духовну любов до цих милих тварин, я привів одну з них до вашого пера.
– Дуже добре, Комодоре! Молодець! – сказала Джо, дуже задоволена подарунком, а професор одразу передбачив, що з глибин цієї чорнильниці з’являться «творіння, гідні Шекспіра» – так надихне письменницю улюблений ведмедик.
– Тітка Мег, попри свою молодість, любить носити чепчики, тому я попросив Людмилу роздобути мені мережив. Сподіваюся, вам вони сподобаються, – і розгорнувши пакунок з цигаркового паперу підняв пальцями тонкі, як павутинка, штучки, одна з яких незабаром вже лежала, немов вуаль з легких сніжинок, на красивому волоссі Мег.
– Я не міг знайти нічого досить елегантного для тітки Емі, адже в неї завжди є все, чого забажається. Тому привіз ось цю маленьку картинку. Вона нагадує мені вас, тітонько, коли Бесс була малятком, – і він вручив Емі овальний медальйон зі слонової кістки із зображенням золотоволосої Мадонни й немовляти, що лежало в неї на колінах.
– Яке диво! – загукали присутні, а тітка Емі, попросивши Бесс зняти блакитну стрічку, якою було перев’язане волосся дівчини, щоб одразу почепити медальйон на шию. Він нагадав їй найщасливіший рік її життя.
– А ще я сподіваюся, що знайшов найкращий подарунок для Нен, бо він підхожий тільки для лікарки, – сказав Еміль, гордо демонструючи пару чорних сережок із вулканічного туфу в формі маленьких черепів.
– Які огидні! – промовила Бесс, яка терпіти не могла некрасивих речей, й одразу перевела погляд на свої власні гарненькі черепашки.
– Нен не носить сережок, – завважила Джозі.
– Ну, тоді вона із задоволенням проколе вушка тобі. Для неї немає більшого задоволення, ніж наздогнати ближнього і напасти на нього з якимось гострим знаряддям на кшталт скальпеля, – незворушно проказав Еміль, нітрохи не засмутившись. – У мене ще купа трофеїв у рундуку для вас, хлопці, але я знав: не буде мені спокою, поки не вивантажено все, що привіз для дівчаток. А тепер розкажіть мені всі новини.
І, сівши на кращий мармуровий столик Емі, веселий моряк почав, похитуючи ногами, розмовляти зі швидкістю десять вузлів на годину, поки, нарешті, тітка Джо не відвела всіх у їдальню, де відбулося велике сімейне чаювання на честь Комодора.
III. Остання витівка Джо
На життєвому шляху родину Марч підстерігала неймовірна кількість найрізноманітніших несподіванок. Проте найбільшим сюрпризом стало перетворення гидкого каченяти… на золотого гусака, чиї літературні яйця мали на диво значний попит. Тож за десять років Джо змогла втілити в життя свої найсміливіші й найпотаємніші мрії. Як або чому це сталося, вона так ніколи до кінця й не зрозуміла, але несподівано виявила, що стала до певної міри знаменитістю, та ще й з кругленькою сумою в кишені, що давало змогу усунути матеріальні негаразди й забезпечити майбутнє її хлопчиків.
Усе почалося того жахливого року, коли Пламфілд, здавалося, зовсім занепав. Часи були важкі, число учнів скоротилося, сама Джо стомилася й довго хворіла, не виходячи навіть з будинку. Лорі та Емі перебували за кордоном, а гордість не дозволяла Баерам просити про допомогу навіть у найближчих.
Джо була в розпачі. Щоб остаточно не втратити смак до життя, а також спробувати хоч якось залатати діри в сімейному бюджеті, вона за старою звичкою взялася за давно закинуте перо. Підоспіла й пропозиція: один з видавців задумав започаткувати серію книжок для дівчаток. Джо наспіх склала маленьку історію, описавши кілька сцен і пригод зі свого та сестринського життя і з дуже слабкою надією на успіх відправила своє творіння пошукати щастя в широкому світі.
Як і зазвичай, цього разу теж вийшло не так, як Джо припускала. Скажімо, її перша книжка, над якою в юності вона працювала кілька років і на яку покладала великі надії, одразу пішла на дно. Щоправда, уламки корабельної аварії ще довго трималися на хвилях, приносячи деякий прибуток – у всякому разі, видавцеві. Зате поспіхом написана історія, за яку авторка мріяла отримати кілька доларів, рушила з попутним вітром і мудрим лоцманом біля керма прямо до суспільного визнання й повернулася додому важко навантажена золотом і славою.
Жодна жінка, напевно, не зазнала більшого подиву, ніж той, який відчула Джозефіна Баер, коли її маленьке суденце повернулося в порт з розгорнутими прапорами, а його гармата тепер оглушувала повітря веселою канонадою. Найкращим було те, що багато добрих облич всміхалися їй і раділи разом з нею, багато дружніх рук потиснули її руку з найсердечнішими привітаннями.
Після цього все пішло якнайкраще: їй просто доводилося навантажувати свої судна й відправляти їх, одне за одним, в успішні рейси, з яких вони привозили додому все потрібне для зручності тих, кого вона любила й для кого працювала.
Джо так ніколи до кінця й не примирилася з цією несподіваною популярністю, оскільки тепер потрібно занадто мало вогню, щоб зробити багато диму, а газетний галас – не справжня слава. Щодо багатства, то воно не викликало в її душі жодних сумнівів і приймалося з вдячністю, хоч було зовсім не таким великим, як про те марилося громадськості, що завжди вирізнялася широтою натури.
Приплив, який змінив колишній відплив, тривав довго й щасливо доставив сімейний корабель в затишну гавань, де старші отримали змогу відпочити від штормів, а молодь пуститися на власних суденцях у велике плавання життям.
Просвіток, спокій і добробут оселилися в будинку на наступні роки, до радості всіх людей, які терпляче чекали, з надією працювали й віддано вірили в мудрість і справедливість Того, хто посилає розчарування, бідність і горе, щоб випробувати любов людських сердець і зробити успіх, коли він нарешті прийде, солодшим. Навколишній світ бачив це, й добрі душі раділи поліпшенню матеріального становища родини, але про ту удачу, яку Джо цінувала найбільше, про те щастя, яке ніщо не могло відібрати в неї, було відомо лише небагатьом.
Це щастя полягало в можливості зробити останні роки життя матері радісними й безтурботними, побачити, що вантаж турбот назавжди скинутий, втомлені руки відпочивають, миле обличчя не затьмарене тривогою, а ніжному серцю ніщо не заважає проявляти свої почуття, займаючись розумною благодійністю, яка приносить глибоке задоволення.
Коли Джо була дівчинкою, вона найбільше хотіла, щоб в будинку з’явився куточок, де мама могла б спокійно відпочивати після довгих років важкого, неймовірно напруженого життя. Тепер ця мрія стала щасливою дійсністю. У мами була затишна кімната, де їй були забезпечені всі можливі зручності й задоволення. Люблячі дочки доглядали за нею, поруч був добрий чоловік, на якого вона могла спертися, численні онуки своєю шанобливою прихильністю додавали світла радості у вечірні сутінки її життя.
Це був щасливий час для всіх, і Мармі раділа, як можуть радіти тільки матері, спостерігаючи за успіхами дітей. Вона дожила до днів, коли змогла пожинати плоди своєї праці, коли її молитви були почуті, відплату за добрі дари отримано, надії здійснилися, спокій і добробут прийшли в створену нею сім’ю. Тоді, як один з мужніх та терплячих янголів, які чесно виконали свою роботу, вона звернула обличчя до небес, радіючи, що може відпочити.